Коли тобі трохи за тридцять, час від часу, просто необхідно подивитися зріле кіно про любов. Особливо, якщо ти ще своєї любові не знайшла, або не знайшов.
“Знову любов” – хороший варіант для вечора відродження віри в себе та таємних надій. Це кіно для того, щоб насолодитися гарною картинкою, доброю, але не надто слізливою історією, і знову відродити в собі очікування любові, яка має плани на всіх нас.
Дивитися таке кіно — ніби поговорити з оптимістом, або стати власне ним, хоч на годинку. Бо коли ти, розмінявши три десятки, якимось чином примудрився не збудувати своє щастя — уже мимоволі, під делікатним поглядом суспільства, починаєш відчувати себе доволі маргінально. І власні переконання і здорова самооцінка не завжди рятують від хвилин неконтрольованого смутку. Особливо, коли ти, розумієш, що для пошуку коханої людини, треба щось робити: ходити туди, де люди, бути там, де люди, показувати себе серед них людей.
Треба. Але що, коли ти в маленькому селі, де вже немає нікого, кого ти не знаєш і хто тобі цікавий. Або живеш в час світової пандемії, коли ніхто взагалі нікуди не ходить. Або в тебе робота, яка не дозволяє нікуди ходити і знайомитись… маєш травми дитинства, або юності, або любові. Або війна.
Які б не були твої варіанти — на тебе тисне світ, переповнений людьми й, здавалося б, варіантами для тебе. Тиснуть люди. І ти теж починаєш на себе тиснути. Сайти знайомств та соцмережі стають рятівним колом, яке кидає тобі всесвіт. Твоє почуття вини перед світом, людьми, собою, врешті-решт, стихає — ти робиш що можеш, в ситуації, де вже не знаєш, що можна ще зробити.
Щоразу починаєш з надії й щоразу завершуєш думкою, що з людьми на тих сайтах щось не так. Потім вертаєшся до думки, що ти теж там, але ти — ні, ти — виняток.
Бо, коли починаєш спілкуватися з доволі хорошою, по фото та опису профілю, людиною і в одному з перших речень чуєш запитання “чи готова ти скинути корону?”, мимоволі починаєш сумніватися, що з цим світом все гаразд. Схожі відчуття виникають і коли ти знайомишся, розумієш, що перспектива тебе влаштовує і ти спілкуєшся тиждень, місяць, пів року. Ви вже обговорили все і всіх, вже звикли один до одного, але обрана людина постійно нівелює ваші стосунки і каже, що ні дружби, ні кохання між вами не може бути. Але, притому, продовжує лізти у твою душу та серце, відкриває свої, проявляє нотки ревнощів, демонструє небайдужість та участь. Ви зустрічаєтеся і вже так багато знаєте, навіть дещо пройшли разом, але знову ж при “ми близькі люди” паралельно чуєш “між нами не може нічого бути ні дружби, ні любові”. Як аргумент — відстань. І спочатку ти даєш шанс, потім ставиш запитання, але згодом розумієш, що це така напівзбочена гра у свого-чужого. Ми близькі, але не близькі. Ми свої, але чужі. «Ти можеш на мене розраховувати» і «нічого не очікуй». І, яка б здорова не була твоя самооцінка, після однієї-двох таких історій — тобі чітко здається, що зі світом щось не так і явно перестаєш вірити в любов, тим паче, що в неї на тебе можуть бути якісь плани.
А “Знову любов”, історія для доволі дорослих людей, підтвержує, що твоє життя не виняток і паскудств з втратою любові трапляється багато — жахливих і трагічних. Тут важливий не сам факт втрати, а не, що ота прекрасна любов була. Твоя свідомість, дивлячись на цю розповідь, раптом знову ледь нишком починає вірити, що таке можливо, навіть попри власний болючий досвід.
Потім ти бачиш провальне побачення, з сайту знайомств, і розумієш, що не лише ти такий лузер. І твій розум підліковує себе думкою, що це не так з тобою проблеми, як із світом навколо. І нарешті серце: від ідеалістичності та ідеального співпадіння по запитам одне від одного у персонажів (хоч це виглядає дуже нереалістично), десь всередині серця, де було так багато місця для страждань та безнадії, стає тепліше. На якийсь час, ти просто віриш і насолоджуєшся історією. Твоя свідомість торкається до світла. Ти усміхаєшся і перестаєш аналізувати. Прогріхи і проколи в сюжеті відходять на третій план — перед тобою приклад любові. Доказ, що вона таки може існувати. Десь у реальному житті вона також може існувати. І можливо, любов таки має на усіх нас свій план.
Фільм створений, щоб забезпечити хороший, теплий вечір, подарувати надію і тепло.
Світові зірки, як одні з головних персонажів, лише спростовують меседж, ніби все прекрасне недосяжне та нереальне. Вони свої та близькі. Теплі, насичені кольори одягу, пастельні для кімнат, індустріальні для робочого фону, природні для романтичного — бавлять і ніби масажують зір. Дивитися приємно. Відчувати надію приємно.
“Знову любов” — скоріше про надію, бо саме це він залишає по собі. Це не ідеальна картина з точки зору кіно. Не геніальна історія — з точки зору філософії чи життя. Вона просто хороша та тепла, як м’якенький светр у холодну осінь і таку ж функцію виконає, для тих, хто замерз від розчарувань та поверховості, втомився від вигоди та притворства, закрив своє серце та свідомість від тепла та дива любові.
Коли тобі за тридцять, вірити в щиру любов доволі важко. Ще важче повірити, що таке можливо саме з тобою. Подібні фільми, хоч і сповненні кліше, але, все-таки, завдяки дорослому погляду на самотність, відсутності надміру драматизму та демонстративних страждань, дають тобі відчуття нормальності та надії. Бо що, як дійсно любов має для усіх нас свій план?
Читайте також про 7 фільмів та серіалів для затишних вихідних: новинки і стара класика
Авторка: Світлана Кучпилюк
фото: Shutterstock
