З початку повномасштабного вторгнення кількість українців за кордоном значно зросла. Завдання держави — не допустити втрати ментального зв’язку з цими людьми та підтримувати їхню ідентичність в еміграції, адже закордонне українство є одним із головних важелів впливу на союзників.
Про це у колонці на NV пише Дмитро Василенко, очільник ініціативи Communities army of Ukraine.
Проте чи використовує наша держава цей ресурс на повну? Далі – пряма мова.
Як це може працювати?
Приклад «палестинських акцій» демонструє, що при належній координації і у використанні точкових наративів, відбувається зміщення курсу дипломатичної позиції держави з невизнання Палестини на визнання її незалежності.
Головним завданням усіх цих акцій було закріплення «палестинського питання» як одного з головних для суспільства. Показуючи масштаб залучених до процесів потенційних виборців — демонстрантам вдалося змінити думку політичної верхівки.
Звісно, що на боці палестинських активістів зіграли такі чинники, як релігійне забарвлення війни, колоніальна травма європейського суспільства та навіть іноді антисемітизм. Однак масовість акцій та залученість до них місцевого населення на цих акціях була в рази більшою, ніж на проукраїнських акціях.
Потенціал та головні проблеми діаспори
Наразі за кордоном, у країнах-союзниках, проживає близько 8 млн українських емігрантів, які становлять вагому частину українців у світі. Як і в будь-якій спільноті, серед них є актив, що формує осередки в різних містах.
Саме цей актив іноді щотижня й просуває українські меседжі в інфопростір Європи, намагається залучити більше активістів, налагоджує зв’язок проукраїнських місцевих діячів, в тому числі політиків, з Україною.
Фактично цей актив є таким собі громадським мостом між Україною й європейцями.
Проте майже всі осередки мають ті ж самі проблеми:
- розрідженість;
- недостатня масовість та втрата інтересу до війни;
- відсутність інституційної опори;
- втрата ідентичності українців.
Почнемо з першого пункту. Всі осередки децентралізовані, що дає їм простір для творчості та гнучкості під культурний та громадський простір тієї країни, в якій він діє.
Та все ж, іноді українським акціям не вистачає злагодженості в координації дій. Таким чином, пікети можуть досягати успіху точково в одній окремій країні, але не є поміченими на рівні всього європейського суспільства.
Другим пунктом є недостатня масовість, що не завжди дозволяє привернути увагу політичного керівництва країни. Головним чинником цього є втрата інтересу до війни через її довготривалість. Проте є інші причини, а саме третій та четвертий пункт: відсутність інституційної опори та втрата ідентичності.
На жаль, ми маємо мало кейсів, коли державні інституції сприяють обʼєднання українців за кордоном та їх згуртованості. Більш-менш успішним на цьому поприщі є УГКЦ, а також «марш вишиванок». Все інше лягає на плечі активістів на місцях та залежить від їх спроможностей.
Водночас, країни ЄС активно проводять політику інтеграції українців в свій культурний та інформаційний простір, що в деяких випадках відриває їх від такого нашого простору. Це зменшує можливість залучення цих людей до української діаспори.
Діаспора — це не всі українці за кордоном
Важливим моментом усвідомлення роботи з українцями за кордоном є той факт, що не всі українці є представниками української діаспори.
Діаспора — вужче поняття, яке передбачає українську ідентичність цих людей та позиціювання себе представниками України, незалежно від паспорта, й захист її інтересів за кордоном.
Водночас, український емігрант може бути українцем лише за паспортом, але не ідентифікувати себе представником України.
Таким чином, фактично головним завданням держави в цьому питанні є розвиток саме діаспори, й залучення до її осередків функціонування більше українців.
Масштабування діяльності діаспори безпосередньо залежить від роботи МЗС та Мінкульту. Саме ці відомства можуть збільшувати кількість українських заходів за кордоном й залучати на них лідерів думок з Батьківщини.
Ще однією роботою цих відомств може стати сприяння створенню українських хабів за кордоном:
- відкриття так званих «українських будинків» та інших центрів нашої культури;
- створення у містах ЄС українських топонімів (площ, вулиць, скверів) та відкриттю меморіалів й пам’ятників, пов’язаних з історією України; тощо.
Та поки саме системної роботи з боку інституцій не спостерігається. Натомість українство бере важелі у свої руки.
Та все ж, навіть з наявними проблемами, у країнах-союзниках успішно діє низка українських організацій та ініціатив, які проводять регулярні точкові інформаційні кампанії у країнах-союзниках. Вони мають вже сформований актив, що дозволяє регулярно проводити акції в межах кампаній на підтримку нашої держави.
Результатом їхньої діяльності стала не лише регулярність пікетів. Головне — вони змогли залучити увагу міжнародних медіа та союзників до України в політичних колах. Таким чином заклавши фундамент для адвокації інтересів нашої держави в публічному просторі за кордоном.
Далі — головне завдання всіх українських спільнот — підтримувати одна одну та перетворювати окремі ініціативи на єдиний, хоч і децентралізований рух.
Отже ролі держави, медіа та суспільства є такими:
- держави — максимально сприяти діяльності цього руху через підконтрольні інституції.
- медіа — допомагати поширювати й підсилювати меседжі руху.
- культурних діячів — наповнювати його креативом.
- українців за кордоном — долучатися до цього руху та ставати голосом України у своїх країнах.
Кожен сам може знайти своє місце в цій війні, де він ефективний незалежно від місця перебування, але головне, аби всі зусилля були спільними та направленими на досягання однієї мети.
Читайте також: Мільйони українців у Європі та США – колосальний інструмент впливу: думка
Публікації в рубриці “Блоги” відображують винятково точку зору автора. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди.
фото: Shutterstock
