Політика президента США Дональда Трампа щодо України могла несподівано вплинути на перебіг війни. Саме такого висновку дійшов оглядач The Telegraph Білл Браудер, який вважає,...
Уряд Британії представив нову ініціативу в межах законопроєкту про імміграцію та притулок, яка передбачає фінансові зобов'язання для людей, що отримали статус біженця.Як повідомляє Evening...
Українці, які перебувають у Британії за спеціальними візовими програмами, отримають ще більше часу для користування українськими водійськими посвідченнями. Після громадського обговорення британський уряд підтримав...
Дедалі більше канадців готові переїхати до менших міст, де нерухомість значно доступніша, особливо якщо є можливість працювати дистанційно. Про це свідчить нове дослідження компанії...
27 червня 2026 року голова Home Office Шабана Махмуд оголосила про масштабні зміни до системи надання притулку та нові легальні шляхи в’їзду для біженців...
Від післявоєнних переселенців до українців, які знайшли прихисток після повномасштабного вторгнення рф, – уже 80 років Союз Українців у Британії залишається одним із головних...
Ще задовго до появи великих українських громад у США один українець наважився залишити російську імперію, пережив переслідування, замахи та втечі через кілька країн і...
Оксфорд чи Кембридж? Обидва університетські міста входять до списку найпопулярніших напрямків для одноденних поїздок із Лондона. Проте між ними існують суттєві відмінності – від...
Переїзд до іншої країни часто сприймається як початок нового життя. Проте для багатьох українців еміграція виявляється не лише можливістю, а й серйозним випробуванням для...
Пошук роботи дедалі частіше нагадує марафон із сотнями відправлених резюме та мінімумом відповідей від роботодавців. Конкуренція зростає, компанії активно використовують штучний інтелект для первинного...
Для багатьох українців, які переїхали до США, професія барбера стала не лише способом заробітку, а й можливістю відкрити власну справу. Втім, американський ринок краси...
Що спільного між борщем, дизайнерським жакетом і культурною дипломатією? Для українок Тетяни Сосновської та Вікторії Косьолович відповідь очевидна: усе це способи розповісти світові про...
Коли Тетяна Сосновська переїжджала до Лондона, вона навряд чи могла уявити, що одного дня працюватиме приватним шеф-кухарем у британській столиці. Українка приїхала до UK...
Якщо ви живете, працюєте або отримуєте будь-який дохід у Великій Британії — HMRC вже знає про вас набагато більше, ніж ви думаєте.Експерт з оподаткування...
Для кримських татар трагедія депортації 1944 року залишається не лише історичним фактом, а частиною сімейної пам’яті. Через десятиліття після вигнання з рідної землі нащадки...
Мільйони українців, які знайшли прихисток у країнах Євросоюзу після початку повномасштабної війни, можуть отримати ще один рік гарантій на проживання та роботу.Європейська комісія запропонувала...
Попри те, що більшість українців отримують рішення за схемою продовження дозволу для українців (UPE) досить швидко, питання затримок і можливих відмов досі викликають чимало...
Українці, які стали батьками за межами країни, нерідко стикаються з питанням оформлення першого закордонного паспорта для новонародженої дитини.Зробити це можна як через дипломатичні установи...
Міжнародні рейси Укрзалізниці залишаються одним із найпопулярніших способів подорожей до країн Європи. Пасажирам варто особливо уважно ставитися до підготовки документів, адже частину з них...
Українцям, які звикли подорожувати до Європи за безвізом, незабаром доведеться проходити додаткову процедуру перед поїздкою. Уже наприкінці 2026 року Європейський Союз планує запустити систему...
Для українців ім’я Кіра Стармера асоціюється з послідовною підтримкою України, рекордними пакетами допомоги та підписанням історичної угоди про сторічне партнерство між Києвом і Лондоном.Розповідаємо,...
Поки увага американських медіа була прикута до Дональда Трампа і його помпезного святкування ювілею, російська армія завдала одного з найрезонансніших ударів останніх місяців. У...
Британія опинилася в центрі дискусії після рішення дозволити тимчасовий імпорт дизельного та авіаційного пального, виробленого з російської нафти в третіх країнах. У Лондоні наполягають,...
У публікаціях останніх днів західні медіа звертають увагу на уповільнення російського наступу, зростання ролі українських дронів та поступове дистанціювання Києва від переговорної стратегії США....
Після кількох років війни та служби на фронті український військовий та капелан Віктор (Гідеон) уперше за довгий час побував у США із серією адвокаційних...
Як новий прем'єр Британії може змінити фокус уваги Лондона з України? Про це пише доцент Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка Віктор Константинов...
Чи може лікарняна їжа бути не лише корисною, а й справді смачною? Українська експертка з організації харчування в медичних закладах Тетяна Коваль відвідала одну...
У травні Одеса знову говорила мовою моди. 16–17 травня відбувся 32-й сезон Odessa Fashion Day — проєкту, який уже багато років залишається не просто...
Українські прапори, традиційні вишиванки та заклики не забувати про війну в Україні. 14 червня в центрі Лондона відбувся щорічний Марш вишиванки, який зібрав сотні...
London Fashion Day розпочав нову главу в церкві St John’s Church у Гайд-парку 1 травня 2026 року. Як це було?У просторі, наповненому м’яким природним...
У центрі Вашингтона до четвертої річниці початку повномасштабної війни сотні людей зібралися біля меморіалу, щоб нагадати американській владі: підтримка України має не слабшати, а...
Під гучні оплески та стоячи – саме так британська публіка зустріла українських військових на одному з наймасштабніших військових шоу країни.Військовослужбовці Сил оборони України —...
Канада десятиліттями зберігає імідж однієї з найбезпечніших країн світу, особливо в очах мігрантів і туристів. Однак різниця між деякими містами та районами колосальна.
Новий рейтинг на основі індексу злочинності Numbeo, який опублікував сайт Immigration News Canada, показує, де мешканці Канади найчастіше відчувають загрози у повсякденному житті.
Дані базуються на Crime Index та Safety Index Numbeo за 2026 рік, які формуються з опитувань мешканців міст. Вони відображають не офіційну статистику поліції, а суб’єктивне відчуття безпеки — страх перед крадіжками, нападами, вандалізмом, небезпекою вночі.
Crime Index: від 0 до 100 (чим вище — тим гірше)
Safety Index: дзеркальний показник (чим вище — тим безпечніше)
Топ-10 найнебезпечніших міст Канади у 2026 році
1. Суррей, Британська Колумбія
Crime Index: 64,4 | Рівень: високий Суррей очолив рейтинг на тлі гучних заяв мера про необхідність надзвичайних заходів через хвилю вимагань і цільових погроз бізнесу. Швидке зростання міста та проблеми з організованою злочинністю суттєво вплинули на відчуття небезпеки.
2. Летбридж, Альберта
Crime Index: 63,1 | Високий Місто різко піднялося в рейтингу через регулярні крадіжки, злами авто та проблемні «гарячі точки», які формують загальне сприйняття міської безпеки.
