Наталія Равлюк вже 20 років живе у Великій Британії, та Україна залишається для неї не просто місцем на карті, а частиною її самої. Від перших днів вторгнення вона стоїть на передовій іншого фронту – інформаційного та волонтерського. Очолюючи Support Ukraine, одну з найбільших українських організацій у Британії, вона не дає світові відвернутися, координує допомогу і робить усе, щоб голос України звучав гучно, навіть за тисячі кілометрів від дому.
Як не дати війні стати звичним тлом? Чи готові українці у Британії повернутися додому? Що таке справжня перемога – лише на полі бою, чи в свідомості людей?
Це інтерв’ю – не просто про боротьбу. Це про вибір, біль, віру і те, як не зламатися, коли твоя війна триває на відстані.
Це друга частина нашої розмови з Наталією Равлюк. Першу ви можете прочитати тут: Війна на відстані: як не зламатися, коли борешся за Україну за тисячі кілометрів
Частина 2
Наскільки українська громада об’єднана у Великобританії? Чи українці в UK – вагомий голос за кордоном?
– Так, однозначно так. Кістяк сформувався у 2014 році після Революції Гідності. Тоді ми побудували мости між новоутвореними волонтерами та діаспорою, яка тут після Другої світової війни зробила дуже вагомий внесок. Це, зокрема, Союз українців у Великій Британії.
Я однозначно можу сказати, що кістяк громади в UK, зокрема в Лондоні, дуже потужний і дуже гучний. Ми одна з передових громад в світі, яка задає тон, тому що ми одні з перших реагуємо на будь-які події в Україні.
Як ви раніше казали, найгірше, що може статися, – це втрата уваги міжнародних партнерів. Можна cпостерігати, що ми втрачаємо увагу Сполучених Штатів, а яка ситуація у Великобританії щодо підтримки України?
– Я думаю, що Великобританія займає одну з провідних ролей в цій війні. Вона завжди була союзником, партнером і доводила не на словах, а на діях, що вона залишається з нами. Неодноразово надавала військову та фінансову допомогу. І не забувайте, що Велика Британія дотепер тренує наших військових на своїх полігонах.
Все, що Трамп зробив за останні дні, – це виніс Україну знову на перші шпальти газет і привернув увагу.
Я думаю, що Велика Британія і Європа зараз будуть мати вирішальну роль.
Насправді, або ми повернемо в правильне русло, або Європі потім все одно доведеться розбиратися з москалями, терористами. Вони цього не уникнуть в будь-якому випадку, якщо навіть американці відійдуть від справ. Але Америці це невигідно. Навіть якщо ми будемо купувати в них зброю, це бізнес.
А як працює російська пропаганда у Великобританії? Чи дійсно вона ведеться тут досить активно? І як Україна готова відповісти на таку діяльність ворога?
– Я не знаю, наскільки це правильна інформація, але донедавня я знала точно, що в UK існували пару російських газет, які роздаються безкоштовно. Тобто будь-хто міг зайти в метро чи в автобус і взяти ту газету, а що в тій газеті надруковано – невідомо.
Агенти їхнього ФСБ, вони завжди присутні всюди. Дотепер працюють російські школи, наприклад. При посольствах росії, зокрема, в Лондоні. Й посольство росії на тому самому місці, де і стояло, не втративши жодного впливу. Загалом російської присутності в UK, як і російських грошей, інвестицій, дуже багато.
Щодо української присутності, було би дуже доречно, щоб нас більше було чути і видно, щоб українська громада реагувала, і, зокрема, громадські та волонтерські організації реагували абсолютно на все, що пов’язано з росією як країною-терористом.
Хотіла повернутись в Україну перед початком повномасштабного вторгнення
Як вам співіснується фактично у двох співвимірах: з одного боку абсолютно безпечна Британія, Лондон, з іншого боку – ваша батьківщина, Україна, де ви народилися, ваші рідні там, і ви фактично по центру знаходитесь.
Мені дуже важко, у мене постійно присутнє почуття провини. Що я не там. Що я в безпеці, мої діти фактично у безпеці. Я роблю все, що в моїх силах, але можливо, десь недостатньо.
Чи були думки повернутися, жити в Україні?
– Перед початком повномасштабної.
Що тоді надихнуло вас на ці думки?
– Я з 20 років у Британії. Моє свідоме життя тут пройшло. Я цю країну обожнюю, я дуже вдячна. Можливо, Британія теж повпливала на мій світогляд. Але те, що я провела ці 20 років не в Україні, далеко від батьків, від сестри, від рідних, навіює зовсім інші думки. Я взагалі-то фактично хочу жити вдома.
Я хочу будувати країну вдома. Я хочу бути корисна в Україні. Звичайно ж це дуже важко, бо троє дітей народилися в Британії. Але був момент, коли я хотіла, могла і була готова повернути.
Після завершення війни, безумовно, коли буде перемога, чи є у вас думки, що ви можете повернутися жити в Україну?
