Зрозуміло, що багато людей забули – або проігнорували – уроки історії. Холодні вітри умиротворення дмуть Заходом, поки українці проливають кров у своїй епохальній битві між демократією та диктатурою, – пише британський колумніст Єн Біррел у своїй колонці для inews.
Подаємо текст прямою мовою.
“Минулого тижня президент Володимир Зеленський доклав відважних зусиль, щоб зміцнити підтримку боротьби своєї країни за виживання після кількох розчарувальних місяців на полі бою. Але в Брюсселі прохання про нову фінансову та військову допомогу були розбиті Віктором Орбаном, популістським прем’єр-міністром Угорщини, який є маріонеткою Кремля. А у Вашингтоні республіканці, граючи в ганебні політичні ігри, поки що відмовляються підтримати черговий критичний пакет із деякими відомими діячами, які демонструють відкриту зневагу до справи Києва.
Тим часом підтримка війни в багатьох місцях зменшується, опитування передбачають тривожне повернення Дональда Трампа до Білого дому, ультраправі відроджуються в Європі на радість Володимиру Путіну, а хор голосів у ЗМІ волає, що ми лише відтягуємо капітуляцію зеленського.
Очевидно, що багато людей забули – або проігнорували – уроки історії, не кажучи вже про реальність російської агресії за її нинішнього режиму та рішучий настрій опору в країні, яка страждає від її воєнних злочинів. «Захід може врятувати життя, але ми не здамося», — сказав мені минулого місяця в Києві Олександр Данилюк, голова аналітичного центру «Центр оборонних стратегій». «Питання лише в тому, скільки українців загине».
Це критичний час – і не лише для нації, яка так завзято боролась проти військової машини Кремля, щоб повернути половину своєї вкраденої землі. Україна стікає кров’ю на передовій боротьби між конкуруючими політичними системами, які борються за глобальне панування.
Якщо Захід зраджує свою боротьбу за свободу, ми говоримо світові, що нам не можна довіряти, особливо після афганської катастрофи. Ми кричимо, що демократія слабка, наші лідери короткострокові, наші громадяни непостійні. Це виправдало б очікування Путіна, підірвавши майже два роки заїкання, але твердої підтримки. І це підбадьорить наших найвідданіших ворогів – не лише в Москві, але й інших деспотичних режимах, таких як Китай, Іран і Північна Корея.
Тому, коли ми готуємося до сезонних свят із сім’ями та друзями, дозвольте мені розповісти вам про одну жінку, яку я зустрів минулого місяця в Макарові, захопленому російськими військами після повномасштабного вторгнення минулого лютого в Бучанському районі (Київська область, – ред.).
Її звуть Олександра. Це 34-річна мати з чотирма дітьми. Вони постраждали від обстрілів і бомбардувань і без їжі, від усіх жахливих речей під час воєнного стану, але їхні страждання були легкими порівняно з трагедією та травмами, заподіяними багатьом іншим. Макарів було звільнено від путінського терору після п’яти тижнів боїв, а її родина уникла страт і тортур, які вразили регіон. Це було щастя: Олександра — росіянка, яка втекла від кремлівських репресій 15 років тому.
Тому вона поспішно знищила всі викривальні документи, коли в її селі з’явилися московські війська. Вона працювала журналістом у «Меморіалі», правозахисній групі, лауреаті Нобелівської премії, заснованій під час Перебудови для викриття злочинів Сталіна проти людства, але закритій два роки тому його жорстоким наступником.
Їй погрожували путінські головорізи, складала звіти про дисидентів і жахи, що розв’язали в Чечні, знала вбитих колег по відомій організації. Але вона покинула своє місце народження після конфлікту 2008 року в Грузії, вражена тим, що стільки друзів з «промитими мізками» підтримали цю битву, а потім закохалася в українця, який тепер є її чоловіком.
Вона була активісткою демократичних протестів 2014 року, які призвели до повалення президента Путіна та подальших нападів Росії на Крим і Донбас.
«Я втратила свою сім’ю, я втратила друзів, я втратила все», – сказала вона. «З тих пір я лише кілька разів спілкувався з батьками, і це завжди закінчувалося неприємно».
Тепер вона розглядає російські війська як «монстрів» і хоче бачити московську імперію зруйнованою, а її рідну землю розділити на кілька націй і примусово «цивілізовано розвивати».
Олександра втомилася від смерті та війни.
«Майже щодня відбуваються похорони. Я знаю багато людей – моїх друзів, моїх родичів – які втратили життя», – сказала вона. Але, як і всі, кого я зустрічав в Україні минулого місяця, вона наполягає на тому, що вони повинні продовжувати свою боротьбу, визнаючи, що вони повинні налаштуватися на тривалу боротьбу, але зневажаючи припущеннями, що вони можуть думати про щось інше, крім повернення всіх окупованих земель після варварства Росії.
«Ми не можемо здатися – ціна була такою високою, ми зайшли так далеко, ми повинні закінчити цю війну». Така позиція підтверджується опитуваннями, які показують, що переважна більшість українців рішуче відкидає обмін будь-якою територією на мир.
Як і в більшості громадян України, її життя пов’язане з підтримкою військових зусиль і роботою, яка допомагає переміщеним людям. Ми познайомилися, коли вона показала мені Wonder Village, яскраві будинки, побудовані для людей похилого віку, які евакуювались із зони бойових дій, американським бізнесменом із благодійною організацією To Ukraine With Love.
Привітні пенсіонери розповідали мені похмурі історії про те, як бачили зруйновані домівки, убитих друзів і найчорніші вчинки людства, їхні сльози та очевидні травми розбивали усмішки привітань. «Війна — це справжнє пекло», — сказала одна заплакана жінка. «Путін все зруйнував – стільки людей загинуло, стільки зламано життів», – сказав інший із Бахмута. «Він стільки зробив, щоб усі об’єдналися проти нього, що я думаю, що ми зможемо витримати».
Ми не знаємо, чи зможе Україна витримати свою боротьбу, не кажучи вже про те, чим закінчиться ця гротескна війна. Але це зіткнення рідкісної моральної ясності.
Знову я був вражений силою духу людей, які опинилися на передовій цієї глобальної боротьби за свободу, але стурбовані короткозорими, егоїстичними чи слабкими жителями Заходу, які наполягають на «мирній» угоді, яка піддається злу.
Поступившись так багато заради свободи, Олександра сказала, що живе у страху. «Якщо Захід перестане нас підтримувати, все може закінчитися. Росія може забрати всю країну. Я дуже налякана». Тож на чиєму боці ми насправді?