3. Садбері, Онтаріо
Crime Index: 62,5 | Високий Найбільше занепокоєння викликають центр міста, нічні райони та повторювані випадки дрібної злочинності.
4. Келоуна, Британська Колумбія
Crime Index: 62,1 | Високий Туристичний характер міста та активне нічне життя призводять до сезонних сплесків крадіжок і порушень громадського порядку.
5. Вінніпег, Манітоба
Crime Index: 60,8 | Високий Місто балансує на межі між середнім і високим рівнем злочинності, але окремі райони суттєво псують загальну картину.
6. Брантфорд, Онтаріо
Crime Index: 60,5 | Високий Основні проблеми — повторювані майнові злочини та вандалізм, особливо в центральних районах.
7. Су-Сент-Марі, Онтаріо
Crime Index: 60,3 | Високий У невеликих містах навіть кілька постійних проблемних зон швидко впливають на загальне відчуття небезпеки.
8. Ошава, Онтаріо
Crime Index: 60,2 | Високий Значну роль відіграють крадіжки в торговельних зонах і проблеми з автозлочинністю.
9. Гамільтон, Онтаріо
Crime Index: 56,2 | Середній Попри нижчий показник, місто залишається у фокусі через соціальні проблеми та небезпечні транспортні й центральні райони.
10. Брамптон, Онтаріо
Crime Index: 55,5 | Середній Один із найбільш обговорюваних у контексті безпеки міст Великого Торонто — через крадіжки авто та інциденти, пов’язані з організованими угрупованнями.
Експерти наголошують: це не вирок місту, а зріз громадських настроїв. Для переїзду або подорожей радять поєднувати ці дані з офіційною статистикою, аналізом конкретних районів і локальними порадами.
Крісло під прем’єр-міністром Сполученого Королівства Кіром Стармером не просто хитається, а перебуває в епіцентрі справжнього політичного землетрусу, який пов’язаний із «файлами Епштейна» та призначенням Пітера Мандельсона послом UK у США.
Як повідомляє The Guardian, у матеріалах справи Джеффрі Епштейна фігурують свідчення про близькі особисті контакти Мандельсона з фінансистом, якого звинувачували у сексуальному насильстві над неповнолітніми.
Під час парламентських слухань з’ясувалося, що Стармер знав про ці зв’язки ще до призначення Мандельсона на дипломатичну посаду, однак усе одно підтримав його кандидатуру. Саме цей факт став тригером масштабного політичного вибуху.
Мандельсона призначили послом у США в лютому 2025 року. У вересні Міністерство закордонних справ Великої Британії припинило його повноваження на тлі розслідування у справі Епштейна. За даними The Guardian, в електронному листуванні Мандельсон називав Епштейна «найкращим другом» і закликав його «боротися за дострокове звільнення». Водночас за день до відставки посла Стармер заявляв про повну довіру до нього та наголошував, що Мандельсон пройшов ретельну перевірку перед призначенням.
Politico пише, що Стармеру доведеться оприлюднити всю переписку Мандельсона з Епштейном на вимогу британських депутатів, і це може вплинути на взаємини з президентом Дональдом Трампом.
Бунт у лейбористських лавах
За інформацією британських медіа, частина депутатів від Лейбористської партії фактично відмовилася від підтримки прем’єра. Деякі парламентарі відкрито закликають Стармера піти у відставку, щоб «зупинити руйнівний ефект скандалу для уряду».
Представники партії визнають, що після викриттів під час слухань стало зрозуміло: ситуація вийшла з-під контролю. Лейбористи навіть об’єдналися з опозицією, вимагаючи оприлюднення внутрішніх документів щодо призначення Мандельсона.
Скандал вийшов за межі політичної площини. Британська поліція розпочала окреме розслідування щодо Пітера Мандельсона. За даними медіа, йдеться про можливу передачу конфіденційної державної інформації Джеффрі Епштейну, зокрема даних, пов’язаних із фінансовою кризою 2008 року.
Саме Стармер, за рекомендацією свого керівника апарату Моргана Максуїні, активно лобіював це призначення, що тепер його опоненти називають «фатальною помилкою».
Падіння рейтингів і політичний землетрус
Як зазначає Bloomberg, позиції Кіра Стармера нині є найслабшими за весь період його прем’єрства. За соціологічними оцінками, близько 95% британців обізнані зі скандалом, а майже половина уважно стежить за розвитком подій.
Попереду — місцеві вибори у травні 2026 року, які можуть стати вирішальними для майбутнього Стармера. Поки що він утримується на посаді через відсутність єдиного кандидата на заміну, однак аналітики наголошують: у британській політиці шлях від «кризи» до «неминучої відставки» часто буває дуже коротким.
Політична турбулентність у Лондоні викликає занепокоєння і в Києві. За даними Bloomberg, у разі відставки Стармера Україна ризикує втратити одного з найактивніших міжнародних партнерів.
Британія за роки повномасштабної війни – серед країн, які виділили найбільше допомоги Україні. Зокрема, нещодавно уряд UK виділив 20 млн фунтів на відновлення української енергетичної інфраструктури, посилила систему ППО та розширила програму освітнього партнерства між українськими й британськими школами. Протягом трьох років до неї планують залучити ще 300 навчальних закладів, а загальна кількість учасників сягне близько 54 тисяч учнів.
На тлі скандалу Стармер уже оголосив про позбавлення Мандельсона титулу пера та членства в Таємній раді. Проте навіть у його власній партії цей крок вважають запізнілим і таким, що навряд чи зможе врятувати прем’єра від політичного падіння.
У той час як більшість аеропортів континентальної Європи зберігають безкоштовні або символічні зони «kiss and fly», у Британії коротка зупинка для висадки пасажира перетворюється на окрему статтю витрат, пише Euronews.
Нові тарифи вже викликають хвилю обурення серед мандрівників і бізнес-спільноти.
Великі аеропорти Великої Британії впродовж останніх років послідовно піднімають плату за короткострокову зупинку біля терміналів. До переліку тих, хто нещодавно підвищив ціни, долучилися аеропорти Глазго та Абердина в Шотландії. Там 15 хвилин доступу до терміналу тепер коштують £7 (близько €8,40).
Оператор AGS Airports пояснює зростання тарифів підвищенням операційних витрат. Водночас у Глазго водіїв попереджають: перевищення дозволених 15 хвилин автоматично тягне за собою «преміальний» збір при виїзді.
На початку року свої тарифи переглянув і аеропорт Брістоля — £8,50 (€10,20) за 10 хвилин у зоні Drop Off & Pick Up поруч із терміналом або на короткостроковій стоянці неподалік.
Найдорожчим у країні став лондонський Гатвік: там висадка біля Північного та Південного терміналів коштує £10 (€12) за 10 хвилин.
Лондон і регіони: де найдорожче
Інші лондонські аеропорти також не відстають за цінами.
Станстед, Лутон і Хітроу — £7 (€8,40) за 10 хвилин;
London City — £8 (€9,60).
