Ніколь Козлова – нападниця національної збірної України з футболу та шотландського клубу Glasgow City, одного з найсильніших у країні. Вона народилася в канадському Торонто, виросла серед кількох мов та культур, але в найважливіший момент життя сказала собі: «Я – українка».
Футбол став для неї способом мислити, жити й говорити зі світом. Вона пережила серйозну травму, виступала за університет у США, грала в Данії, в Україні, а тепер – у британському чемпіонаті.
У розмові з UA-Platform Ніколь розповіла про дитинство в Канаді, шлях до збірної, жіночий футбол в Україні, стереотипи, війну і силу, яка не дає опускати руки.
Дитинство та ідентичність
Ніколь народилася і виросла в Канаді. Змалку вона спробувала різні види спорту – гімнастику, плавання, біг, батут – і, зрештою, обрала футбол.
«Я народилася в Торонто і майже все дитинство провела там. У чотири роки мене записали на гімнастику, потім на футбол, плавання, біг. А по-серьезному футболом зайнялася приблизно у 8–9 і тоді ж приєдналась до хлопчачої команди».
Родина дівчини з Дніпра. Коли Ніколь вступила до університету Virginia Tech (США), де виступала за університетську команду «Hokies», батьки переїхали в Україну. Згодом вона все частіше приїжджала на збори до збірної й остаточно визначилася з відповіддю на питання «хто я?».
«Я завжди вважала себе українкою. Але коли мала можливість грати за національну збірну й представляти свою рідну країну, моя любов і відчуття того, що я українка, лише зросли. А з початком війни моя гордість бути українкою стала ще сильнішою».
Перші футбольні кроки Ніколь робила серед хлопців – і не раз чула знайомий стереотип «дівчата з хлопцями не грають».
«Був один раз, коли я пробувала потрапити до команди, але не пройшла відбір. Але вже через кілька місяців ті ж тренери подзвонили самі, після турніру, де я зіграла дуже добре. Тоді я зрозуміла, що головне – ніколи не зупинятися».
«У 13–14 років я перейшла до жіночої команди, але ще до 17 продовжувала тренуватися з хлопцями свого віку», – розповідає футболістка.
Травма і шлях до збірної України
В університеті Ніколь зіграла два повні сезони – заважала серйозна травма хрестоподібних зв’язок та ковід. «У 2018 році я порвала хрести, то був перший рік в університеті. Випала з футболу на вісім місяців. Це був важкий період і велика школа роботи поза полем». Але вже тоді вона грала за молодіжні збірні України U-17 і U-19, поступово повертаючи форму й упевненість.
До головної української збірної Ніколь потрапила у 2019-му.
«Я хотіла грати саме за Україну. Коли з’явився шанс – приїхала і зрозуміла: це моя команда».
«Спершу було страшнувато – інша культура, нові люди, я ж виросла в Канаді. Але швидко з’явилося відчуття родини. Відтоді – завжди зі збірною».
Війна: день, який змінив усе
Повномасштабне російське вторгнення в Україну застало команду на зборах у Туреччині.
«За день до цього ми виграли невеликий турнір, а наступного дня всі роз’їхалися. Частина дівчат намагалася повернутися в Україну, багато хто їхав до Харкова – та зрештою повертались назад. Це був страх і невідомість. Я робила все, що могла: волонтерила, збирала речі, донатила.Моя родина жила в Дніпрі під час війни, з 2022 по 2024 рік, а згодом вирішила повернутися до Канади”.
Жіночий футбол: стереотипи та прогрес
Ніколь прямо говорить: стереотипи щодо жіночого футболу досі існують і в Канаді, і в США, і в Україні, і в Шотландії. Але динаміка – позитивна.
«Часто чуєш: «це не робота», «жінкам не місце у футболі», «ідіть танцюйте». Зазвичай так кажуть ті, хто ніколи не дивився жіночі матчі. Коли люди реально приходять на гру – кажуть: рівень вищий, ніж очікували. Так, ми не такі швидкі й фізично потужні, як чоловіки, зате більше покладаємося на техніку, тактику й мислення. Це інший темп, але це той самий серйозний спорт».
Про жіночий футбол в Україні Ніколь каже просто: потенціал – колосальний.
«У Європі в одному місті може бути сто дівочих команд. В Україні – інколи одна на всю область. Та якщо дати вибір дівчатам 4–5 років, дозволити спробувати, – за десять років ми побачимо зовсім інші цифри. Попри війну, збірна росте, і це видно».