– Звичайно. Так само, як мої старші діти. Найменша ще не настільки свідома, бо їй тільки 4 роки. А старшій доньці 17, синові 15, то вони не виключають, що вони б дуже хотіли жити в Україні.
Тобто за 20 років Британія не стала для вас другою батьківщиною?
– Вона стала для мене другим домом. Я їй дуже вдячна, але батьківщина в мене одна. Кожна людина в своєму житті має мати всередині таке відчуття, що вона має берег, до якого може пристати в будь-який момент. Куди вона може повернутися. І саме цим берегом і моїм домом є Україна. Я Великобританію люблю, я від неї шаленію, бо всі хороші моменти, дорослішання, набуття досвіду, дійсно були тут. Але Україна – це щось зовсім інше.
«Кожен має допомагати країні, якщо ми хочемо існувати»
Ви говорите дійсно з такими теплими емоціями про Україну. Але є інший аспект: кажуть, що під час війни українці дуже швидко почали асимілюватись в інших країнах. Не скажу, що відмовляються від своєї ідентичності, але принаймні, намагаються її забути або якось видозмінити. Як вам така поведінка українців?
– Я погоджуюсь, що Україна втратила велику кількість людей. І я абсолютно не погоджуюся з такою поведінкою українців.
Перше: не знаючи своєї мови, або не намагаючись навчити свою дитину історії, української мови, літератури, ми втрачаємо ідентичність.
Друге: якщо діти вже народжені при цій російсько-українській війні, для чого українці, розмовляючи вдома російською, наражають їх на ту саму долю, що і себе? Якщо ви всі пам’ятаєте, путін кричав на все горло, аж пінився: “Я йду захищати російськомовних”. Якщо вже всі добре знають з 2014 року, хто прийшов, хто напав, хто кого вбиває…
Хоча патріотичне виховання і виховання суспільства дійсно відіграють дуже велику роль, тому що це друге після того, що ми даємо вдома дітям. Тобто перше – це мама з татом, друге – це суспільство.
Як знайти оці правильні слова і шляхи комунікації? Чи повинен пройти час? Чи нічого вже не змінити в цій ситуації.
– Я не кажу, що нічого не змінити.Я думаю, кожен українець, який виїхав з України і вивіз своїх дітей у безпеку, мав би повернутися хоча б думками додому. А що далі? А як далі? Я не знаю, як міняти їхній світогляд, але я точно знаю, що нам треба на цьому наголошувати, ходити, просити, переконувати. Бо коли їх торкається війна, наприклад, забрали брата, свата, кума, батька або швагра, тоді вже зовсім інше. Війна виглядає трошки ближче, навіть будучи тут.
Не можемо ми, як українська нація, настільки відділятися від України, що забувати про допомогу. Це просто неприпустимо. В цій страшній війні кожен українець має яким завгодно чином долучитися до збереження нашої держави.
Я не можу зараз говорити про якісь території, але важливі люди, важливі військові, цивільні, діти, якомога більше їх зберегти.
І чи бабуся витягне зі свого погреба останній мішок картоплі, чи я, маючи змогу, задоначу тисячу фунтів, бо я ходжу на роботу, це буде рівносильно. Але кожен має впрягтися у щось, щоб допомогти країні. Якщо ми хочемо існувати, то бути незалежні, вільні й жити на своїй землі.
Що тішить – те, що молодь стала свідомою під час війни, ще до повномасштабного. Тобто прошарок суспільства, активний, молодий, який буде будувати Україну, вони давно прокинулися.
Що ви порадите людям, які, мабуть, ще не розуміють цю ситуацію, або не хочуть зрозуміти?
– Почитати справжню історію України. Де ми повертали не так, які робили помилки українці. І, чесно кажучи, якщо ми не розірвемо оце коло, по якому ми історично ходимо, то лишимося або під якимось гнітом, або хтось нас купить – і не буде вільної держави.
Ви багато допомагали. Впевнений, що ви контактуєте з людьми в Україні. Яка особиста історія вас найбільше вразила, можливо, фідбек від людини, якій ви допомогли?
– Я коли їду в Україну, я завжди стараюся поїхати на якусь частину фронту або до тих хлопців, яким ми допомагаємо, або вони є нашими підопічними. Я не пам’ятаю, в якому році я була на промзоні в Авдіївці, дорога, яка веде на Донецький аеропорт. Вона вже, на жаль, окупована. Так от, ми відзначаємо День кіборгів. Здавалося, вони непереможні, ніхто їх не може вбити. І в один день їх просто не стало, тому що всі знають, що сталося з Донецьким аеропортом, з Кіборгами. Мені це дуже відклалося в пам’яті…
«Любов до України виховую в дітях своїм прикладом»
Ви особисто помічаєте те, що українці за кордоном почали швидко асимілюватися і втрачати зв’язок з Батьківщиною?
– Звичайно. Я не знаю, з чим це пов’язано, можливо, вони про це пошкодують.