У регіонах тарифи різняться, але безкоштовних варіантів небагато:
Манчестер — £5 (€6), але лише за 5 хвилин;
Лідс — £7 (€8,40) за 10 хвилин.
Серед небагатьох винятків — Бірмінгем, де плата починає нараховуватися після 10 хвилин, та Інвернесс, який дозволяє безкоштовну зупинку до 15 хвилин.
На тлі британських тарифів політика європейських аеропортів виглядає значно м’якшою. У багатьох із них коротка висадка пасажирів залишається безкоштовною.
Так, у Венеції (Marco Polo) автомобілі можуть стояти біля терміналу до 20 хвилин без оплати. В Мілані (Malpensa) діє безкоштовна зона очікування між терміналами 1 і 2 тривалістю до 60 хвилин.
У Любляні, а також у паризьких аеропортах Charles de Gaulle і Orly, зони «kiss and fly» дозволяють безкоштовну зупинку на 10 хвилин.
Зростання тарифів особливо дратує мандрівників через те, що громадський транспорт часто не є реальною альтернативою — насамперед для регіональних аеропортів. Представник Business Travel Association Клайв Реттен у коментарі BBC зазначив, що аеропорти просто використовують «найпростіший важіль доходів», підвищуючи плату за паркування.
За його словами, подорожчання висадки біля терміналу не робить громадський транспорт доступнішим, а лише перекладає додаткові витрати на працівників, бізнес і таксі. У професійних спільнотах такі збори дедалі частіше називають неприйнятними та такими, що потребують законодавчого обмеження.
Як уникнути плати у Британії
Попри високі тарифи, у багатьох аеропортах усе ж залишаються способи заощадити — щоправда, ці варіанти потребують більше часу і планування. Експерти MoneySavingExpert радять користуватися безкоштовними зонами очікування та шатлами.
У Брістолі, наприклад, діє безкоштовна година очікування біля паркінгу Silver Zone на південь від терміналу, звідки регулярно курсують автобуси.
У Глазго можна безкоштовно простояти до години на довгостроковій стоянці — до терміналу близько 10 хвилин пішки або 7 хвилин безкоштовним шатлом.
У Хітроу висадка до 29 хвилин безкоштовна на park & ride-паркінгах із подальшим трансфером автобусом до терміналів.
Втім, як зазначають експерти, така економія означає додатковий час у дорозі — і не всі пасажири готові платити ним замість грошей.
Два дні переговорів, десятки заяв про «конструктивність» і жодної відповіді на головне запитання: як зупинити війну. Черговий раунд перемовин між Україною, США та росією в Абу-Дабі залишив по собі більше натяків на глухий кут, ніж реальних кроків до миру.
Як повідомляє The New York Times, єдиним конкретним результатом цього раунду зустрічей стала домовленість про обмін військовополоненими, тоді як ключові політичні та безпекові питання так і залишилися без рішень.
Перемовини тривали два дні, однак уже невдовзі після їх завершення стало очевидно: дипломатичний порядок денний фактично звузився до гуманітарного блоку. Питання майбутнього окупованих територій та гарантій безпеки для України знову зайшли в глухий кут.
Обмін полоненими — єдиний результат
Спеціальний посланець президента США Дональда Трампа Стів Віткофф заявив про погодження обміну 314 військовополоненими, назвавши це підсумком «детальних і продуктивних обговорень». Проте аналітики наголошують: подібні обміни не є індикатором стратегічного зламу, адже залишаються чи не єдиною темою, щодо якої Київ і москва здатні домовлятися протягом усієї війни.
Фактичний обмін розпочався майже одразу після завершення переговорів — сторони передали одна одній 157 полонених. Це стало першим таким кроком з жовтня.
Перемовини проходили на тлі нових масованих атак росії по українській енергетичній інфраструктурі. Напередодні зустрічі рф здійснила одну з найпотужніших повітряних атак за останні місяці, застосувавши сотні дронів і десятки ракет. За оцінками української сторони, лише ця атака обійшлася москві приблизно у 325 млн доларів.
Попри заяви Вашингтона про домовленості щодо тимчасового утримання від ударів по енергетиці, російські війська продовжували бити по логістичних об’єктах, що забезпечують роботу енергомереж.
Позиції сторін не зрушили з місця
росія, яка наразі окупує близько 20% території України, не продемонструвала готовності переглянути свої початкові вимоги. За даними російських державних медіа, кремль наполягає на повній передачі Донбасу та його міжнародному визнанні як російської території. Крім того, москва категорично відкидає будь-які безпекові гарантії для України, пов’язані з присутністю західних військ або перспективою членства в НАТО.
Українська сторона, зі свого боку, сигналізує готовність обговорювати тимчасове замороження лінії фронту та відкладення питання вступу до НАТО. Водночас Київ наголошує: жодних територіальних поступок або змін міжнародного статусу Донбасу не буде.
Аналітики зазначають, що перспективи реального компромісу залишаються примарними. кремль, попри значні втрати та повільне просування, вважає, що зберігає перевагу на полі бою, а отже не має стимулів до поступок.
Український політолог Володимир Фесенко назвав переговори радше «проміжним етапом» і зауважив, що серйозних результатів не варто було очікувати, особливо з огляду на суперечливу ситуацію навколо так званого енергетичного перемир’я.
WSJ: головне питання знову відклали
Подібну оцінку дає і The Wall Street Journal. Видання зазначає, що переговори в Абу-Дабі практично не зрушили питання контролю над Донбасом. За словами речника кремля Дмитра Пєскова, робити висновки «ще зарано», тоді як Стів Віткофф заявив про надію на прогрес у найближчому майбутньому.
WSJ підкреслює: за відсутності прориву з ключових тем сторони зосередилися на технічних і гуманітарних аспектах — зокрема на механізмах обміну полоненими та обговоренні того, як потенційно контролювати режим припинення вогню.
Водночас головний камінь спотикання — контроль над українськими територіями — залишається незмінним. Україна наполягає, що може говорити лише про фіксацію нинішньої лінії зіткнення, але не має ані морального, ані юридичного права поступатися своїми землями чи визнавати російську окупацію.
Українська драматургиня Поліна Положенцева вже кілька років живе в Лондоні та активно працює на театральних сценах Великої Британії та США.
Її нова постановка — The Village Where No One Suffers — досліджує тему війни через призму утопії, магічного реалізму та дуже впізнаваних людських історій. До цього вона представила британському глядачеві виставу«Фанатка війни» в Barons Court Theatre, режисеркою, якої є Анастасія Торос, яка викликала жваву дискусію та тривалі розмови після показів. Її роботи також ставили у США, де інтерес до українських історій зростає.
У своїх текстах вона часто поєднує кілька шарів: побутові ситуації, родинні стосунки, любовні лінії, внутрішні конфлікти, а поруч — війна, яка або звучить фоном, або раптово проривається в життя героїв. Поліна свідомо обирає такий баланс, адже переконана: іноземна аудиторія краще сприймає українські історії, коли вони подані через гумор, іронію та впізнавані життєві ситуації, а не через суцільний трагізм.
