Розлука, біль, сльози, життя від смс до смс. Таких історій серед українських родин зараз чимало. Дружина з дітьми виїхала за кордон, а чоловік лишився в Україні, або жінка лишилась, але і чоловік воює і по кілька місяців, а то більше, не буває вдома. Війна розділили чимало сімей. Деякі з таких історій зібрало ВВС Україна.

За даними ООН та мінекономіки, понад 6,2 мільйонів українців, в основному жінки та діти, емігрували за кордон.

Психологи та демографи визнають, що не всі сім’ї зможуть пережити цю розлуку, і розпад сімей – лише питання часу. Хоча офіційна статистика поки що не реєструє бум розлучень, експерти вважають, що з часом невтішні цифри можуть зрости.

Через війну 37-річна Ангеліна, яка у Празі, вже два роки живе окремо від свого чоловіка в Києві. Хоча вона намагається відвідувати його якнайчастіше, розлука є складною.

“Самотність поступово з’їдає зсередини”, – скаржиться вона. – Ти заходиш у порожню квартиру, де тебе ніхто не чекає. Це надто важко. Я розглядала ідею повернутися, але на сімейній нараді вирішили, що цей час ще не настав”.

Деякі традиції допомагають підтримати близькість на відстані, такі як онлайн-зустрічі та тривалі відеодзвінки, а також експерименти із віртуальним інтимом.

“Секс онлайн – це теж наша традиція”, – додає Ангеліна. – Я танцюю для нього, висилаю звабливі фотографії. Зрозуміло, що це ніколи не замінить спілкування лицем до лиця, але це хоч щось.

“Ця розлука, з одного боку, руйнує наші відносини, але, з іншого, робить їх міцнішими. Ми навчилися цінувати кожну спільну мить, оскільки ніхто не знає, коли буде наступна зустріч і яка вона буде”.

Марина із Вінниці залишилися в Україні, але чоловіка-військовослужбовця бачить дуже рідко. Коли він виконує завдання на передовій, розлука витягується на довгі місяці. Виховання маленького сина, що ще не досяг трьох років, цілком лягло на її плечі.

“З самого початку війни чоловік обрав служіння на захист країни, і для нас це одночасно гордість і життя на паузі”, – визнається вона. – “Найважче, коли дитина хворіє, і ми потрапляємо до лікарні, а ти залишаєшся з цим самотньою. Боляче, що дитина звикає до тата за один день, і той відчуття тата – це свято, яке триває лише обмежений час”.

Коли є можливість, родина намагається підтримувати хоча б відеозв’язок. Вони організовують спільні вечори, дзвонять одне одному вранці перед тим, як відправити сина до дитячого садка. Проте, коли чоловік перебуває на передовій, навіть такі розмови перетворюються на розкіш.

“Були тижні, коли взагалі не могли спілкуватися, навіть СМС не відправити”, – з болем говорить Марина.

Нелегко дається розлука і Тарасу із Закарпаття. Розповідає, що приєднався до війська в перші дні вторгнення і з того часу зустрічався з дружиною та маленьким сином лише кілька разів.

“Для мене особисто не обстріли від московитів страшні, а те, що син і кохана дружина через дибільну сусідню країну не можуть бачити тата і чоловіка. Це дуже сильний психологічний тягар”, – визнається він.

Євген із Київщини залишився вдома під час війни. Його родина жила в Бучі, містечку, що стало відомим через жорстокість російських військових. Батька Євгена вбили у перший день окупації. Сам він, його дружина і син в той час перебували в іншому регіоні.

Невдовзі після страшних новин дружина з сином виїхали до Ірландії, де залишаються й досі. Підліток навчається в місцевій школі, а дружина знайшла роботу. За весь цей час чоловіку з родиною вдавалося побачитись лише лічені рази.

“Відразу після від’їзду сім’ї у мене почалася дуже сильна депресія. Майже не їв і весь час думав: отак в одну мить немає ані сім’ї, ані рідного міста”, – розповідає він. “Пізніше відпустило”.

Найважче для Євгена в розлуці – невизначеність майбутнього та обмежене спілкування з рідними лише через відеозв’язок. Але він залишається оптимістом.

“Дякуючи Богу, живемо ми не в Середньовіччі, гаджети зараз дуже круті”, – каже він. “Щодня раз або два виходимо на відеозв’язок. Прилаштовуємо смартфони на підставки і можемо годину теревенити про всяке”.

“Милуюсь красою дружини, а вона у мене дуже гарна, слухаю її розповіді про те, як минув день, що іще в далекій Ірландії не як в Україні, які успіхи в школі у малого”, – додає він.

Євген сподівається, що його син залишиться в Ірландії та отримає європейську освіту.

Втім, за майже два роки великої війни далеко не всі сім’ї пережили розлуку.

Олександр із Миколаєва розповідає, що його шлюб, який тривав практично 20 років, розвалився за лічені місяці після того, як дружина виїхала до Бельгії разом із дітьми.

“Спочатку вона пропонувала мені заплатити і виїхати за кордон. Я жорстко відмовився від цього, а в кінці червня вона повідомила мені, що вже в стосунках і назад не повернеться”, – каже чоловік.

Чоловік зізнається, мав із дружиною хороші стосунки та достатньо заможне життя, тож такий швидкий розрив став несподіванкою.

“Я не очікував від неї, що вона зможе піти на такий крок, відправляв її з чистим серцем в Бельгію, впевнений, що вона не піде на сторону”, – каже він. “В нас наче все нормально було зі шлюбом. Може, вона не показувала, що їй щось не подобається. Як виявилося, я погано її знав”.

“Навіть із сучасними інтернет-технологіями, неможливо повністю замінити живе спілкування з його вербальними та невербальними вираженнями та фізичним контактом”, – зауважує Олена Чуйко, професорка Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Родина втрачає ритуали, які зазвичай її утримують разом – прощальні поцілунки, сімейні вечері, вечірні оповідання від тата тощо. Внаслідок цього виникає відчуження.

З власного досвіду Чуйко визначає, що такі зміни спостерігаються приблизно через півроку віддаленості. “Якщо люди не можуть регулярно зустрічатися, після декількох місяців, півроку чи навіть року кожен розвиває власне соціальне життя, роботу, круг спілкування та побут”, – підтверджує Маріанна Ткалич, докторка психологічних наук та директорка дослідницької лабораторії “Рейтинг Лаб”.

Фізична розлука і перехід до нового середовища стають викликом для обох, говорить Олена Чуйко. Люди різним чином реагують на ці труднощі.

“Криза може деморалізувати одних і надихнути інших, розкриваючи приховані ресурси для виживання. Людина, завдяки їм, змінює свій спосіб життя, знаходить нових друзів та задовольняє свої амбіції, які раніше можливо не усвідомлювала”, – роз’яснює вона.

У випадках таких розлук вона може бути лише однією з причин, а не головною, яка призводить до розриву.

“Війна – це об’єктивна причина, але є і суб’єктивні”, – каже Маріанна Ткалич. “Є сім’ї, які попри війну зберігають стосунки або намагаються зберегти їх. Якщо цього не відбувається, це означає, що є ще інші моменти, і причина не тільки у фізичній віддаленості”.

Отже, для багатьох розлука може стати новим початком або навіть звільненням, і не всі будуть прагнути повертатися до “старих” стосунків.