Ейпріл Хаггет приїхала до України як волонтерка після побаченого у Бучі, а згодом вступила до лав Сил оборони. Сьогодні канадійка служить бойовою медикинею у 93-й окремій механізованій бригаді “Холодний Яр”. В інтерв’ю 24 Каналу вона розповіла, чому не змогла залишитися осторонь війни, як опинилася на фронті без медичної освіти та чому українські військові дали їй позивний “Бабця”.
До початку повномасштабного вторгнення життя Ейпріл Хаггет було зовсім не пов’язане з військовою справою чи Україною. Вона жила у гірській місцевості Канади, займалася вихованням дітей, любила риболовлю, природу та продавала антикваріат, який знаходила на гаражних розпродажах.
“Не надто цікавим. Я жила в горах, мені подобалося ходити на гаражні розпродажі, збирати антикваріат, а потім продавати його. Більшу частину часу я присвячувала вихованню дітей”.
За словами Ейпріл, переломним моментом стали події після деокупації Бучі. Особливо її вразила історія Ірини Фількіної, яка стала одним із символів російських злочинів проти мирного населення.
“Переломний момент настав після звільнення Бучі”.
Саме тоді жінка почала активно допомагати Україні. Вона відкладала половину доходу зі свого інтернет-магазину, оплачувала квитки до Миколаївського зоопарку, орендувала квартири, щоб підтримати українців, а також донатила благодійним організаціям.
Згодом цього виявилося недостатньо. Вона створила власний благодійний фонд у Канаді, а вже восени 2022 року вирішила особисто приїхати до України, щоб контролювати допомогу та показувати співвітчизникам, як вона працює.
Поїхала на 18 днів, але залишилася
Перший приїзд до України планувався коротким — лише на 18 днів. Однак через сильні снігопади повернення відклалося. Після короткого перебування вдома Ейпріл зрозуміла, що її місце зараз саме в Україні.
Вона зізнається, що багато хто ставив їй запитання про дітей та дивувався її рішенню. Проте сама Ейпріл переконана: війна стосується не лише українців.
На її думку, російська агресія впливає на безпеку всього світу, а безкарність диктаторів створює небезпечний прецедент для інших авторитарних режимів.
“путін загрожував усім нам. Це не тільки про Україну”.
Вона також наголошує, що наслідки війни вже відчувають і канадці — від економічних проблем до глобальної нестабільності: “Зараз відбувається багато речей, які безпосередньо вплинуть на моїх дітей”.
Як волонтерка стала бойовою медикинею
Згодом Ейпріл вступила до лав Сил оборони України. Сьогодні вона служить старшою бойовою медикинею батальйону “Алькатрас” 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”. За її словами, більшість військовослужбовців підрозділу — колишні ув’язнені, які підписали контракт із ЗСУ. Попри неоднозначне ставлення до таких підрозділів, канадійка говорить про своїх побратимів із великою повагою.
За словами медикині, багатьох мотивує бажання звільнити власні домівки на окупованих територіях або захистити свої родини.
“Ці чоловіки вже навчилися виживати протягом усього життя, і вони одні з найкращих військових, яких я коли-небудь бачила”.
Ейпріл каже, що є єдиною іноземкою у своєму батальйоні. На початку служби мовний бар’єр став для неї одним із найбільших викликів. Спершу вона користувалася картками зі словами українською та англійською мовами, насамперед вивчала медичну термінологію та уважно слухала побратимів під час роботи. Згодом вона навчилася розуміти українську значно краще, хоча визнає, що суржик досі створює труднощі: “Жести чудово допомагають”.
За словами військової, на передовій майже немає можливості спілкуватися англійською, тому іноді вона навіть забуває окремі слова рідної мови: “Я відчуваю, що говорю на рівні п’ятирічної дитини”.
Чому її називають “Бабця”
Незвичний позивний з’явився спочатку як жарт: “Мені казали: “Ти звучиш як бабця”. Втім згодом це прізвисько набуло іншого змісту.
Ейпріл розповідає, що постійно опікується своїми військовими: допомагає з медичними питаннями, організовує необхідні речі, купує обладнання за власний кошт, а також підтримує бійців у побутових ситуаціях. Саме вона ініціювала запровадження додаткових медичних протоколів, організувала тестування та особисті медичні картки для військовослужбовців.
Побратими телефонують їй у будь-який час доби — чи то через знайдене цуценя, чи через кліща, чи коли перед виїздом потрібно знайти найнеобхідніше. Каже, що фактично живе турботою про своїх військових: “Я справді почуваюся як бабця”.
«Я нічого не знала про медицину»
Попри нинішню посаду старшої бойової медикині, Ейпріл зізнається: до війни вона не мала жодної медичної освіти чи досвіду.
У 2024 році вона майже постійно перебувала на Донеччині як волонтерка. Працювала у Сіверську, де щодня бачила наслідки російських обстрілів, втрачала знайомих і дедалі більше переконувалася, що хоче допомагати безпосередньо на фронті.
Саме тоді жінка вирішила пройти медичну підготовку та вступити до лав ЗСУ. Перед цим вона вже тривалий час співпрацювала з військовими, зокрема з 93-ю бригадою, тому звернулася до майбутнього командира батальйону із проханням дозволити їй стати бойовою медикинею.
“Він сказав: “Так, пройди підготовку і приїжджай”. 9 грудня 2024 року Ейпріл офіційно підписала контракт.
Втім її обов’язки давно вийшли за межі медицини. Через нестачу людей вона одночасно займається документами, веде соціальні мережі підрозділу, організовує збори, працює з благодійними фондами та координує чимало адміністративних процесів.
Найстрашніше — не поранені, а загиблі
Ейпріл каже, що їй певною мірою пощастило: серед її побратимів було не так багато важких поранень, яким вона мусила надавати допомогу. Проте загиблих, за її словами, було значно більше.
“Мені дуже пощастило, що серед моїх військових я бачила не так багато поранених”.
Найважчим випадком вона називає спробу врятувати військового, автомобіль якого атакував FPV-дрон на дорозі між Слов’янськом та Ізюмом. Медикиня пригадує, що одразу розуміла: шансів майже немає. Ситуацію ускладнювало те, що поруч нікого не було, а будь-який рух становив смертельну небезпеку.
Навіть сьогодні найбільш ризикованою частиною своєї роботи вона вважає не перебування у бліндажах, а сам шлях до позицій і назад.
«Після війни буде дуже важко»
За час служби Ейпріл втратила багатьох друзів. Каже, що найважче було після загибелі першого побратима, з яким вона близько товаришувала. Сьогодні його собака живе разом із нею.
Медикиня пригадує, що кілька тижнів не могла оговтатися від втрати. Однак із часом загиблих ставало дедалі більше, і вона зрозуміла: якщо дозволити горю повністю поглинути себе, допомагати іншим уже не вийде: “Немає часу на горе”.
За словами Ейпріл, змінити її погляд допомогли слова одного з офіцерів.
“Ми не можемо нічого зробити для них. Вони вже загинули, але ми можемо спробувати врятувати інших”
Саме тому кожну нову втрату вона намагається перетворити на мотивацію допомогти тим, хто ще живий. Після смерті одного зі своїх друзів вона організувала збір коштів на засоби боротьби з дронами.
Попри біль втрат, жінка наголошує: усі добровольці свідомо приймають ризики служби: “Ми всі підписуємо контракти… Ми приходимо сюди, розуміючи, що є велика ймовірність не вижити. Але ми їх пам’ятаємо”.
Читайте також: “Міни не цікавляться політикою”: чому американець розміновує поля в Україні
фото ілюстративне: Shutterstock
