Українка Оніка Тодд та її чоловік штаб сержант Крістофер Тодд живуть у Північній Ірландії. Вони долучилися до волонтерської діяльності від коли в Україну вторглися московські окупанти. Нині, шукаю все нові можливості заробити кошти для донату армії, підтримати українців.
Шлях до Північної Ірландії
– Я – етнічна угорка. Вважаю важливим наголосити на цьому у цей складний час. Бо, не зважаючи на позицію уряду Угорщини, місцеве населення переймається болем України. Вдома (Виноградів на Закарпаті) ми розмовляли угорською мовою, навчалася також в угорськомовній школі. Навіть в університеті я була перша етнічна угорка, яка закінчила українську журналістику. Виїхала з України у 2014-му. Пожила трошки у Нью-Йорку (США), далі жила у Будапешті (Угорщина), Лондоні (Англія). Чотири роки жила у Норвегії і там була VIP-гідом.
– Я поїхала із Норвегії до Великобританії, бо дуже хотіла отримати ще одну освіту. Саме там познайомилася зі своїм чоловіком. Ми жили у Единбурзі (Шотландія). Півтори роки тому чоловіка перенаправили по службі у Північну Ірландію – це частина Великобританії. Я закінчую тут магістратуру по менеджменту і маркетингу, зараз пишу дисертації.
Зараз усі люди, незалежно від національності, душею – українці!
– Як каже мій чоловік-британець: «У цей час усі люди, незалежно від національності, душею – українці!». Він був у багатьох країнах світу. Але Україна – його улюбленіша. Він каже, що у нас смачно, у нас весело, у нас привітні відкриті люди. В України є все для того, щоб стати найрозвиненішою і найкращою країною у Європі.
– У Британії військові знали про те, що буде війна. Напередодні ми з Крісом були в Україні і казали про війну усім друзям та знайомим. Але нам ніхто не вірив. Ми виїхали з України 22 лютого, а 24-го руські окупанти напали. Перший тиждень ми бралися за голову і уявлення не мали, як допомагати. Я ніколи не знала, що тут є українці, але всі вони разом з місцевим населенням згуртувалися і виставили пост про збір допомоги. Ми з ними сконтактували і разом з цією командою відправили 80 каміонів з гуманітарною та медичною допомогою, 16 укомплектованих швидких допоміг.
– Я тоді працювала у магазині одягу «Primark» і дуже багато людей заходили і скуповували одяг, особливо шкарпетки і білизну, – пригадує початок війни українка – Я працювала у ІТ-рекрутинговій компанії і вони одразу відмовилися від співпраці з росіянами. Ірландія одна з перших відкрила двері для українців, бо ж Великобританія одразу поспішила на допомогу. Британці заснували програму навчання українських військових – НАТОвська підготовка. Мій чоловік заснував цілу кампанію з вивчення британськими військовими українською мовою. Ми жили у Единбурзі у військовому будинку. Там у мікрорайоні дуже багато будинків пустувало. Тож у них заселили переселенців з України. Загалом у нас зареєстровано 2300 переселенців з Харкова, Дніпра, Запорізької області…
«Моя супер-сила – знання мов»
– Тоді тут з’явилися різні центри і однією з основних проблем було незнання мови. Потрібні були перекладачі. Я зрозуміла, що моя супер-сила – знання мов. Володіючи англійською, українською та угорською, я була перекладачем у лікарнях та онлайн, і це було найважче. Бо ж коли доводилось робити переклади зґвалтованих руськими солдатами жінок та дітей, весь їх біль пропускала через серце і перші 6 місяців я практично не спала. Хоч пройшло вже чимало часу, про їх долі і зараз без сліз не заговориш.
-Була одна жінка з двома дітьми – хлопчикові 14 років і дівчинці 6. На її очах чоловіка вбили, а дітей зґвалтували. Одна жінка виїхала з Ірпеня. Вони до останнього не хотіли тікати, вирушили лише тоді, коли підірвали міст. Чоловік ніс на руках сина і його застрелили в голову. Мати ледве врятувала сина, аби не потонув у обіймах вже мертвого батька. Сама знепритомніла і її з сином хтось врятував. Хлопчик тоді перестав говорити… Таких доль дуже багато.