UA-Platform поговорили з Поліною про те, як народилася ідея п’єси, чому важливо говорити про Україну без пафосу та як британська аудиторія реагує на українські сюжети.
Що стало натхненням або ідеєю для створення п’єси «The Village Where No One Suffers»?
В мене була ідея – написати таку собі українську утопію. Я уявила, що десь були люди, які нікуди не бігли 24 лютого 2022 року. Їхні діти поснідали та пішли в школу. Батьки поїхали на роботу. Хтось зайнявся тренування або подивився цікаве кіно… Після цього я уявила, за яких умов це могло б статися. Прийшла до висновку, що тільки за магічних. І вуаля… народився головний синопсис. Відьма зачарувала українське село в Харківській області. Воно зникло з мапи України, тому туди не долітали ракети, не приходили з ТЦК, й не було інших жахів війни. Але через якийсь час відьма померла. Тому все це неочікувано почалося. Й жителям села тепер треба вирішувати: вступати у війну, або знайти нову відьму…
Додаткова ідея тексту – про неявну присутність магії. Ми з режисеркою Валерією Реввою вирішили тримати інтригу до кінця. Підозрюю, що у глядачів можуть розділитися ідеї стосовно цього. Чи дійсно існує відьомство? Чи це просто спроба втекти від складної реальності?
У виставі є поєднання війни, любові, містики та родинних історій. Як ви працюєте з такими різними шарами?
В моїх текстах завжди відбувається нашаровування сенсів, бо життя складне. Ніколи не буває єдиної проблеми чи єдиної щасливої миті. Все взаємоповʼязано, все швидко змінюється.
Я б сказала, що саме війни у виставі небагато. Вона йде тлом. Але головні події відбуваються у мирному селі. Головна героїня вирішує, з ким повʼязати свою долю: із достатньо токсичним колишнім, або ідеальним та нудним нинішнім.
Навмисно писала пʼєсу так, щоб англійці відчували з нею конект. Бо ж у кожного з нас в житті рано чи пізно стається момент, коли хочеться сховатися в домі свого дитинства… На глобальному рівні цей текст про війну з життям.
Чому для вас важливо говорити про Україну саме через такі історії?
Це вже моя третя премʼєра в Лондоні, і я кожного разу шукаю різні підходи до того, як говорити про війну з іноземцями. Те, що в пʼєсі її небагато – це не випадково. Зараз я обрала таке бачення своєю стратегією. Англійці стають все більш закриті до теми наших страждань, тому я перейшла в комедійний жанр. Намагаюся описувати життя українців іронічно, максимально без жертовності.
Вважаю своє метою вкинути слово «війна», щоб глядачі пішли з вистави з розумінням, що вона досі продовжується.
Які емоції ви хочете викликати у британського глядача?
Насправді, будь-яка емоція це краще, ніж байдужість. Чекаю все: від злості до радості. Дуже люблю незгоду, бо це дозволяє відкрити діалог. Минулого разу після премʼєри «Фанатка війни» в Barons Court theatre режисеркою, якої є Анастасія Торос, люди залишалися в залі та просто завалювали мене питаннями. Памʼятаю одного англійця, що спитав: «Чому твоя героїня настільки одержима війною?». А правда в тому, що вона не одержима. Її реакція на події була середньостатистичною (знаю, звучить жахливо). Я описувала жінку, якій постійно дзвонить мати та жаліється на прильоту в рідному місті. Вона ж живе в Лондоні та намагається будувати щасливе життя з новим хлопцем… Невже це одержимість? Тоді ми всі одержимі.
команда “Фанатки війни”
Чи змінилася п’єса під час репетицій у Лондоні?
Коли я створювала «Село», вже декілька років жила в Лондоні. Тому я уловили настрої місцевих… Людям реально хочеться сховатися від подій сьогодення, бути в “будиночку”. Через це пʼєсу майже не змінювали. Єдине – внесли деякі правки у переклад. Вся команда акторів – британці. В деяких моментах вони підібрали кращі слова, ніж перекладач.
У ваших роботах часто поєднуються гумор і трагедія. Чому для вас важливо тримати цей баланс?
Це мій рецепт тримати фокус уваги на українській реальності. Тексти, яки треба показувати за кордоном, та пʼєси, які ставлять всередині України – дуже відрізняються.
У нас важливо говорити про героїв, наближати українців до реальності. В Англії глядачі не готові «з ноги» до таких серйозних тем.
Їм треба більш тепла ванна: гумор, кохання, знайомство з нашою культурою, й вже потім – військові наративи. Хочу підкреслити, що це моя власна думка.
на фото – перекладач текстів Джон Фарндон та Поліна Положенцева
Я її здобула прикладним шляхом. Бачу, що так мої тексти працюють глибше. Мені вдається залишати якийсь слід всередині людей… І я можу себе за це похвалити. Продовжую, недивлячись на різні обставини. Наприклад, 19 квітня відбудеться перше перформативне читання моєї пʼєси «Бабуня з дідунем займаються сексом» в рамках проєкту Night for Ukraine Джона Фардона та Асі Пшенічної.
Ви багато пишете про жінок, інтимність, сором і свободу. Як ці теми з’явилися у вашій драматургії?
От якраз «Бабуня з дідунею» про жінок та для жінок. Я бачу багато несправедливості в патріархальному світі, яку намагаюся підкреслити, а якщо вийде – виправити. Ці теми випливають з мого власного досвіду та з досвіду моїх подруг. Вперше в 21 рік усвідомила, що світ жорстокий до жінок. Ми в ньому почуваємося не так вільно, як чоловіки. Наприклад, я сама виховую свою доньку, тому що її батько просто дозволив собі бути не при справах. В Англії таке в принципі неможливо. В Україні ж досі це неофіційно дозволено. Суспільство не тисне на чоловіків, які кидають своїх дітей. Для них навіть немає якогось окремого образливого слова. Тож треба його придумати… Можливо, зроблю це в наступній пʼєсі. До речі, я розумію, що не усі чоловіки однакові, є багато гарних батьків. Але паршивих татусів поки що достатньо.
Чи змінилася ваша творчість і як саме після початку повномасштабного вторгнення?
Я більше не займаюся самоцензурою та не брешу собі. Намагаюся писати так, що навіть самій інколи незручно. Але чого тут соромитися? Це ж про життя. Мені часто говорять просто «спасибі», бо я відчуваю настрої людей навколо. Зараз вважаю себе акторкою для українців за кордоном. Я підіймаю болі, що турбують нас тут. Нерозуміння іноземців, холод співвітчизників, що залишилися в Україні, складність еміграційних процесів, вивчення мови… Я, як губка вбираю в себе, про що говорять навкруги. Далі трансформую це в живі історії. Потім ми разом їх проживаємо… в глядацькому залі.
