Софія виросла серед британських звичок і побуту, але ніколи не почувалася чужою до своєї української ідентичності.
З дитинства її батьки прищеплювали їй любов до рідної мови, традицій, історії та цінностей. Кожне літо вона проводила в Україні, серед бабусиних казок, дідусевих історій і теплих спогадів про Львівщину. Ці моменти стали для неї фундаментом, на якому вона будувала свою ідентичність, незважаючи на географічну відстань.
Сьогодні вона активно підтримує Україну у Великій Британії: виходить на мітинги, збирає кошти для української армії, i популяризує українську культуру серед лондонців.
Софія разом з іншими українцями у Лондоні нагадує, що війна триває, що українська культура – потужна, глибока і варта уваги.
“Я сама себе відчуваю як українка, хоча я народилася у Британії. Мої батьки виховали мене в українській мові, в наших традиціях, та в наших цінностях. І щороку в дитинстві моє літо проходило в Україні, в бабці, діда, на Львівщині”.
Життя між двома світами: українська ідентичність у британському середовищі
Софія згадує моменти поїздок в Україну в дитинстві з теплом.
Дівчина також відзначає важливість українських організацій у Великій Британії, які допомагають людям зберігати свою культуру.
“В Англії є прекрасні організації. CУБ, Пласт, СУМ, та літні табори для дітей” — говорить вона.
Коріння, яке формує ідентичність
Софія наголошує, завжди всім казала, що вона українка. Її сімейна історія тісно переплетена з Україною, хоча вона народилася у Великій Британії. Її дідусь і прадід переїхали у 40-х роках, батько вже народився тут, а її брат і сестра також народились і живуть в Англії. Вони — покоління, яке змінюється, але не втрачає своєї сутності.
“Ми пробуємо продовжувати наші традиції, нашу культуру. Це нам дуже важливо”, — каже вона.
Хоча Софія народилася у Великій Британії, каже, ніколи не відчувала себе британкою. Це особливе сприйняття часто дивує новоприбулих українців, які бачать її як людину, інтегровану в місцеве середовище. Але вона наполягає: її ідентичність нерозривно пов’язана з Україною.
“Всі англійці, які мене знають, мої друзі, вони знають, що я є українка”, — пояснює Софія.
Той міцний зв’язок з Україною впливає не лише на її самовідчуття, а й на її дії. Вона бере активну участь у підтримці української культури у Британії, нагадуючи людям, що війна триває, а українська спадщина — багата, сильна і варта поширення.
Софія каже, що ніколи не питала себе, чи повинна підтримувати Україну під час повномасштабного вторгнення. Це не було рішенням, яке вона прийняла свідомо в певний момент – це завжди було в ній. “У мене такої думки навіть не було”, – говорить вона.
Ще дитиною вона брала участь у протестах на підтримку України у Лондоні. Пам’ятає, як під час Помаранчевої революції виходила на площу, хоча тоді була зовсім маленькою. Вона згадує 2014-й рік, анексію Криму, коли також стояла на протесті разом з іншими. І сьогодні, коли Україна знову переживає складні часи, вона продовжує підтримку.
Цей зв’язок із країною закладений у її родині. Українські традиції та звички супроводжували її з дитинства, хоча вони змішувалися з британськими реаліями.
“Сто відсотків. Я бачу, що мій менталітет – не повністю український”, – визнає Софія. Вона відчуває себе частиною західного світу, має “Westernized” погляд на багато речей, але її коріння незмінні.
Це відчуття ідентичності супроводжувало її в шкільні роки, коли вона зростала у великому мультикультурному середовищі. В її школі не було інших українців, тож вона не мала можливості спілкуватися з однолітками, які б поділяли її походження.
“Було дуже багато друзів з Ямайки, з Індії, але жодної українки”, – згадує вона. Однак, хоча її середовище було різноманітним, вдома завжди залишалося місце для української культури.
Саме родина підтримувала її зв’язок з Україною: розмови українською, поїздки до дідуся й бабусі, церква.
“Дома це було дуже важливо”, – підкреслює Софія. І хоч вона живе у Британії, вона продовжує нести українську культуру у світ, нагадуючи, що цей зв’язок – не вибір, а частина її самої.
“Я чула все своє дитинство, історії, як мій дідо і мій прадід приїхали сюди. Як вони адаптувалися, і від чого вони втікали. Як вони пережили Голодомор та Другу світову війну.
Було боляче чути як відчайдушно вони прагнули повернутися додому, до близьких та на рідну землю, але не могли. Багато з цього спонукало мене пізніше в університеті зосередитися на темі Голодомору, оскільки я відчувала відповідальність зробити цю трагедію більш відомою за межами України”.
Повернення, що розриває серце
Софія їздила в Україну після повномасштабного вторгнення. Вона побачила країну у зміненій реальності, де люди вже адаптувалися до нових умов, але біль та напруження залишаються невід’ємною частиною повсякденного життя.
“Я навіть не маю кращого слова, ніж зворушливо”, – каже вона, згадуючи те, що відчула там.
