Як українці в Британії розпізнають російські наративи там, де інші їх не помічають, і чому цей досвід стає критично важливим у сучасних реаліях?
У новому епізоді YouTube-проєкту Make Sense | Має сенс інтерв’юерка Галина Скворцова з Facework Ukraine поспілкувалася з Оленою Іващенко — засновницею Campaign for Ukraine, ініціативи, що об’єднує українські голоси у Британії для посилення їхнього впливу в публічному просторі.
Розмова торкається не лише теми війни, а й ширшого контексту: впливу російської пропаганди у Великій Британії, культурної дипломатії та ефективної комунікації з іноземною аудиторією.
Під час розмови йшлося про те, як українцям вдається знаходити приховані прояви російського впливу навіть у неочевидних ситуаціях, чому окремі українські меседжі не завжди знаходять відгук у британців та які формати комунікації працюють найкраще. Також обговорювалися приклади успішних адвокаційних кампаній — від культурних проєктів до протестів, які змінюють порядок денний.
Почнемо з Campain for Ukraine. Я знаю, що ця ініціатива з’явилася буквально в перші дні після повномасштабного вторгнення. Трошки пізніше це стало громадською організацією, платформою, яка об’єднує українські голоси в Британії. Як це відбувалося і хто стоїть за цією кампанією?
— Так, ініціатива зародилася в перші дні війни, коли стало зрозуміло, що Британія є ключовим союзником України, тому що вона одна з найперших країн чітко заявила, що те, що відбувається в Україні, — це війна, і що вони готові надавати Україні всіляку підтримку.
Ми зрозуміли, що саме зараз Британія приймає ключові рішення щодо допомоги Україні. І для того, щоб ці рішення були важливими для України, їх у будь-якому разі мають підсвічувати українські голоси.
Спочатку це була ініціатива, яка об’єднувала волонтерів. Ми об’єднувалися доволі стихійно навколо подій, які відбувалися на той момент — наприклад, події в Бучі. Потрібно було давати на це відповідь. Або інші військові злочини, перші полонені, надання першої військової допомоги тощо.
Уже в травні ми провели перший організований протест. Це було на Flower Chelsea Garden. Там спонсором виступала компанія Куса Бекера — африкансько-британського бізнесмена. Проблема була в тому, що йому, зокрема, належав майданчик Avito — маркетплейс, який працює в росії. І на цьому майданчику продавалися награбовані речі з Бучі, а також вербували найманців для війни в Україні. Це було абсолютно неприпустимо.
І ось цей власник був спонсором Flower Chelsea Garden. Ми вийшли з першим протестом, організованим Campain for Ukraine. У нас була така концепція: ми розклали квіти і полили їх кров’ю. Усі гості, які приходили на шоу, це бачили.
Люди до цього не були готові, але були дуже вражені. До нас підходило багато людей. Поліція надавала підтримку. Працівники заходу казали: “Ми не знали про це. Ми не хочемо працювати далі в цьому шоу”. І, щоб ви розуміли, Кус Бекер продав Avito буквально за кілька місяців.
Ми отримали перший результат, якого дуже хотіли. Це вселило в нас віру, що ми можемо впливати на рішення.
Перед цим ми також разом з іншими ініціативами проводили протести біля будинків російських олігархів: маєток Дерипаски, будинок доньки Лаврова, будинок Євтушенкова — людини, яка виробляє дрони для російської армії. І коли доньку Лаврова видворили з Великої Британії, це теж було результатом спільних зусиль.
Це дало нам велике натхнення. Після цього ми почали об’єднувати більше людей — не просто волонтерів, а фахівців із потрібною експертизою. Ми інституціоналізувалися: сформували команду, прописали політики, цінності, культуру, визначили пріоритети.
Тепер давай про команду. Що вашій команді вдалося зробити, реалізувати за ці чотири роки?
— За чотири роки ми зробили понад 50 адвокаційних кампаній. За останній рік — 14 проєктів, з яких дві великі кампанії тривали понад шість місяців. Зараз ми вже навіть не рахуємо всі проєкти, бо їх дуже багато. Ми взяли цифру “50+” і комунікуємо її.
Якщо говорити про найгучніші — це Ukrainian Carols of Hope. Це наш останній дуже успішний проєкт, про який зараз багато говорять. Досі триває постпіар, щодня виходять нові публікації.
Ми часто робимо кампанії, спрямовані на те, щоб висловити позицію “проти”. Але менше — тих, що показують Україну позитивно. І Ukrainian Carols of Hope — саме про це: показати Україну через культуру. Ми хотіли створити культурний проєкт, який би надихав. Особливо в різдвяний період — це дуже близько британцям.
Ми робимо цей проєкт уже два роки, і щороку він має великий успіх. Минулого року у нас був Стівен Фрай, і ми отримали пряму трансляцію BBC з повторами у світових новинах. Це були мільйони глядачів.
Цього року був Святослав Вакарчук, трансляція на Channel 4. Він виконав пісню “Обійми” англійською мовою. Це також почули мільйони.
Окрім культури, ми доносимо й важливі меседжі про війну, мирні перемовини, ситуацію в Україні.
Як формулюєте ці меседжі? Що конкретно хочете донести до британської аудиторії?