Я дуже люблю сидіти поруч з людьми та відчувати, як бʼються їхні серця. А коли вони сміються там, де я заклала сміх – це взагалі кайф хай левел.
Чи відчуваєте ви відповідальність представляти український досвід на міжнародній сцені?
Ні. Не відчуваю. А що, повинна? Це як в тому жарті, що коли ти займаєшся сексом з іноземцем – ти не просто отримуєш задоволення, а представляєш свою країну на міжнародному рівні.
Насправді ніхто не знає, з якого боку краще показати Україну. Це завжди питання – що спрацює краще. В кожній театральній історії повинен бути нерв. Бажано позачасовий. Й щось спільне – між нами та англійцями (бо ми говоримо саме про Лондон).
Як змінилося ваше творче життя після переїзду до Великої Британії?
Я почала писати про Англію. Згадую про неї майже в кожному тексті після 2022 році… В мене є багато ідей стосовно цього, як почала змінюватися моя ідентичність. Відчуваю багато британського, що прийняла в себе. Й це робить мене унікальною авторкою. Нескромно? Так. Я мислю як українка та британка одночасно. Моя ідентичність набула більш глибоких сенсів, більш ширших горизонтів. Окремий дуже цікавий пласт, що Британія – колишні колонізатори, а Україна – колишня (сподіваюся) колонія. Це ж така сумна іронія. Про неї може ще 100 пʼєс написати.
Чи легко українському драматургу інтегруватися у британську театральну діяльність?
Це неймовірно важко. Вважаю великим везінням, що мені це вдається. Більшість театральних дверей для українських драматургів закриті. Нас майже немає на West End, це щось на кшталт Нью-йорського Бродвею. Проте російських пʼєс там досі багато, бо ті вкладали мільйони на популяризацію своєї культури.
Поки що найближчим театром до West End, з яким я працювала, став Camden people theatre. Але зупинятися я не збираюся. В мене навіть опції «зупинитися» немає. Маю неймовірну потребу говорити про Україну та Англію… вона просто ллється з мене. Буквально через тиждень їду в арт-резиденцію Rikstolvan, де буду писати нову пʼєсу. Про расизм… Думаю, це знов буде смішно, але не зовсім.
Які відмінності між українським та британським театром ви відчуваєте найбільше?
Ми менш традиційні та більш схильні до експериментів. Також ми швидші. Британським театрам потрібен рік на те, щоб зробити виставу. Наша команда (я зараз говорю про «Село, де ніхто не страждає») потребує два місяці. А ще ми працюємо на величезному ентузіазмі, якого, на мій погляд, в місцевих менше. Пробачте, якщо когось цим образила.
Бо робити вистави, які ми робимо, майже без бюджету – це потрібен великий ентузіазм. Ні, на це потрібна магія.
Може, тому тема відьом виникла саме зараз. Хтозна.
Чи допомагає вам Лондон як місто — у творчості, у пошуку нових історій?
Як для мисткині, для мене велике питання – чи вартують всі круті віражі мого життя крутих історій, які з них виходять? Інколи здається, що краще жити спокійно та без театральних перформансів… А потім я сиджу в залі, поряд з усіма, та просто «відлітаю» від того, як оживають мої = персонажі. Які вони дотепні, живі, теплі, зі своїм багажем травм та досвідів… І я аж не вірю, що це написала.
Була нещодавно на репетиції «Села», і чула, як Валерія Ревва розкладає мотивацію всіх персонажів. Сиділа та думала: «Так, так, все правильно», хоча коли писала – взагалі про це не думала. Мої персонажі діють, як інтуїтивно здається правильним. Я інколи сама не можу сказати, що в них за мотивація. Але коли текст завершений – якимось дивом в ньому все логічно.
Ваші п’єси ставлять у Гонконгу, Нью-Йорку, Лондоні. Як різні аудиторії реагують на українські історії?
В Гонконгу ми показували пʼєсу «Зберігайте світло». Її форма – щоденник, написаний на початку повномасштабного вторгнення, частково оснований на моєму досвіді. Але тільки частково. Там мене здивувало, що глядачі взагалі не сміялися над закладеними жартами. Після показу було обговорення (я була присутня онлайн), де я спитала гонконгців, чому їм було несмішно. На це вони сказали, що жарти написані класно, але вони не відчували, що в них був дозвіл з них сміятися.
В Америці з глядачами ми взагалі на одній хвилі. Зараз ведемо перемовини там на постановку одного з текстів. Поки що без подробиць.
Також мій стиль дуже заходить ірландцям (з республіки та UK). До мене після премʼєри «Фанатка війни» підійшов один з Північної Ірландії та сказав, що його мама так само не хотіла виїздити під час безпорядків на тій території.
Чи адаптуєте ви тексти під іноземну публіку, чи залишаєте їх максимально українськими?
В драматургії є таке правило: персонажі ніколи не пояснюють себе та свою мотивацію. Це повинно бути видно з їхніх дій. Тому ніхто не може сказати: «Піду сходжу в сільський ДК, до речі, ДК – це…». Воно так не працює. Тож я одразу пишу так, щоб ці зноски не були потрібні. Але інколи я залишаю простір для «погуглити». Не все розжовую та кладу глядачам у рот. Нехай читають та знаходять інформацію, якщо стало цікаво.
Я тримаю баланс. Точніше в мене є ілюзія, що я тримаю баланс.
Як виглядає ваш робочий день драматургині?
7 годин баристою в «Costa», а потім, якщо пощастить – пару годин щось вдома напишу. На жаль, я не можу присвячувати весь свій час театру. Хоча дуже б цього хотіла. Це в принципі моя мрія – займатися тільки драматургією та закривати всі свої рахунки.
Які проєкти плануєте після лондонської прем’єри?
Я вже про це сказала, 19 квітня відбудеться перший показ «Бабуня з дідунем займаються сексом». До речі, англійською цей текст переклала драматургиня Анна Галас, яку нещодавно від нас забрав рак. Присвятимо цю подію її памʼяті. Анна зробила дуже багато для сучасної української драматургії. Я їй дуже вдячна за переклад. Вона в свій час навіть з мене грошей не взяла.
Після цього буде перформанс в Атланті. І на осінь займуся пʼєсою, яку напишу в резиденції. А, ще в мене є ютуб-канал про драматургію та театр. Скоро там вийде подкаст з Валерією Реввою.
Яку роль, на вашу думку, відіграє театр у часи війни?
Взагалі театр у часи війни стає інструментом пропаганди.
Те, що відбувається в Україні, насправді феномен. Ми осмислюємо реальність в усій різноманітності, підіймаємо незручні теми та знаходимо сенси й надію. Трохи пропаганди є. Але як мені здається, на цьому немає акценту. Глобально в темах я необмежена. Хоча деякі з них театри брати не готові. Але то таке… Сьогодні – не готові, а завтра – одночасно 10 премʼєр.
Яку роль відіграв театр реально, стане зрозуміло вже після війни. Сподіваюся, я це побачу. Бо, говорять, після військові тексти зазвичай радісні та свіжі, як друге дихання. Хочеться відчути – як це, коли просто смішно, без інших контекстів.
