Хто відбудовуватиме Україну через 10–15 років? Відповідь на це запитання дедалі більше залежить від того, чи вдасться країні повернути власну молодь. Уже сьогодні кожен сьомий українець віком 18–22 роки перебуває за кордоном, і без спільних рішень держави, бізнесу та освітньої сфери ця тенденція може перерости у масштабний кадровий дефіцит, вважає Володимир Козленко, засновник мережі приватних шкіл і садочків КМДШ Всесвіт. Про це він пише у колонці для NV Бізнес.
Один із наших випускників зробив те, що зазвичай роблять фінансові аналітики. Він побудував математичну модель власного майбутнього і порівняв свої можливості в Україні та за кордоном.
І на суто прагматичне запитання: де швидше він досягне однакового статусу, капіталу, професійної свободи і впливу на власне життя, отримав неочевидну відповідь. В Україні. Вдома він може досягти бажаного приблизно на сім років швидше.
Чому? Бо за кордоном ти часто стартуєш без соціального капіталу, родинної мережі, репутації та розуміння неписаних правил системи та культурних особливостей. А в Україні ти вдома — серед своїх і в зрозумілому, хай і дуже невизначеному, контексті.
Але більшість виводить у стовпчик безпеку, диплом, зрозумілу траєкторію, міжнародний досвід, стажування, лабораторії, кампуси, нетворк, контакти із потенційним роботодавцем. І в цьому рівнянні Україна часто програє ще до того, як випускник починає шукати відповіді.
Кожен сьомий юнак 18−22 років уже за кордоном. Студентів в українських університетах відчутно менше. Чи катастрофічно? Рахуймо: якщо у 2023 році ми мали 267 тисяч вступників, то у 2025-му — лише 178 тисяч. Це — сигнал про майбутній кадровий дефіцит: сьогоднішній першокурсник — це інженер, учитель, лікар, управлінець або дослідник 2030 року.
Звісно, молодь виїжджала і до війни, але з 2022 року українських студентів за кордоном побільшало майже втричі порівняно з довоєнним часом. Там уже навчається 115 тисяч наших. Найбільше — в Польщі та Німеччині. І наївно сподіватися, що ці молоді люди закінчать університети і автоматично повернуться.
Повертаються не «додому» в абстрактному розумінні, а туди, де є безпека, зрозумілий план на життя, перша робота, повага, професійна швидкість і середовище сильних людей.
І якщо бізнес, освіта і держава не діятимуть уже, ми втратимо своїх людей, які мали б відбудовувати країну і створювати нову економіку.
Сліпі зони української освіти
Щоб виграти битву за молодь, ми маємо чесно подивитися на те, що воліємо не помічати:
Траєкторія замість диплома. Ми досі говоримо про вступ, але не про життєві плани. Для підлітка питання звучить не «куди вступити», а «який зв’язок між моїм навчанням, роботою і майбутнім?». Український університет, який продає просто диплом, завжди програватиме іноземному. Бо той ще до початку показує лабораторії, практичні кейси, реальні задачі від бізнесу та перші контракти.
Прірва між університетом та роботодавцем. У сильних освітніх системах студент одразу бачить професію зсередини через стажування та реальні проєкти. В Україні роботодавець з’являється надто пізно — на етапі «нам бракує людей». Але молодь не можна повертати оголошенням про вакансію після випуску. Її треба хантити ще на першому курсі, а ідеально — ще в школі.
Архаїчність програм та імітація навчання. Ринок живе навичками (AI-грамотність, адаптивність, проєктний менеджмент), а яка частина навчальних програм не оновлюється роками? Додайте сюди формальне оцінювання за послух, відповідність системі, застарілу ієрархію та неповагу. Молодь читає це як мене тут не цінують або мені тут не місце.
Провал базової підготовки. Так, тут буде про математику. PISA-2022 зафіксувала: лише 58% українських учнів досягли мінімального рівня математичної грамотності. Вчителі перевантажені та перебувають в економічно принизливій позиції. Без підняття статусу освітянина ми не зможемо вимагати від школи навчити дитину мислити і працювати з невизначеністю.
Ілюзія безпеки. Не можна говорити про повернення, якщо кампус, гуртожиток і навчальний процес не мають реальної моделі безпеки під час війни. Для студента і його родини надійне укриття та технічна готовність до блекаутів — це базова умова довіри. Але в українських реаліях «безпека» — це ще і гарантія того, що студент, попри все отримає якісні і конкуретні знання.
Мій син і племінниця цього року випустились з КМДШ. Їхні траєкторії абсолютно різні. Племінниця вступає до Київської школи економіки і планує будувати кар’єру тут. Син розглядає західний університет як інструмент, щоб здобути глобальний досвід і потім інвестувати його вдома. Вони обидва мислять майбутнім. Питання в тому, чи готова країна мислити так само швидко?
Стратегія утримання та повернення талантів
Безперервний контакт з тими, хто виїхав. Чекати 2030 року, щоб написати випускнику у Варшаві «повертайся» — надто пізно. Потрібні літні школи, стажування в українських компаніях, спільні курси та зрозумілий механізм повернення без бюрократичних перепон.
Повернення починається з відчуття, що Україна тебе не втратила.
Освітні гранти. Держава чи бізнес мають запропонувати конкретні ваучери для молоді, яка готова навчатися або працювати в Україні (співфінансування магістратури чи першого робочого місця). Це взаємний контракт: країна інвестує в тебе, ти на визначений час інвестуєш свою працю в економіку.
Податкові стимули для бізнесу. Компанія не може чекати, поки університет сам «народить» готового працівника. Бізнес, який бере студентів на оплачувані стажування, фінансує дуальні програми, видає стипендії чи відкриває робочі місця для молоді, що повертається, має отримувати податкові пільги.
Новий стандарт університетів: від програм до кар’єрних офісів. Навчальні програми мають оновлюватися щороку із зашитими базовими навичками (іноземні мови, AI, робота з даними). А кар’єрний офіс ЗВО повинен стати центром маршрутизації студента, де університет може чітко показати, де і за які гроші працюють його випускники через рік після захисту диплома.
Престиж професії. Вища освіта не матиме фундаменту без сильної школи. Тому починати потрібно з того, щоб зробити фах вчителя престижним: гідна оплата та технічна база, ліквідація паперової бюрократії, а головне — зміна суспільного статусу освітянина.
Ми маємо припинити протиставляти «залишився» і «виїхав» — це серйозний прорахунок у рівнянні «скільки випускників повернуться».
Невідомі у цьому рівнянні інші: хто і як зберігає зв’язок з Україною, які можливості отримує, що може привезти назад, де може швидше реалізуватися. І їх ми маємо зробити відомими і легко обчислюваними.
Україна не повинна змагатися з Європою лише ціною навчання або емоційним аргументом «це твоя країна». Вона має змагатися швидкістю можливостей. Тут молодий фахівець справді може швидше вирости, швидше створити власний проєкт, швидше побачити результат своєї роботи. Тут він може випередити європейську траєкторію на ті самі сім років, про які на початку рахував наш випускник.
Читайте також: Життя після переїзду: психолог про те, чому еміграція змінює людину
Публікації в рубриці “Блоги” відображують винятково точку зору автора. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди.
фото: Freepik