Я за 25 років не стала тут (у Британії, – ред.) своєю. Я не є чужа, але я не стала своєю. Мені хочеться дітям дати наші українські традиції, поставити того дідуха, зробити ті страви, чи на Великдень відтворити те, що роблять в Україні. І це відчуття сім’ї дуже важливе.
Я не знаю, як ті українці, які відмовилися від всього українського, мають далі існувати, і що вони мають “втюхувати” своїм дітям. Що вони мають пропагувати вдома, яку культуру?
Як ви виховуєте дітей в частині, власне, любові до Батьківщини? Тобто, цікаво, який ви маєте підхід до вашої родини щодо збереження культури. Ви вже сказали, що діти були народжені тут, отже вони переймають також і місцеву культуру. Як зберегти ідентичність, коли ти живеш в іншій країні?
– Своїм прикладом. Це така чутлива тема про моїх дітей. Двоє народжені до початкуреволюції гідності, і коли почалася в 13-му році, я цих двох шпінгалетів тягала постійно за собою. В 2014 році нам віддали будівлю, яка належала Союзу українців у Британії, ми там сортували шоломи, військову форму, теплі речі, відправляли це все в Україну. То волонтери зробили пластмасову коробку для моїх дітей, і там вони двоє спали на військовій формі. Тобто, на будь-яких подіях чи таких забавах як Toloka, діти були постійно, допомагали.
Всі великі свята вдома ми святкуємо в наших українських традиціях. Розмовляємо ми тільки українською мовою. Двоє старших закінчили українську школу тут в Лондоні, третя ходить в садочок в суботу в українську школу. Мінімум двічі на рік ми в Україні з дітьми.
Чесно кажучи, мої діти трошки обділені, бо я постійно десь щось роблю і не віддаю їм достатньо часу. І це можливо, це колись мені відгукнеться чимось, але я стараюся все робити для того, щоб мої дії відображалися на їхньому сприйнятті до України. Що тато з мамою – українці, Україна горить у війні і ми не маємо стояти осторонь.
До речі, я помітив ваше татуювання-вишиванку.
– Ця вишиванка – це фрагментмент з моєї особистої сорочки, яку вишила мені мама. Вишиванка в Україні рахується нашим кодом нації. І в цих всіх хрестиках і символах закладається якась енергія. А особливо тоді, коли це робить твоя бабуся або мама. І коли дитина йде десь з дому, то мама дає їй вишиванку. Наша вишиванка рахується нашим оберегом. Тому мій оберіг завжди зі мною.
«Давно знала, що розпочнеться війна»
Ви пам’ятаєте момент, коли ви повідомили своїм дітям, що в Україні почалася війна? І де ви були в той момент, коли про це дізналися?
Були вдома. Мене чоловік розбудив, що Київ бомблять. І перше, що я зробила, це координаційну групу у WhatsApp з усіх організацій і тих людей, які мають стосунок до української громади. Вже о 12-й годині ми вивели людей на Downing Street.
Ви морально були готові до того, що війна в Україні може початися?
– Так. Я давно це знала.
Що відбувалося наступного дня, коли ви зібрали людей? Як почали збирати допомогу?
– Приїжджали українські перевізники, грузилися, ми то все грузили. Цей весь клуб був завалений якоюсь допомогою: медициною, продуктами, засобами гігієни, теплими речами. Великий актовий зал був весь завалений отак, прямо до стелі. Британці включилися дуже швидко і на рахунки почали надходити кошти.
«Перемога – це здорове, нове українське суспільство»
Ви сказали раніше дуже важливі слова – що кожен успішний проєкт вашого фонду – це ще один крок до перемоги. Що ви закладаєте у слово «перемога»?
– На сьогодні для мене перемога складається з двох аспектів.
Перемога має бути й у військовому плані, і навіть якщо завершаться переговори, вона має бути на наших умовах. І друге – перемога – це здорове, нове українське суспільство.
Чи не вбачаєте ви, що найбільші виклики перед Україною якраз будуть після завершення війни? Коли потрібно буде склеїти країну, об’єднувати людей.
– Звичайно. Тому я говорю про здорове суспільство.
На ваш погляд, війна це все ж таки трагедія для України, чи можливість росту, можливість стати сильнішою?
– Війна в будь-якому випадку не тільки для України, в будь-якій країні – це трагедія, тому що втрачаються людські життя. Вона коштує забагато. Я би сказала, що війна для нас – це випробування. Ми його проходимо, але треба ще піднатужитися. Увага: об’єднатися! Не давати можливість зовнішнім ворогам влучити в нас тоді, коли ми сваримося і не знаходимо точки дотику. Я думаю, що ця загальна трагедія та біда в Україні мала б нас чомусь навчити: що ми маємо бути трошки розумніші, десь упустити, десь прогнутися, десь просто поговорити. Але об’єднані ми можемо набагато більше.
Читайте першу частину інтерв’ю з Наталією Равлюк: Війна на відстані: як не зламатися, коли борешся за Україну за тисячі кілометрів
Автор: Дмитро Заня