Вона відвідала Личаківське кладовище, побувала біля могил українських воїнів. Це було болісно, але важливо – побачити все на власні очі, відчути не лише фізичну, а й емоційну присутність трагедії.
“Ці сирени, ці моменти… Ми були в Україні, у Львові, не в центрі, але це все відчувалося”, – говорить вона.
Попри всю складність, її вразила стійкість українців.
“Те що вони продовжують жити, працювати, допомагати одне одному, робити все можливе, щоб вистояти. Як вони перемагають це все. Вони просто йдуть далі, роблять все, що можуть”, – каже Софія.
Така відданість і непохитність українців особливо помітні, коли бачиш їх у їхньому середовищі, спостерігаєш, як вони адаптуються, як волонтерять, як борються з новою реальністю.
“Все, всі роблять те, що можуть”, – підсумовує вона, вражена тим, наскільки сильним є дух українського народу.
Софія згадує Україну зі своїх дитячих спогадів і порівнює її з сучасною реальністю.
“Велика різниця, – говорить вона.– Але також в людях я бачу різницю”.
Софія бачить, як змінилися свідомість i мислення українців, як багато з них перейшли на українську мову.
Ще в дитинстві вона не могла зрозуміти, чому в Україні взагалі точиться дискусія про мову. Коли дівчина вперше приїхала до Києва, її вразило, що значна частина людей спілкувалася російською. Для неї це було незбагненно, з точки зору діаспори адже вона ніколи не навчалася і не чула цю мову у повсякденому житті.
Тоді Софія почала задумуватися про мовне питання, про його зв’язок із колонізацією та політикою.
“Мені здавалося, що користування російською – це все продовження колонізації”, – говорить вона.
Дивувало те, що для багатьох це було просто звичкою, чимось буденним, навіть модним. Дівчина не розуміла, як підлітки в Україні захоплювалися російським сленгом, не усвідомлюючи його історичний контекст.
“І мені просто було так дивно, коли я була малою, що взагалі існувала дискусія про дві мови в Україні. Це мене дивувало, бо я російську зовсім не знала — я з нею не виросла, не чула її й не користувалася нею. Мені здавалося, що ця мова в Україні ніби застаріла”.
“Мені здавалося, що ця мова в Україні застаріла, вибула. Я не розуміла підлітків, які тоді вживали сленг російський, я мало що розуміла”.
“Але з роками я почала усвідомлювати, що для багатьох це не була свідома політична позиція, а результат колоніальної політики, яку насаджували протягом століть. Тепер, коли сувора реальність стала очевидною, Я думаю, що українці зараз вважають, що мова не лише символічна, а й вибір між свободою чи продовженням цієї схеми гноблення”.
Мова, яка визначає ідентичність
Софія зростала в українськомовному середовищі. Її батьки говорили з нею лише українською, і до трьох-чотирьох років вона взагалі не спілкувалася англійською. Українські мультфільми, кінострічки – все це було частиною її дитячого світу.
“Перший день думаю: окей, це новинка!“, – згадує вона.
“Протягом кількох місяців у дитячому садку в мене не було жодних проблем, і з того моменту увага та свідомі зусилля стали спрямовані на підтримку та збереження моєї української мови в англомовному середовищі.
Я думаю, що це також є викликом для багатьох батьків та дітей, які нещодавно прибули до Англії після повномасштабного вторгнення”.
З часом українка повністю інтегрувалася у британську освіту, пройшла школу та університет англійською мовою. Тепер Софії навіть легше висловлюватися англійською, ніж українською. Проте українська залишається її першою мовою, і Софія докладає зусиль, щоб її зберегти та вдосконалювати.
Спадщина поколінь: українська громада в Британії
Софія відзначає, що українська громада у Великій Британії суттєво розширилася порівняно з тим, що було десятиліття тому. Вона згадує історію свого діда, який прибув до країни у 40-х роках і став одним із дванадцяти засновників української церкви в Олдгaм, Північна Англія.
Разом із однодумцями вони пожертвували свої кошти, щоб створити місце для української громади, де могли б збиратися й підтримувати свою культуру.
Дід Софії був не лише одним із засновників церкви – він також писав ікони, докладаючи зусиль до збереження традиційної української духовності.
Вона розмірковує над тим, наскільки складним був цей шлях.
Українка впевнена, що збереження цієї спадщини – важлива справа для нинішнього покоління. Українці в Британії мають можливість користуватися тим, що створили їхні попередники: збиратися в домівках i церквах,продовжувати культурне життя.
“Як нам це не продовжити, і мати задоволення за те, що ми маємо де зустрітися”, – каже вона, наголошуючи на тому, як велика справа збереження української ідентичності за кордоном.
Мітинги як голос України в Лондоні
Софія переконана: байдужість – не варіант, коли йдеться про Україну. Вже понад три роки вона бере участь у мітингах у самому серці Лондона – тричі на тиждень, з плакатами, прапорами й голосом, що не замовкає.
