Щороку в четверту суботу листопада українці вшановують пам’ять мільйонів невинних жертв Голодомору 1932-1933 років та інших масових голодів. З 2006 року Україна офіційно визнала Голодомор геноцидом. Все більше країн приєднуються до цього визнання, віддаючи данину пам’яті жертв і засуджуючи злочини тоталітарного режиму.
День пам’яті жертв Голодомору 2024
На жаль, історія повторюється. У 2024 році День пам’яті жертв Голодомору має особливе значення.
Через десятиліття Росія знову повторює страшні злочини проти українців, руйнуючи цивільну інфраструктуру, школи, лікарні, житлові будинки, вбиваючи та катуючи мирних жителів.
Російський режим штучно обмежує доступ мільйонів людей до українського збіжжя та загострює продовольчу ситуацію у світі.
Історична довідка
Метою Росії завжди було і є знищення української ідентичності та національної ідеї. Сталін у ХХ столітті застосував як спосіб упокорення українців масові штучні голоди.
Наймасштабнішим був Голодомор 1932-1933 років. Тоді, за офіційними даними, терор тоталітарного режиму забрав близько чотирьох мільйонів життів українців.
Однак точно та поіменно встановити особистості загиблих неможливо через замовчування цього злочину у СРСР та знищення значної частини архівних документів.
Згідно з результатами опитування, проведеного 20-21 листопада 2022 року Соціологічною групою Рейтинг, 93% українців розцінюють Голодомор 1932-1933 років як геноцид українського народу. Лише 3% — заперечують це, вагались з відповіддю — 4%.
Соціологи зазначають, що за останні десять років кількість українців, які вважають трагедію 1932-33 років геноцидом, зросла в півтора раза.
При цьому, незалежно від віку та регіону України, абсолютна більшість людей визнають сталінський терор геноцидом.
Історії жінок, які пережили Голодомор
Тих, хто пережив штучний голод уже майже не залишилося. Тож задля національної пам’яті та вшанування всіх тих, хто помер страшною голодною смертю 1932–33 років ми переповімо тобі історію двох жінок, які пам’ятають ті часи. Про них розповіли Суспільне медіа.
94-річна Любов Кочерга мешкає у будинку з дерев’яною верандою у селі Попівка Опішнянської громади. Тут вона народилася, тут виросла, тут же переживає сучасну війну. Коли російська влада влаштувала геноцид українського народу у 1932 році, їй було п’ять.
— Це — зроблена голодовка. Викачували все по селах місцеві правителі. Їм дано указ і вони викачували все по селах. По хатах ходили й все забирали. Де вузлик квасолі, проса, що де не є, — розповідає пані Любов. Також зізнається: у їхньому селі на Полтавщині влада була більш лояльною, тож і сама вона не сильно пам’ятає ті часи.
— А старша жінка, я до неї ходила, вона вже померла, із 1917-го року. Каже, що може душ десять померло. Усі, каже, потрошку бідно жили, але їли все. В голодовку навіть батько купив корову.
То я пам’ятаю, що привели корову дві жінки, ноги такі пухлі, як мішки. І корова дуже худа, вбігла в сарай, там було кукурудзиння, хватала щось їстівне.
Про те, що голод робили штучно знали усі. Але тоді проти радянської влади нічого не можна було казати, тож і мовчали.
— У колгоспі у нас варили 50-літровий котел сочевичного супу. Я пам’ятаю, як я бігала по той суп з мисочкою маленькою череп’яною. А вона гаряча. Несла додому бігом ту мисочку. Шматочок хлібця, дрібненької картоплі мама наварить, як горішки, може й меншої. Висипле на ганчірочку й кличе: дівчатка, йдіть чистити.
Хліба теж різала, але лише по шматочку всім, хліб найцінніший. То я той шматочок хліба отак ховаю, поки суп виїмо, а тоді хлібом закусую.
Пережила Голодомор і Марія Соловйова. Зараз вона також проживає у Полтавській області, в селищі Опішня. Але народилася 1927 року у Валуйках Бєлгородської області, в Росії. Її родина стала жертвою радянського розкуркулення.
Розповідає, що її родина була заможною: батько був господарником у церкві, мали навіть власного вітряка.
— Це ж якраз такий час був, що розкуркулювали. Моя родина була заможна. Було у нас і вітряк свій, було багато машин при дворі. А батько мій був господарником у церкві. Я народилася 1927-го року, коли вже церкву прикрили, а батька мого заслали аж туди, в Архангельськ.
Батько так і не повернувся із заслання, а Марія з сестрою та матір’ю перебралися на Луганщину, де й застали Голодомор.
Тоді ж скрізь було погано. Ми ходили, побиралися. Шматочок хліба, іще щось печене може. Що назбираємо, те додому принесемо. Коли дадуть, коли не дадуть, а коли ще й нацькують собаку. Голод був дуже тяжкий.
— Їли траву, мама десь рвала, не знаю, кріп. Принесе й оце дає: “На, їж, їж”. Листя зі щавлю уже з’являлося, іще трава блакитним цвіте. Ходили по них у степ, оце нарвеш, нарвеш, затискаєш і по одній їси. Було страшне.
Нічого, виживали. Але й помирало багато. Хоронили на цвинтарі, — пригадує Марія Соловйова.
Пам’ятає жінка, як люди пухли з голоду. Навіть шахтарі, хоча їм видавали картки на хліб та крупу. Завдяки тим карткам їхня сім’я вижила, бо сестра пішла працювати на шахту. Але й вона ходила з пухлими ногами.
Найкращим спогадом для неї стала подія, коли в хаті нарешті з’явився хліб.
Мама пішла по хліб чергу займати, а там уже немає черги. І хліба дуже багато, і хліб дають тільки за гроші. Карточки скасували, не було карточок. Це було таке свято, що мама принесла такий хліб. І їли.
Джерело: Вікна.
