Вам було коли-небудь настільки самотньо, що не хотілося жити? Головна героїня книги Ксенії Фукс «По той бік сонця» опиняється на межі, проте починає власну боротьбу, щоб знову знайти надію, радість та саму себе. Чому та кому варто причитати цю книгу, пише Світлана Кучпилюк.
Є книжки, які читаються легко, є ті, що читаються важко. Є такі, які зачіпають і змушують плакати, або сміятися. Є ті, які мають бути читані, як база для розуміння епохи або для розвитку особистості – те, що називають класикою must-read. А є книжки, які читаєш, а видається, ніби підслуховуєш сповідь, або щиру бесіду двох друзів. І, час від часу, ловиш себе на думці – чи ок мені це слухати… чи не порушую я норм моральності, коли чую це… чи маю я право… чи достатньо я зріла людина, щоб оцінити і сприйняти почуте гідно… чи достатньо в мені сили, чесності та мужності, щоб торкнутися цієї історії та взяти її цінність у своє життя – як урок, як навичку, як усвідомлення.
“По той бік сонця” – це книга, яка може перевірити вас на рівень ваших чеснот та самоусвідомлення. Ні, це не важко читати – у вас не буде труднощів з розумінням. Але з екстраполяцією на власне життя, з інтерпретацією та внутрішніми переживаннями можуть бути.
Напевно, це не та історія, яку ви всім і кожному рекомендуватимете, як я в студентські роки всіх агітувала читати, або просто купувала і дарувала “Куди ідеш” Г. Сінкевича. Але це і не потрібно, ця книга і не потрібна всім. Вона для людей, які готові бути абсолютно чесними із собою. Звісно, зараз ледь не кожен другий так себе характеризує: “я чесний / чесна із собою”, – бо це модно. Але, по факту, бути такою людиною, зазвичай, боляче, незручно та невигідно, тому мало хто на таке зважується. Тому і не варто рекомендувати історію Ксенії Фукс для прочитання усім та кожному.
Вона потрібна тим, хто готовий до себе, такого або такої як є і до світу теж такого як є.
Це як з Кеном Кізі і “Пролітаючи над гніздом зозулі”. Сьогодні модно козиряти крилатими фразами, знати наукові вислови і слова. Але за цим козирянням рідко стоїть цінність чи власне вистраждане усвідомлення. Багато-хто говорить, що “пролітав над гніздом зозулі”, та мало-хто розуміє про що мовить. Книгу не всі читали, фільм не всі бачили. Усвідомлення з цієї історії не всім близькі – прожиті. І правда в тому, що не всім потрібні.
Як на мене, “По той бік сонця” – це історія самоусвідомлення та самоприйняття. Про жорстокі процеси, дуже болючі – в середині людини та навколо неї. Саме тому, мало хто їх проходить від початку і до кінця. Всі, хто хоче здаватися солідним та мудрим цього прагнуть і козиряють цим. Багато-хто починає цей шлях, але лише одиниці проходять його повністю – до кінця. Цією книжкою Ксенія Фукс показує свій без прикрас – чесно. В цьому-то і унікальність.
Це рідкість знайти людину, яка пройшла шлях самоусвідомлення та самоприйняття. І ще більша рідкість зустріти людину, яка може його показати, привідкрити вікна і двері та впустити інших подивитися на свій біль. І саме тому, книжка може викликати надзвичайно полярні враження в людей із різним досвідом та потребами. Серед читачів та читачок точно будуть ті, хто відчуватиме неймовірну суміш емоцій, осяянь, болей та флешбеків. Скоріш за все, це стосуватиметься людей, які або уже почали свій шлях до себе, або зупинилися на його третині, половині, чи і більше.
Насправді, багато людей зупиняються на такому шляху свідомо, бо розуміють, що відкривши себе реальними і глибинними просто не впораються. Знають, що це занадто. Часто про це говорять прямо – люди просто кажуть, що це не для них, що їм добре і так, що не хочуть лізти в проблеми, їм не потрібно руйнувати собі життя. І заради правди, це важить багато і заслуговує на повагу – коли людина знає межі своєї психіки та усвідомлює, як хоче жити і якою їй бути достатньо в цьому світі. Не всім потрібне високе усвідомлення. Не всім потрібні високі матерії. Це треба поважати. На це треба зважати.
Люди, які роблять вибір зупинитися в певних рамках – обирають той шлях, який для них прийнятний і безпечний. Він може бути не глибинним, не видатним, але завжди вартим поваги.
Люди, які в певний момент, на шляху до себе обрали зупинитись, читаючи цю книжку, виплачуться, пригадають як доходили до своїх осяянь і меж. Їх зачепить і збентежить чимало сказаного, в якусь мить вони можуть відчути запаморочливий головний біль та туман в голові – відчуття придушеного болю та можливостей. На якусь мить, вони це все відчують, а потім перегорнуть сторінку, прогуляються, займуться звичними справами і пригадають чому вирішили зупинитися, згадають відчуття страху і загрози від занурення в ці глибини. І зрадіють, що залишилися там, де є. Таким читачам сподобається книга, але вона не буде улюбленою, скоріше навпаки, вони захочуть комусь її віддати чи передарувати. І матимуть своє раціо. Матимуть право. Свою порцію користі вони отримали, більше їм не потрібно. Це потрібно поважати – бо ми ніколи не знаємо що? коли? і кого? може зламати – яке усвідомлення може стати надмірно важким і нездоланним.