Українська громада в Сакраменто заявляє про серйозну кризу: федеральні затримки з розглядом заяв на дозволи на роботу позбавляють людей можливості працювати, забезпечувати себе та свої родини. Про це розповідає ABC10.
Проблема зачепила тисячі українців і, за словами правозахисників, має загальнонаціональний характер.
Журналістка Лора Пейнтер поспілкувалася з українками, які рятувалися від війни та нині вимушено чекають на рішення імміграційних органів. Протягом останніх двох місяців багато з них втратили роботу саме через те, що їхні дозволи на працевлаштування так і не були вчасно продовжені. Частину заяв зрештою схвалили, однак значна кількість досі перебуває на розгляді.
«Я чекаю вже рік»
Олеся Редько приїхала до США разом із маленьким сином за програмою Uniting for Ukraine (U4U) та оселилася в Сакраменто у січні 2023 року. Через перекладача вона розповіла, що залишила в Україні місто на заході країни, яке регулярно зазнавало атак.
За словами жінки, вона подала документи на дозвіл на роботу ще рік тому, однак і досі не отримала відповіді. Без цього вона не може ні офіційно працювати, ні оформити водійські права.
«Я хочу працювати й підтримувати свою сім’ю, але мій запит досі в обробці», — пояснила Редько.
Сакраменто та прилеглі райони мають найбільшу українську громаду у США — про це свідчать дані Інституту публічної політики Каліфорнії. Саме тут затримки з продовженням дозволів на роботу за програмою U4U особливо відчутні.
Влад Скотс, співзасновник Українського американського дому в Роузвіллі, зазначає: проблема не потребує нових законів чи фінансування. За його словами, українці приїхали легально, мали спонсорів у США, пройшли всі перевірки та виконали вимоги держави. Однак через два роки багато з них просто не можуть продовжити роботу через бюрократичні затримки.
Скотс також підкреслює, що ситуація б’є не лише по біженцях, а й по роботодавцях. Він сам керує бізнесом і змушений був звільнити кількох працівників через те, що їхні дозволи не продовжили вчасно. «Це відповідальні й цінні люди, але я не мав вибору», — каже він.
Деякі українці отримали оновлені документи із запізненням на кілька місяців, інші — не отримали жодної відповіді. Попри подані документи та навіть сплачені додаткові збори, механізму прискорення розгляду фактично не існує.
Історії очікування й самотності
Діана Хомин розповіла, що її дозвіл на роботу схвалили лише у грудні 2025 року — після більш ніж року очікування. Вона приїхала до США сама й не мала тут ні родини, ні друзів. «Я будую життя з нуля, і ця невизначеність була надзвичайно виснажливою», — зізнається вона.
Ольга Токарчук також місяцями не могла працювати через відсутність дозволу. Вона нагадує: повернутися в Україну неможливо — її місто зруйноване війною, а батько досі воює на фронті.
Водночас такі люди, як Олеся Редько, досі чекають. Вона каже, що тримається завдяки підтримці церкви, друзів і вірі.
Реакція влади та заклик Конгресу
Ситуація привернула увагу американських законодавців. У листопаді десятки конгресменів від обох партій звернулися до Міністерства внутрішньої безпеки США та Служби громадянства й імміграції з вимогою усунути затримки, які несправедливо б’ють по українцях у програмі U4U.
Серед підписантів — конгресмен Ерік Сволвелл, який різко розкритикував чинну адміністрацію. У своїй заяві він наголосив, що українці не просять подачок, а хочуть працювати, сплачувати податки й робити внесок у американське суспільство. За його словами, зламаний механізм гуманітарного паролю має реальні людські наслідки, а Конгрес готовий підтримати українців — тепер слово за урядом.
У Службі імміграції США у відповідь заявили, що всі запити розглядаються індивідуально, та порадили користуватися офіційними ресурсами щодо повторного паролю та умов участі в програмі.
Однак для тисяч українських родин час спливає вже зараз — разом із роботою, доходами та відчуттям безпеки, заради якого вони й приїхали до США.
Плануючи мандрівки на 2026 рік, дедалі більше людей дивляться не лише на карту, а й у небо. Туристичні платформи фіксують: майже половина мандрівників готові змінити або навіть скасувати поїздку, якщо цього радить астролог чи духовний консультант, пише Euronews.
Згідно з прогнозом Booking.com Travel Predictions 2026, підготовленим на основі опитування майже 30 тисяч людей із 33 країн: – 47% туристів зізнаються, що переглянули б свої плани подорожей за рекомендацією духовного наставника; – 43% готові змінити маршрут через несприятливий астрологічний прогноз.
У компанії зазначають, що особливо ця тенденція відгукується поколінням Z та міленіалам, які шукають персоналізований досвід, прагнуть перезавантаження й подорожей у гармонії зі своїм внутрішнім станом.
Одним із головних центрів астротуризму в 2026 році стане Іспанія. Причина — повне сонячне затемнення, яке відбудеться 12 серпня. Крім того, країну очікують ще два значні астрономічні явища: сонячне затемнення у серпні 2027 року та кільцеподібне затемнення у січні 2028-го.
На тлі цього туристична платформа об’єдналася з відомою іспанською астрологинею Есперансою Грасією, яка допомогла підібрати напрямки для подорожей 2026 року відповідно до знаків зодіаку.
За словами Грасії, рік проходитиме під знаком активних, але усвідомлених енергій. Найбільш сприятливими стануть короткі подорожі, нетипові маршрути та місця, що допомагають відновити емоційну рівновагу.
Серед європейських країн, які найбільше «резонують» з енергією року, астрологиня називає Ірландію, Португалію, Італію, Шотландію, Нідерланди та Іспанію.
Південь Європи приваблює поєднанням історії, мистецтва та пейзажів, а північний захід — містикою, давніми традиціями й простором для внутрішніх роздумів.
Куди їхати у 2026 році за знаком зодіаку
Овен — шукає рух і пригоди: Ісландія, Канарські острови, Коста-Рика. Телець — цінує комфорт і гастрономію: Тоскана, грецькі острови, Японія. Близнюки — обирають міста і культуру: Лондон, Амстердам, Токіо. Рак — прагне емоційної безпеки і води: Балі, Амальфі, Астурія.
Лев — тягнеться до яскравих і статусних локацій: Париж, Рим, Нью-Йорк, Мальдіви. Діва — шукає порядок і баланс: Доломіти, Піренеї, Брюгге, Марокко. Терези — відчувають гармонію в естетичних містах: Флоренція, Кіото, Гранада. Скорпіон — бачить подорож як трансформацію: Каппадокія, Марракеш, пустеля Атакама.
Стрілець — прагне відкриттів і знань: Індія, Непал, Греція, шлях Святого Якова. Козоріг — обирає продумані маршрути: Альпи, Саламанка, Менорка. Водолій — тяжіє до інновацій: Берлін, Рейкʼявік, Нова Зеландія. Риби — шукають тишу і духовність: Форментера, Балі, Кіото.