— У культурних подіях важливо, щоб головна зірка мала зв’язок з Україною. Наприклад, Стівен Фрай неодноразово був в Україні. Тоді було важливо донести меседж про необхідність військової допомоги. Він говорив про це публічно. Також він згадав про Голодомор і ментальне здоров’я українців.
Цього року з Вакарчуком говорили більше про мирні перемовини, втому від війни, готовність українців. Кожен раз це залежить від контексту і актуальності.
Чи стомилися українці? І чи важко зараз згуртовувати людей на акції?
— Очевидно, що люди втомилися — і українці, і британці. Але все залежить від контексту і сенсів. Просто протест уже не працює. Потрібна ідея, чітка мета, сильна комунікація.
Це великий виклик, бо події дуже динамічні. Ми маємо швидко реагувати, формулювати меседжі й залучати людей. Наприклад, на акції біля американського посольства люди не хотіли розходитися. Це був дуже емоційний момент.
Важливо, що ми орієнтуємося не лише на українців, а на британську і міжнародну аудиторію. У команді є британці, і це допомагає правильно формулювати меседжі.
Ми також працюємо з партнерами — наприклад, Ukraine Solidarity Campaign. Співпрацюємо з українськими організаціями залежно від теми: UA Animals, Azov Defenders Families, Ukraine Pride, International Centre for Ukrainian Victory. Це дозволяє поєднати українську експертизу з британським сприйняттям.
Ти згадала про прайд. Для великої кількості людей це звучить досі контроверсійно. Яким чином прайд до відстоювання України, її прав, демократії, все решта? Як воно сполучається?
— Насправді прайд — це одна з перших подій, які ми організовували у 2022 році. Після кейсу з Кусом Бекером ми одразу зробили прайд — це був липень 2022-го. У той момент підписувалася угода про асоціацію з ЄС. Я їхала до Бельгії на цю подію і думала: що нас максимально наближає до Європейського Союзу? Очевидно, що це не лише юридичні норми, а й цінності — зокрема повага до прав людини, включно з правами LGBTQ+ спільноти. І я зрозуміла: нам потрібно інтегруватися в цей дискурс, навіть якщо це складна тема для частини українського суспільства.
Ми звернулися до London Pride буквально за тиждень до події, коли реєстрація вже була закрита. Але вони пішли нам назустріч — дали одне з перших місць у колоні та запросили виступити на головній сцені на Trafalgar Square.
Це було надзвичайно потужно. Нас зустрічали з оваціями, люди ставали на коліна, плакали. Ми отримали висвітлення у всіх британських медіа, навіть у японських. Ми говорили не лише про права LGBTQ+, а й про війну, полонених, геноцид, про людей зі спільноти, які воюють на фронті. Показували, що ця спільнота також захищає Україну.
Це був сильний сигнал і для британців, і для українців. Ми показали Україну як країну, яка поділяє європейські цінності.
Я пам’ятаю свій меседж зі сцени: “Help us to protect the sky and draw a rainbow on it”. А наступного року — “There is no rainbow without yellow and blue”.
Ми дуже ретельно працюємо з меседжами, бо це величезна аудиторія — тисячі людей, прямі ефіри, медіа.
Це також спосіб показати Україну як прогресивну державу, яка бореться за свободу і права людини — на відміну від росії, де просувається гомофобна повістка.
І ще важливо — прайд дає людям ресурс. Попри складність тем, це подія, яка надихає і об’єднує команду.
Ми намагаємося об’єднати українців навколо спільних меседжів для британської аудиторії. Але важливо розуміти: українська діаспора дуже різна. Хтось тут 20 років, хтось приїхав нещодавно. У всіх різний досвід і погляди — і це нормально.
Ми прагнемо показати українську спільноту в Лондоні як прогресивну — це важливо для нашої організації.
Давай зачепимо блок про адвокацію. Як так вийшло достукатися до парламенту, до прем’єр-міністра, щоб українців почули і там?
— Я не думаю, що ми маємо прямий контакт, і що вони сидять і чекають на наші меседжі. Але ми робимо кроки, щоб цей діалог будувати.
Великий прорив стався під час демонстрації щодо депортованих дітей 1 червня, де були тисячі людей. Нас запросили на Даунінг-стріт передати лист від коаліції з нашими пропозиціями щодо того, як Британія може допомогти повернути дітей. Ми взяли з собою українських дітей-біженців, їхні малюнки, а також книгу з дитячими щоденниками — ініціативи, яка допомагає дітям, що втратили батьків під час війни. Ми передали це Кіру Стармеру і отримали відповідь — він врахував наші пропозиції.
Це стало передумовою для подальших дій. Зокрема, на нашій демонстрації були депутати Лондонської асамблеї, які ініціювали обговорення цієї теми і звернення до мера Лондона.
Тобто діалог є. Ми дуже обережно працюємо з кожним контактом, намагаємося бути максимально професійними, щоб це були не разові зустрічі, а довгострокові відносини і постійна комунікація.
Більше про те, як працює російська пропаганда у Британії; як комунікувати з британцями, щоб бути почутими та чому українські голоси критично важливі у Британії – дивіться в подкасті Make Sense | Має сенс.
Читайте також: Культурний фронт та українська народна дипломатія: новий подкаст “Make sense”
фото: Campaign for Ukraine