Особливе значення мають акції біля резиденції прем’єр-міністра на Downing Street, де поруч завжди поліція, урядовці, іноземні делегації. Там їх бачать, чують, до них підходять, ставлять запитання.
“Є люди, які досі шоковані, коли дізнаються, що війна ще триває”, – каже вона.
Навіть під час нашої розмови Софія у гарній вишиванці збиралася на черговий мітинг у Лондоні щоб показати, що війна досі триває в Україні.
Для Софії ці акції – це більше, ніж форма протесту. Це спосіб достукатися до британської влади й суспільства, утримати тему України в інформаційному полі та поставити питання: як ще Британія може допомогти? Вона згадує, як вона дає інтервʼю журналістам прямо на вулиці, відповідає на запитання перехожих і бачить, як змінюється сприйняття України.
Як британці сприймають Україну сьогодні
Софія помічає значні зміни у ставленні британців до України після початку повномасштабного вторгнення. Вона зазначає, що вони позитивно налаштовані, виявляють цікавість, хочуть більше дізнатися про культуру та цінності українського народу. До війни знання про Україну серед британців були поверхневими – вони могли назвати її на карті, але не розуміли, що вона є, які традиції має, яка її історія.
Тепер українці, які живуть у Великій Британії, роблять усе можливе, щоб змінити цю ситуацію. Через танці, мистецтво, акції та культурні заходи вони показують, що українська культура жива, насичена, сповнена глибокого змісту.
Софія переконана, що це важливо – показувати світові, що українська культура існує, що вона продовжує жити, що за неї борються. Вона впевнена, що такі зусилля допомагають не лише зберігати культурну спадщину, а й привертати увагу до того, що війна триває і що Україна потребує підтримки.
Танець як культурний фронт
Софія долучилася до українського танцювального ансамблю “Пролісок” після початку повномасштабного вторгнення. Вона швидко усвідомила: це не просто щотижневі репетиції, а справжній культурний фронт, що вимагає часу, відданості та енергії.
Зараз ансамбль зосереджений на зборі коштів для України через виступи, а також на поширенні української культури по всій Великій Британії та світу. Сьогодні Софія активно виступає на британських та міжнародних сценах, представляючи Україну через танець.
“Я бачу, як міжнародна аудиторія захоплюється козацькими трюками та яскравими костюмами, як уважно слухає музику, занурюється в глибини української культури і починає розуміти, що ми представляємо — і що саме ми захищаємо”.
Продовжуючи справу предків
Софія прагне зробити своїх пращурів гордими, продовжуючи справу, яку вони почали для України – як на її рідній землі, так і за кордоном. Вона глибоко усвідомлює, через які труднощі проходили попередні покоління, коли їх було небагато, коли їм бракувало фінансових ресурсів та підтримки. Попри ці перешкоди, вони змогли створити українську громаду в Британії, зберегти культуру, закласти її основу для наступних поколінь.
Софія замислюється над долею свого прадіда, який провів у Великій Британії понад 50 років.
“Я просто завжди думаю, якщо б мій прадід знав, що ми тут у Британії. Він тут віджив більше 50 років і прагнув їхати назад в Україну, але так і не зміг. І ніколи не бачив свою внучку і дочку. Вони всі виросли в Україні, а він залишився тут”.
Софія каже, що тепер вони з сім’єю щороку їдуть три години, щоб відвідати його могилу, вшановуючи його пам’ять. Адже своєю працею він проклав шлях для української громади у Британії.
“Я також зосередила свою роботу в університеті на Голодоморі і вивченні різних свідчень переживших, що знаходяться в Британській бібліотеці, а також проведенні власних інтерв’ю з пережившими тут, у Лондоні.
Важливо не лише зараз показувати нашу українську культуру громадськості та масам, але й зберігати пам’ять про тих, хто загинув”.
Софія переконана: сьогоднішнє покоління має не лише пам’ятати, а й діяти.
“Задля тих, хто не мав голосу, ми повинні говорити — передавати їхні історії, їхній біль, робити це публічним у вільному суспільстві, в якому ми маємо таку можливість.І я вважаю, що дуже важливо, щоб британський уряд визнав Голодомор геноцидом. Саме тому я долучаюся до ініціатив — виступаю в парламенті, беру участь у заходах, і щорічних вшануваннях, присвячених цій темі.
Я закликаю тих, хто перебуває у Великобританії, підняти цю тему перед своїми парламентарями”.
Наостанок Софія додає: “Я вважаю, що це неймовірний дар, що, попри всі труднощі, наші глибокі історичні традиції, мова та культура пережили століття спроб знищення. Я вважаю, що обов’язок нашого покоління, незалежно від того, де у світі ми знаходимося, — не лише цінувати це, але й зберігати, продовжувати та поширювати спадщину на честь усіх тих, хто віддав своє життя, щоб зберегти її”.
Головне фото надане Софією
Авторка:Оксана Середюк
Читайте також, Українська поетеса: шлях до успіху у Великій Британії завдяки Global Talent Visa