Примітка: астрологія, як і таро, нумерологія та інші подібні практики — не є точними науками. Прогнози можуть не збігатися зі справжнім розвитком подій і здебільшого носять розважальний характер. Сприймайте гороскоп як підказку: тільки від вашої волі, рішучості та внутрішнього настрою залежить, яким буде майбутнє. Адже зірки можуть вказувати шлях — але йти ним доведеться саме вам.
Поки Європа задихається від овертуризму, BBC Travel радить дивитися в бік місць, де подорожі ще мають смак відкриття.
У свіжому рейтингу 20 найкращих напрямків для подорожей у 2026 році почесне місце посіли Гебридські острови в Шотландії — регіон, де стародавні кам’яні кола старші за Стоунхендж, пляжі нагадують Кариби, а віскі є частиною ДНК місцевих громад.
Журналісти зазначають: Гебриди давно приваблюють мандрівників своєю дикою красою, відчуттям краю світу та сильним зв’язком із місцевими громадами. У 2026 році інтерес до архіпелагу лише зростатиме — не в останню чергу через нові культурні й туристичні проєкти.
На острові Льюїс, на півночі Зовнішніх Гебридів, відкривають довгоочікуваний візит-центр кам’яних кіл Калланіш — містичного неолітичного комплексу віком понад 5 тисяч років. Вперше запроваджується й плата за відвідування, кошти з якої підуть на збереження пам’ятки. BBC називає це прикладом відповідального туризму, що допомагає захищати спадщину, а не виснажувати її.
На іншому кінці архіпелагу — острів Барра, відомий своїм унікальним аеропортом на приливному пляжі. Тут готуються до відкриття першої віскікурні, що виведе маленьке поселення Борве на світову мапу шотландського віскі.
Віскі, який змінює острови
Особливу увагу BBC приділяє острову Айла (Islay) — серцю торф’яного односолодового віскі. Попит на місцеві напої настільки високий, що у 2026 році тут відкриються дві нові дистилерії, і загальна кількість зросте до 14.
Серед новинок — Laggan Bay Distillery, створена командою, яка стоїть за відомими брендами Rosebank і Glengoyne, а також Portintruan Distillery поблизу Порт-Еллена. Саме тут люксовий конгломерат LVMH відкрив перший на острові віскі-готель Ardbeg House, орієнтований на поціновувачів гастрономічного та slow travel.
BBC описує Айлу як майже «ідеально зрежисований приклад шотландської гостинності» — із фестивалями, дегустаціями та спільнотами, які щиро залучають мандрівників у своє життя. Тим, хто планує поїздку, радять бронювати завчасно, особливо на травневий фестиваль Fèis Ìle.
Інші місця, які варто побачити на Гебридських островах
Якщо ви плануєте подорож Гебридами у 2026 році, ось ще низка must-visit локацій, які найчастіше радять тревел-експерти та самі шотландці:
Luskentyre Beach (Harris) – білосніжний пляж із бірюзовою водою, який часто порівнюють із Мальдівами.
Замок Кісімул (Barra) – середньовічна фортеця просто посеред моря.
Quiraing (Skye) – фантастичні скельні формації та пішохідні маршрути з краєвидами «як з іншої планети».
Neist Point Lighthouse (Skye) – один із найкрасивіших маяків Шотландії, особливо на заході сонця.
Barra Airport Beach – єдиний у світі регулярний аеропорт на океанському пляжі.
St Kilda – віддалений архіпелаг ЮНЕСКО з драматичними скелями та покинутими поселеннями.
Tarbert (Harris) – чарівне портове містечко та зручна база для дослідження островів.
Dun Carloway Broch (Lewis) – добре збережена кругла кам’яна вежа залізної доби.
Вони приїхали в Україну не за грошима й не за славою. Колишні офіцери армій НАТО, інженери, науковці та цивільні професіонали — люди, які свідомо залишили безпечне життя, щоб стати на бік України у війні з росією. Але наприкінці 2025 року система дала їм чіткий сигнал: їхній досвід тут не потрібен. Як і чому розпався Інтернаціональний легіон ЗСУ, розповідає NV English.
43-річний Стівен Чарлтон із позивним Teach прибув до України восени 2025 року. Ветеран британської армії з бойовим досвідом в Іраку та Афганістані, після служби він побудував успішну кар’єру в технологічному консалтингу. За війною в Україні стежив уважно — донатив, аналізував ситуацію, як професійний військовий. Народження дитини у 2020 році стримувало його від негайного рішення, але згодом, за його словами, «виправдань більше не залишилося».
В інтерв’ю Чарлтон розповів, що перед поїздкою ретельно зважив, де може бути корисним. Його вибір упав на Інтернаціональний легіон — не через статус, а через структуру. Особливо Другий інтернаціональний батальйон мав репутацію підрозділу, який умів працювати з добровольцями, а не з примусово мобілізованими, та інтегрувати західний досвід без радянських командних підходів.
Різні армії — різне мислення
Чарлтон визнає: частина його тактичних знань могла застаріти. Але принципи служби, за його словами, залишалися незмінними. У британській армії солдату пояснюють не лише наказ, а й мету операції — щоб ризик був усвідомленим.
Саме ця різниця між осмисленою участю та сліпим підкоренням згодом стала джерелом конфлікту.
Підготовка в Четвертому батальйоні Легіону була короткою й складною. Обмежені ресурси, хвороби, нестача харчування — усе це було частиною реальності воєнної країни. Втім, моральний стан добровольців залишався високим. Ветерани з Британії, США та Європи швидко знайшли спільну мову, а цивільні адаптувалися до військового середовища. Різноманіття складу, всупереч побоюванням, працювало на користь підрозділу.
На початку грудня 2025 року з’явилися перші чутки: Інтернаціональний легіон можуть розформувати або радикально переформатувати. Офіційних брифінгів не було, пояснень — теж. Добровольцям фактично заборонили розривати контракти чи переходити до інших підрозділів. Їх перекидали з бази на базу, не пояснюючи мети. Інформаційний вакуум став нормою.
Зрештою надійшов наказ про переведення до іншої бригади. Саме там, за словами Чарлтона, усе остаточно зламалося.
«Довіра зникає миттєво»
У новому підрозділі значну частину особового складу становили люди, набрані через тюремну систему. Для Чарлтона це стало шоком. Він прямо говорить: служити поруч із тими, кого вважає причетними до насильства, від якого він приїхав захищати Україну, — деморалізує. Хоч офіцери спершу запевняли, що спільної служби не буде і переведення можливі, після прибуття на базу в центральній Україні всі ці обіцянки зникли. Контракти стали пасткою.
Проблеми посилила відсутність належної підготовки: мінімум стрільб бойовими набоями, відсутність тренувань із гранатами та важким озброєнням. За весь час Чарлтон зробив близько сотні пострілів — критично мало для бойових умов.