Будуть і читачі іншого штибу. Ті, які уже заглядали за свої межі, досліджували їх, неодноразово, можливо, випробовували себе – як далеко я можу зайти і як багато витримати. Такі читачі можуть і не заплакати і навіть не відчути нічого надміру сильного. Можливо, їх нічого не здивує і не пройме. Але вони цінуватимуть цю книгу, ніби свій власний досвід і відчуватимуть вдячність. Вони не просто розумітимуть написані слова та сенси, вони знатимуть, що за ними стоїть. Час від часу, відчуваючи щемність та ностальгію за тим пекучим, з нотками солодкості, болем на шляху до себе і свого життя.
Ті, кому вдалося пройти цей шлях – в кого були люди, яким було не байдуже – прочитавши, відчують солідарність та повагу. Ті, кого цей шлях здолав, а байдужість людей зламала, відчують тупий щем і лише відкинуть свою безвихідь, на мить задумавшись-зігрівшись ідеєю, що вони такі не одні, просто їм пощастило менше. Комусь з тих, яким не вдалося, знайдуть в цій книзі підказки або надію – мені хочеться в це вірити та і читачі та читачки у своїх відгуках неодноразово це підтверджували.
Припускаю, що є ще третя категорія читачів, які ніколи і не починали шлях до себе, не збиралися і не будуть навіть пробувати – їх все влаштовує і вони щасливі. І це теж треба поважати. Такі читачі прочитають цю книгу ніби подивляться забавне трішки дивне кіно – от, виявляється як буває, але це література – в житті все не так. Прочитали, та й прочитали. Та, будуть моменти, які запам’ятались – треба обговорити з друзями. Будуть фрази, які, можливо, навіть собі випишуть і будуть використовувати в розмові. Але занурення ні в історію, ні в себе не буде.
Чи добре це, що історія Ксенії Фукс, на мою думку, може мати такі різні сенси та впливи для різних людей – абсолютно.
Чи вартісна ця книга, за таких обставин – безсумнівно.
Це більше ніж про історію однієї людини, це про історію пізнання душі самої себе, про шлях прийняття, усвідомлення, примирення, проживання.
Це з розряду того про що говорять в народі “про таке не говорять”, але всі цього так голодно потребують. В певному роді – це самородок серед історій життя або його періодів. І він безсумнівно потрібен на шляху кожного читача, навіть того, хто до нього не готовий.
Це як – ми всі чогось прагнемо, а потім раптом отримуємо і розуміємо, що отримати те, що хотіли, але не усвідомлювали, що саме хотіли: всіх граней та сторін.
Людина може отримати бажане, потримати його в руках, відчути усю важкість, яка приходить разом з тим бажаним і зрозуміти, що її достатньо бути там, де вона була, з тим, що мала. Достатньо синиці в руках. Достатньо жити так, як жила. Це теж шлях. І це, можливо, найважливіше усвідомлення в житті більшості людей – нарешті примиритися зі своїми бажаннями і визначитися зі своїм місцем. Бути чесною із собою і визнати, якою ти є людиною, що для тебе добре, і як тобі добре. Часом, щоб повернутися до того, що ти маєш і прийняти його – потрібно торкнутися своїх бажань, потримати їх в руках і зрозуміти, що вони не твої. І тоді повернення назад буде насправді рухом вперед і шляхом до власної гармонії.
Якщо ця книга здатна допомогти хоч комусь повернутися до себе, а я вважаю, що вона здатна – вона автоматично стає для такої людини своєрідним провідником та скарбом.
І якщо ця книга здатна дати відчуття солідарності та почутості, хоч одній людині, а я думаю, здатна, – вона автоматично стає для неї рятівним колом і світлом вкінці тунелю.
І звісно, якщо ця книга спроможна дати можливість людям, які вирішили заякоритись і визначити свої межі, перейти їх хоч під час читання – вона автоматично стає для них чимось душевно-таємним і набуває цінності, яку не треба носити з собою, але яка завжди у тобі – просто ти ніколи нікому це не відкриєш. На мить, читаючи, дозволиш собі зазирнути у ту / того себе, що живуть десь глибоко у душі, але прийняли рішення завмерти заради того, що маєте і тих, кого маєте. І в цьому велика, хоч і трішки печальна краса.
Люди завжди вдячні свідомо чи ні, тим, хто допоміг їм в тому на що вони самі не спромоглися б.
Хто б не читав цю історію – усі знайдуть тут як мінімум “о, щось схоже, колись відчував / відчувала і я”, а як максимум “може і дійсно з цим можна впоратися… можливо, я теж можу…”.
І в цьому проміжку між найменшимита найбільшими сенсами насправді криється найбільша цінність “По той бік сонця” – книга має глибинний сенс, книга допомагає людям.
Авторка: Світлана Кучпилюк
Читайте також: Прочитано і не забуто. Про книжкові сенси 2025 року
фото: Shutterstock