Клуби та досвід
Перший професійний клуб Ніколь був у Данії. Потім – Україна («Ворскла») і нині – «Glasgow City», жіночий клуб без «чоловічого» відділення, що принципово подобається Ніколь.
«Данія для мене – про життя і людей. У «Ворсклі» я знову знайшла себе на полі. У «Glasgow City» я ціную те, що це суто жіночий клуб. Є результати і на полі, і поза ним – і це додає сил».
Звичний день для Ніколь – не лише тренування, а ще й відновлення та аналітична робота. Ранок – дорога на базу й командний відеоаналіз, потім активація, тренування, обід, зал, іноді ще й індивідуальна аналітика. Увечері – годину-дві над «цивільною» роботою: Ніколь – футбольна аналітикиня у шведській компанії.
«Мені важливо тримати тіло і голову в балансі: сауна, льодяна ванна, прогулянки, дзвінки додому, – каже дівчина. – Шукаю невеликі радості – кава, час для себе та друзів. Це допомагає вимикатися від футболу, щоб потім знову якісно вмикатися».
Дівчині подобається мандрувати Шотландією. Побувала Единбурзі та Форт-Вільямі – каже, пощастило із синім небом без вітру та дощу. У цій країні Ніколь полюбила локальні «сауни на воді» – ритуал занурення в холодне море після парилки.
«Я люблю сауну. Тут по всій країні є сауни просто на узбережжі: заходиш у море, повертаєшся – і ти як нова».
А як із харчуванням у спортсменки? За словами Ніколь, без фанатизму, але зі спортивною дисципліною: яйця або йогурт з фруктами на сніданок, рис із рибою чи куркою, багато овочів.
«Солодке – мінімально, але я люблю готувати», – додає вона.
Сум за Україною та родиною
Свою родину Ніколь бачить лише 2–3 рази на рік – сезон робить своє. Але намагаються перетинатися, коли грає поряд: «Нещодавно вони приїздили в Ірландію – бачились два дні».
Дівчина додає: удома колись говорили російською – так навчали батьків у Дніпрі. Та ще до повномасштабної війни родина свідомо перейшла на українську; наймолодший брат виріс уже з нею. Сама Ніколь вільно говорить українською та англійською. На запитання, за чим сумує в Україні, дівчина без вагань відповідає: “Я сумую за друзями, за кавою та за фермерським ринком”.
«В Україні – найкраща кава і культура кави. Пам’ятаю, як у Полтаві щоранку ми зупинялися перед тренуванням за філіжанкою. Люблю й фермерський ринок – свіжі фрукти, запахи. Тут купила цілий гарбуз і чистила сама, а в Україні брала в бабусі в пакетику вже нарізаний».
Цілі, амбіції та поради новачкам у футболі
Ніколь говорить про плани просто: хоче максимально далеко зайти у футболі, але з розумінням реальності.
«Мрію грати в топ-клубі, який бореться в Лізі чемпіонів, бути лідеркою на полі. Назвати “найкращу команду” на папері – мало що значить: важливо, де ти справді підходиш. І, звісно, зі збірною України – потрапити на Євро або чемпіонат світу. Це мрія-мрія».
Паралельно вона розвиває кар’єру футбольної аналітикинi – «щоб залишатися у футболі й після кар’єри гравчині».
Формула успіху Ніколь дуже проста: «Любити те, що робиш, працювати більше за інших і не здаватися, коли результат не приходить одразу». У час, коли Україна вчиться жити й перемагати всупереч, її слова звучать особливо близько.
Спортсменка також поділилась порадами для дівчат, які мріють про футбол.
● Працюй більше за інших. «Легко піддатися: друзі кличуть гуляти, а ти мав бігати чи бити по м’ячу. Результат не завжди миттєвий. Я в дитинстві призів «найкращий гравець» не вигравала – зате не зупинилася».
● Вір у себе попри суб’єктивність. «Футбол – спорт поглядів. Для одного тренера ти – ключова, для іншого – «не моє». Це нормально. Робиш своє щодня – і шанс прийде».
● Люби процес, а не тільки трофей. «Пам’ятаю не стільки кубки, скільки тренування й перемоги з друзями. Важливий кожен день, а не тільки фініш».
● Твоє коло – це твоя сила. «Одна не витягнеш. Родина і друзі – критично важливі».
Читайте також: Untravelled London: як українка стала гідом у Лондоні та перетворила тури на вистави
Авторка: Марина Юрченко
фото надані Ніколь Козловою
