9 січня виповнюється 100 років від дня народження майстра українського поетичного кіно, режисера Сергія Параджанова. У його ювілей пригадуємо три знакові фільми як для самого Параджанова, так і для української культури.

Сергій Параджанов (1924 – 1990) – засновник жанру українського поетичного кіно 1960-1970-х, що базувався на барвистому, майже кліповому візуальному ряді, притчевості й містичності – з невеликою кількістю тексту.

Найвідоміша його стрічка – “Тіні забутих предків” (1965), знята на студії Довженка за мотивами однойменної повісті Михайла Коцюбинського. Картина отримала понад 100 призів, зокрема Гран-прі МКФ у Салоніках, премію за режисуру та приз критиків МКФ у Мар-дель-Плата, Кубок на Фестивалі фестивалів у Римі тощо. Це був тріумф тогочасного українського кіно, прорив, у якому була абсолютно нова подача, на противагу радянській.

“Тіні забутих предків” прославили акторів Івана Миколайчука і Ларису Кадочникову, а ще – композитора Мирослава Скорика, який написав саундтрек до кіно, для якого використав багато етнічної музики.

Фільм «Тіні забутих предків» приніс Параджанову не тільки світову популярність, а й пильну увагу з боку радянської влади, що закінчилося кримінальним переслідуванням, арештами й ув’язненням у колонії. Окрім звинувачень, які стали фундаментом для кримінальної справи й тюремного покарання, Сергія Параджанова також звинувачували в симпатіях до українського націоналізму, надмірному «етнографізмі», «формалізмі» та інших «смертних гріхах» для творчої інтелігенції того часу. 

А чи бачили ви його “Колір граната” (1968 року)? Це надзвичайно красива та зворушлива притча, яка в оригінальній манері розповідає про життєвий та творчий шлях вірменського поета Саят-Нова. У стрічці відсутні традиційні діалоги, альтернативою слугують незвичайні образотворчі прийоми, які допомагають продемонструвати авторське бачення духовного світу поета, його любові, ставлення до влади та релігії.

Цензори Держкіно жорстоко розкритикували фільм, звинувативши автора в зайвому містицизмі й навіть порнографії. Після правок (зокрема, зміни назви, з якої прибрали ім’я легендарного поета) стрічку формально допустили до прокату у Вірменії, а на решті території СРСР картину побачили вже тільки після повторного монтажу С. І. Юткевича.

Через 40 років з темних глухих підвалів «Арменфільму» виникнуть епізоди картини, що дивом збереглися. За своїми спогадами їх змонтує асистент режисера Левон Григорян і випустить телеверсію цієї картини під назвою «Спогади про Саят-Нова», присвячуючи її видатному режисерові. 

Новаторський стиль зйомки фільму дозволив Сергію Параджанову отримати визнання у всьому світі, зокрема, цю роботу режисера ставлять в один ряд з класикою європейського кіно та називають, наприклад, «українським Пазоліні».

Свій останній фільм, східну казку “Ашик-Керіб”, Сергій Параджанов присвятить пам`яті друга, Андрія Тарковського.

Прощальну стрічку Параджанова спіткала досить сумна доля, адже через збіг різних обставин їй не вдалося потрапити до конкурсної програми ані Каннського, ані Венеціанського кінофестивалю. На першій церемонії вручення European Film Awards фільм отримав нагороду за краще художнє оформлення (художники Г. Алексі-Месхишвілі, Н. Сандукелі, Ш. Гоголашвілі).

Після цього рік Сергій Параджанов за рік згорить від раку легень, повністю повторивши трагічну долю свого друга Тарковського.