Вона ніколи не уявляла себе в Канаді – аж поки війна не змусила залишити рідний дім, чоловіка і шукати безпеки за тисячі кілометрів від Харкова. Історія Ганни Білецької, яку розповідає Yahoo News Canada, – це про вибір, який не обираєш, і про нове життя за океаном.
«Я ніколи не думала про Канаду, поки не почалася війна. Я взагалі не уявляла собі життя десь за межами нашого міста», – ділиться Ганна.
До повномасштабного вторгнення сім’я жила спокійно і щасливо: у Харкові вони мали роботу, затишок і буденність, яку здавалася такою міцною.
Та все зруйнувалося за одну ніч, коли розпочалась повномасштабна війна, і Харків опинивя під обстрілами.
«Звуки вибухів і сирен замінили тихе гудіння нашого району. Ми не мали часу обмірковувати – тільки діяти», – згадує вона. Разом із чоловіком, донькою, мамою та свекрухою вони сіли в машину, прихопивши найцінніше і домашніх улюбленців. Чоловік, інженер ІТ, не мав права виїхати через воєнний стан, а свекруха вирішила залишитися в безпечнішій частині України.
«Ми прийняли рішення, яке навіть уявити не могли, – я поїхала з донькою і мамою, взявши з собою лише найнеобхідніше і тягар невідомості».
Спочатку їх прихистили друзі у Парижі. Але швидко стало зрозуміло: мовний бар’єр перетворював кожну дрібницю на проблему. Донька володіла англійською, але французької вони не знали.
«Тоді ми почули про Канаду і спеціальну програму для українців», – розповідає Ганна. Програма CUAET давала три роки підтримки: право жити, працювати і вчитися у безпеці. Це було наче світло у темряві.
Перед від’їздом вони вивчали все про країну, яка здавалася справедливою і турботливою. Але разом із мрією приходило і розуміння різниці.
«В Україні ми виростаємо з відчуттям спільноти. У Канаді люди звикли будувати життя самостійно. Це не добре і не погано – просто інакше», – каже вона.
Найважче було почати все з нуля. У Торонто вони шукали житло з умовою «з тваринами», але таких варіантів майже не було. Вже у Парижі довелося залишити папугу через авіаційні обмеження. «Наш кіт, можна сказати, обрав для нас квартиру в Норт-Йорку», – сміється Ганна.
Вони принесли із собою не лише тривогу, а й біль. Донька втратила друга Арсенія, який був для неї рідним.
«Навіть тут, далеко від бомб, ми щодня відчуваємо війну», – зізнається вона.
Та Канада зустріла їх тепліше, ніж Ганна очікувала. По прильоту їм дали українську брошуру з усіма потрібними контактами і порадами.
«Цей маленький жест означав для нас так багато. Він сказав: ми не самі».
Першими кроками стали мовні курси у Mennonite New Life Centre у Норт-Йорку.
«Викладачі були не просто вчителями – вони стали нашими наставниками і друзями».
Її мама Катерина, якій було 66, ніколи не вчила англійської.
«Перші заняття онлайн вона ненавиділа. Але потім вона зустріла вчительку Ламу – і ця жінка створила простір, де мама почувалася у безпеці».
За два з половиною роки жінка опанувала мову настільки, що сама ходить у магазин і до лікаря.
Шкільна система Канади також допомогла повернути доньці відчуття стабільності. St. Jerome Catholic School прийняла її з теплом і турботою – це стало міцною опорою для всієї сім’ї.
Отримавши опору, Ганна захотіла віддячити. Вона почала писати короткі інструкції для новоприбулих: як знайти роботу, школу, оформити документи. Згодом, за підтримки Agapas Centre, вона сама пройшла програму для спеціалістів у JVS і знову відчула, що може бути корисною.
Її наступним кроком став Bridging Program у York University – Ганна здобула бізнес-сертифікат і кілька тижнів тому тримала його в руках на випускній церемонії.
«Я проплакала цілий день. Бо це був не просто диплом – це було доказом, що ми вистояли».
Сьогодні Ганна вдячна кожному, хто зустрівся їй на цьому шляху: «У Канаді є одне слово, яке робить її унікальною: готовність. Тут справді намагаються допомогти – учителі, соціальні працівники, сусіди. Це не завжди ідеально, але ти відчуваєш турботу».
Попри все, про багато що вона ще не готова говорити. Її рідний Харків майже щодня під обстрілам: «Ми щодня читаємо новини і мовчки сумуємо, тримаючи одне одного».
І все ж Ганна з мамою та донькою стоять разом: «Ми вчимося, зцілюємося і сподіваємося. І саме це дала нам Канада – не просто безпеку, а шанс рухатися вперед з гідністю і надією».
Читайте також: “Не бійтесь і вчіть мову”: українка про адаптацію та роботу в Канаді
фото: Erin Horrocks-Pope / Yahoo News Canada