Українцям варто усвідомити, що закінчення війни не поверне колишній мир: ми можемо повернути свої землі, але не зможемо повернутися в наші старі життя. Про це пише психологиня Ольга Духніч у Facebook до 4-ї річниці повномасштабного вторгнення.
Кожного 23 лютого мені хочеться написати, що ми ніколи не повернемося в 23.02.2022. Це проста ідея, але ми як суспільство осягнути її не дуже можемо.
Нас буде менше, ми будемо іншими і нам себе прийдеться перевинаходити. Бо кожна велика війна закінчується втратою старого світу і старого життя, і ця теж закінчиться тим самим. Але саме усвідомлення того, що ми або змінимося, або зникнемо — важке.
Не хочеться змінюватися, нестерпно розуміти, що старий світ впав, а ми досі чіпляємося за його уламки. І ми маємо на це право, доки війна триває.
Але війна закінчиться або зупиниться, і ми будемо змушені озирнутися і визнати, що світ таки змінився.
Жити новим, навіть хорошим, але іншим — складно, іноді нестерпно. Бо в новому світі не знайдеться місця багатьом речам, до яких ми звикли і які так любили. Ми навіть будемо атакувати це майбутнє. Голосувати за проповідників неіснуючого минулого. Але якщо готуватися до цього нового — тоді біль і туга будуть меншими.
Колись після 2014 ми були в Зугдіді, в старих нетрях, занедбаних будиночках, де жили грузини, які вимушені були залишити Абхазію. Це були змучені люди, які жили очікуванням повернення старого світу, без надії сподівались, тримали на видноті ключі від будинку, який ще в перший рік війни зрівняли трактором.
І кожен з них, живучи більше 20 років в цих старих будівлях, розповідав про те, що ось, можливо, наступного року будуть якісь домовленості, вони зможуть повернутися в старе життя. Не просто на свою землю, а в старе життя, яке вони залишили одного страшного ранку.
Вони згадували сусідів, звичаї вулиці, чим займалися, ким були і не помічали теперішнього, в якому живуть.
Це старе життя не давало їм навіть подумати про теперішнє і планувати майбутнє. Вони зависли в лімбі.
І хоча половини тих, про кого вони розповідали вже не було живими, вулиці не було, вони відмахувались і казали — відновимо так, як було, нічого, що нас мало, ми відтворимо минулі стосунки і звичаї, якось воно буде, як було.
Тоді мене це вразило.
Ми можемо повертатися на свої землі, і я вірю, що одного дня ми це зробимо, але ми не зможемо повернутися в наші старі життя. В старі стосунки, в старі уявлення про одне одного. Нам прийдеться переосмислювати себе, своє уявлення про “своїх”, про країну, про націю, про державу. Побачити, що “після війни” вимагатиме від нас не менших ментальних зусиль, ніж сама війна.
Готуватися до нього треба вже зараз, перш за все — розвиваючи чутливість одне до одного.
І я хочу, щоб нам не забракло сил обирати нове.
В нас нема часу на лімб.
Читайте також: Самотність, провина, життя на паузі: 8 криз українців в еміграції
Публікації в рубриці “Блоги” відображують винятково точку зору автора. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди.
фото: Shutterstock