Під час оперативного брифінгу командування оголосило набір добровольців для виконання завдання. Чарлтон і кілька його побратимів відмовилися — не через страх, а через відсутність чіткої інформації. У західній військовій культурі такі «пропозиції» зазвичай означають підвищений ризик.
Те, що вони почули, Чарлтон називає абсурдом. Через переклад їм розповідали про «безпечні позиції» й відсутність противника, водночас між собою командири обговорювали реальні загрози, вважаючи, що іноземці їх не зрозуміють. Карти не відповідали дійсності, а спостережні пости, за описами, мали розташовуватися в тилу — що суперечить базовій піхотній логіці.
За словами Чарлтона, втрати на цих позиціях уже були, але їх перекваліфіковували у звітності.
«Це була гра з системою, і люди за це платили життям», — каже він.
Відмова виходити на завдання була колективним рішенням і, на його думку, проявом професійної відповідальності, а не непокори. У відповідь пролунали погрози — зокрема переведення до штрафних підрозділів із сумнівною репутацією.
«Ми не за грошима»
Добровольців врятувала правова сіра зона: статус іноземців не дозволив швидко застосувати до них жорсткі санкції. Вони залишалися поблизу фронту, чекали, просили зброю і можливість воювати.
Чарлтон наголошує: фінансова мотивація тут ні до чого. До приїзду в Україну він заробляв близько пів мільйона фунтів стерлінгів на рік. Інші члени групи також залишили високооплачувані кар’єри у США та Європі. Тому закиди про «найманство» він називає образливими й безглуздими.
Розформування Інтернаціонального легіону, на переконання Чарлтона, стало сильним сигналом — і для українського суспільства, і для іноземних добровольців, і для зовнішнього світу. Послання просте: «Ми вас не потребуємо».
При цьому легіон був не лише бойовою одиницею. Він слугував майданчиком для нових тактик, технологій і лідерських підходів, а також піднімав бойовий дух українських військових самим фактом присутності західних добровольців поруч.
Чарлтон проводить паралелі з Інтернаціональними бригадами часів громадянської війни в Іспанії — ідеалістами, які згодом стали кістяком боротьби з фашизмом у Другій світовій. За його словами, багато іноземців в Україні — саме такі люди: освічені, свідомі, готові не лише воювати, а й долучатися до відбудови країни після війни.
«Армію не оновлюють мовчанням»
Він наводить приклад успіхів України у війні дронів, де інновації з’являлися завдяки гнучкості та ініціативі. Водночас він бачив протилежне — коли інженерів і фахівців ігнорували через жорстку ієрархію. «Армію не оновлюють, змушуючи розумних людей мовчати», — підсумовує Чарлтон.
Він переконаний: Інтернаціональний легіон можна відновити швидко — якщо повернути прозорість, довіру й усвідомлення того, що добровольці не є бездумними виконавцями. І додає: коли українські військові бачать іноземців поруч, вони усміхаються — і знають, що хтось готовий прикрити їх, щоб дати хоча б годину сну. Бо у війні вирішальною залишається не зброя, а люди — і здатність системи чути тих, хто прийшов воювати не з примусу, а з віри.
Війна змусила сотні тисяч українців починати життя з нуля за кордоном. У Канаді багато з них уже працюють, платять податки й інтегрувалися в суспільство, але й досі живуть у режимі тимчасового статусу.
У Сенаті Канади знову заговорили про те, що така невизначеність стала системною проблемою — і потребує негайного політичного рішення, передає Ukrnews.ca.
У вівторок, 3 лютого, сенатор Стен Кутчер звернувся до уряду Канади з вимогою запровадити окремий, тимчасовий механізм отримання постійного місця проживання для українців, які втекли від війни та нині мешкають у країні. За його словами, люди, які приїхали за гуманітарними програмами, зіткнулися з надмірною бюрократією і фактично опинилися в пастці тимчасових дозволів.
«Це не шлях, це перепона»
Під час виступу в Сенаті Кутчер детально розповів історію українки Гали — матері-одиначки з двома дітьми, яка прибула до Оттави у 2022 році за програмою Canada-Ukraine Authorization for Emergency Travel (CUAET).
До повномасштабної війни Гала керувала великим готельно-спа комплексом поблизу Ірпеня та Бучі, де працювали понад 400 людей. Окрім цього, вона була професійною перекладачкою і співпрацювала зі світовими зірками — зокрема Брітні Спірс, Depeche Mode та Брайаном Адамсом. Під час російського вторгнення жінка пережила обстріли, переховувалася в тимчасових укриттях і змушена була тікати, рятуючи себе та дітей від насильства і вбивств цивільних.
У Канаді Галі вдалося знову стати на ноги: вона добре володіє англійською мовою, вивчає французьку, працює менеджеркою у кав’ярні, регулярно сплачує податки та активно долучається до життя місцевої громади.
Втім, її правовий статус залишається нестабільним. Вона змушена постійно поновлювати візу й дозвіл на роботу — як для себе, так і для дітей.
У разі втрати робочого дозволу роботодавець може не продовжити контракт, а це автоматично поставить під загрозу доступ дітей до освіти та медичних послуг.
Як зазначив сенатор, Гала подала заяву на постійне проживання за гуманітарним та співчутливим механізмом. Проте, за оцінками Міністерства імміграції, біженства та громадянства Канади, термін очікування за таким шляхом може сягати до 50 років. Інша можливість — програма воз’єднання сімей — для неї недоступна, адже її закрили ще у 2024 році. Із приблизно 15 тисяч поданих заяв було розглянуто лише близько тисячі.
«Це не шлях, це перепона», — наголосив Кутчер у Сенаті. Він підкреслив, що українці, які працюють, сплачують податки та інтегруються в канадське суспільство, мають право на стабільне й передбачуване майбутнє. Його слова зустріли оплесками інші сенатори, які підтримали заклик до уряду.
Ініціативу підтримує й некомерційна організація United Ukrainians of Canada Foundation з Вінніпега. Вона звертається до федеральної влади з вимогою створити спеціальну програму для українців, які прибули до Канади з початку повномасштабної війни.
За даними фонду, до Канади з 2022 року приїхали близько 200 тисяч українців. Більшість із них уже працюють і будують життя в країні, але бояться, що за чинних правил отримати статус постійного мешканця буде майже неможливо.
Організація вже зібрала понад 25 тисяч підписів під зверненням до федеральних політиків, зокрема до депутата від округу Winnipeg North Кевіна Ламуро, з проханням розширити можливості для українців. Ламуро наголосив, що держава має виробити узгоджений підхід до тисяч людей, які втекли від незаконного вторгнення росії.
У Міністерстві імміграції Канади заявили, що у відповідь на виняткові обставини було створено додатковий шлях до постійного проживання для громадян України. Водночас там визнають: попит значно перевищує кількість доступних місць.
За офіційними даними, понад 2 490 українців уже отримали статус постійних мешканців Канади, а розгляд заяв триває. Тим, хто не відповідає умовам спеціальної програми, пропонують користуватися загальними імміграційними шляхами.