-Також мала змогу онлайн перекладати в Угорщині, де в мене багато родичів та друзів. Я не бачила людину, котру перекладала, а тільки лікаря. Були такі випадки, коли лікар переривав розмову і виходив з палати, бо не міг слухати те, що я перекладаю.
Плетуть паракордові браслети, аби зібрати кошти для військових
– Аби українці могли познайомитися між собою і познайомити тутешніх людей з українською культурою, гастрономією, проводили різні заходи, організовуємо концерти. Насправді дуже важко співати і танцювати, коли у твоїй країні таке коїться… Але саме через це ми отримали набагато більше підтримки від людей, від благодійних організацій та мерії. Бо місцеві побачили, що українці освічені і талановиті (плаче – Авт.). Вони не просто приїхали щось просити. Вони втекли в чужу країну від біди. Почали організовувати різні заходи з працевлаштування українців. Дуже важливо показати світові, що ми не москалі, ми не браття і ми дуже відрізняємося…
– Ми проводили раллі і йшли містом, організували збір коштів на вулиці. Були присутні мисткині, котрі проводили майстер-класи і демонстрували наше народно-прикладне мистецтво… За рік війни тут вдвічі зросли ціни на все. До прикладу, літер автомобільного палива коштувало фунт, а тепер два. Абсолютно на все піднялися ціни вдвічі. Люди переживають економічну кризу і ми вже не могли просто збирати гроші. Тут моєму чоловіку прийшла ідея плести паракордові браслети і продавати їх.
Британці використовують ці браслети, якщо їх кудись відправляють: їх можна розв’язати і перев’язати ними руку чи ногу у разі виникнення кровотечі через поранення. Ним можна підняти щось важке і у разі потреби навіть задушити противника. Так, кожен місяць виручені гроші ми відправляємо у наш 68-ий батальйон та громадську благодійну організацію «Добрі справи Закарпаття», яку очолює Саша Ляхін, – розповідає Оніка про те, як донатять ЗСУ.
Заходи підтримки українців і подяки ірландцям
-У нас є організація «Українці в Північній Ірландії». Ми допомагаємо із працевлаштуванням. Хто не знає англійську мову працюють на м’ясокомбінатах, яких тут багато. Виїхав і чоловік, у якого троє дітей і всі з ДЦП. Працює на СТО. Працюють у польських магазинах, у флористиці… Хто знає мову – кращі перспективи працевлаштування. Тому я завжди наголошую: «Вчіть мову!». Тут люди працюють набагато більше ніж у нас: по 12-15 годин і мають вихідні тільки на 6 релігійних та державних свят у році, – продовжує розповідь О. Тодд. – Українські діти ходять в школи. Британці в шоці від їх рівня освіченості, вражені, наскільки вони розвинені. Бо ж у нас навчання сильніше, більше вимагають від учнів. До прикладу, тут дітям не дають домашнє завдання до 6-го класу. У Північній Ірландії найбільша проблема з ожирінням. У нас діти більш фізично розвинені.
-На річницю війни зібралося близько 500 чоловік. Ми ділилися історіями, говорили про те, що війна не закінчилася і дуже важливо, щоб люди підтримували українців, щоб українці зрозуміли, що за них не забули. Жителі інших країн вірять у їхню перемогу. Це підтримує морально і дає сили боротися. Важливо було і сказати ірландцям, що українці вдячні за їхню допомогу.
– Британці кажуть: «Ми будемо святкувати з вами перемогу і їздити до вас вчитися воювати. Бо ж тепер з часів другої світової тільки українці знають, що таке справжня війна. Ми будемо від вас вчитися і нам важливо знати вашу мову». Я бажаю своїм землякам-українцям вірити у власні сили саме так, як закордонні партнери вірять у їх перемогу.
-Британці, якщо у них щось погано чи не вдається, кажуть: «Будь сильний та незламний, як українець!» Українці мають знати, що на них дивляться як на героїв,– на такому позитивному месенджі Оніка Тодд (Медвецька) завершує.
Джерело: Регіональні новини.
