Українка Ксенія Гнатовська ніколи не мріяла про США. Проте війна і бажання ростити доньку в безпеці кардинально змінило її життя. Про свій шлях із Харкова до Салема вона розповіла для The Immigrant Story.
Ксенія виросла в Харкові за часів незалежної України і згадує дитинство, в якому було «все, що нам потрібно»: ігри з друзями, уроки балету, катання на санках і прогулянки з мамою…
Хоча з дитинства Гнатовська мріяла стати дизайнером, та її родина спонукала її вступити до Харківського національного аграрного університету. Отримавши ступінь магістра землеустрою, і продовжила працювати в компанії з інформаційних технологій, яка виготовляла карти для навігаційних систем. Там, де більшість документів була англійською, вона підвищила свій рівень володіння мовою.
Невдовзі через спільних друзів Гнатовську познайомили з її майбутнім чоловіком. А в липні 2020 року під час пандемії COVID-19 у пари народилася дочка Анієта. Гнатовська взяла декретну відпустку, щоб доглядати за дитиною, поки її чоловік працював вдома.
За її словами, вона ніколи не встигала за новинами. Натомість вона була планувальником. Вона любила планувати відпустку та заходи у вихідні, від відвідування родичів до проведення часу на природі.
Та це змінилось до кінця 2021 року, оскільки почастішали розмови про російське вторгнення.
«Ми просто подумали, що це пропаганда, і нічого серйозного статися не може, – пояснює вона. – Але потім вони скасували всі рейси. Це був маленький [тривожний] дзвіночок для нас».
23 лютого 2022 року Гнатовська лягла спати з незвичайною думкою, що вранці потрібно подзвонити татові свого друга, щоб привітати його з днем народження. Але вранці 24 лютого чоловік розбудив її. Російські військові почали бомбити Харків — це було одне з найближчих до кордону міст.
18-місячна донька Гнатовської ще спала. Її чоловік і мати поспішили до продуктового магазину після того, як друзі надіслали повідомлення про те, що в ньому закінчуються продукти. Вони не змогли доїхати до заправки до того, як вона закрилася, а бак їхньої машини був майже порожній. Не маючи куди йти, родина вирішила сховатися у своєму підвалі. Вони забилися в темний простір з кількома стільцями та іграшками для дитини.
«Ми намагалися триматись… Я насамперед була мамою, і я думала, як захистити свою дитину», – пояснює Гнатовська.
Дорослі стежили за війною через соцмережі. Вони почули звук далеких бомбардувань, коли грали з Анієтою. На превеликий розчарування Гнатовської, її донька швидко адаптувалася до їхнього нового режиму, але також ослабла через брак сонця та свіжого повітря. Весь час Гнатовська боялася, що її родина не виживе.
Через кілька днів друг сім’ї запропонував їм додатковий газовий балончик. Сім’я спакувала свою машину: більшість предметів були для Анієти; жінка взяла для себе тільки одяг.
«Я просто обнімала свою дитину і зрозуміла, що покидаю це місце назавжди», — каже вона.
Сім’ї знадобилося шість днів, щоб поїхати до тітки Гнатовської в Гданськ, Польща, поїздка, яка зазвичай триває два дні, але тоді, через комендантську годину та контрольно-пропускні пункти, це було значно довше. Траса також була забита автомобілями. На ніч вони залишалися у сім’ї чи друзів друзів, зрештою залишили машину та автобусом доїхали до кордону з Польщею. Гнатовська зіткнулася на трамвайній зупинці зі своєю вчителькою початкових класів.
«Ми просто відчули, що вся Україна в Польщі», – каже вона.
Сім’я залишилася в Гданську кілька тижнів, перш ніж американські родичі переконали їх приїхати до Сполучених Штатів і за кілька днів забезпечили для них квитки на літак. Гнатовська ніколи не мріяла про США і почувалася порожньою. Але родину їй довелося відвести подалі від війни.
Подорож була бурхливою: від поїзда до Варшави до рейсів до Франції, Мехіко та Тіхуани. Вони взяли таксі до кордону зі США, не знаючи, чого очікувати, але процес оформлення документів для українців виявився відносно простим.
«Вони вже почали розуміти процес щодо людей з України, – каже Гнатовська. – Вони не ставили жодних запитань, вони просто зробили відбитки пальців і фотографії… Більше часу ми провели на кордоні, просто чекаючи своєї черги».
Родичі з Сан-Дієго відвезли їх прямо в аеропорт, де сім’я сіла на рейс до Портленда. Нарешті вони прибули до Салема 24 березня, рівно через місяць після початку війни.
Через мережу спільноти член синагоги в Салемі добровільно запропонував їй залишитись – незалежно від того, єврейська сім’я чи ні. Люди організовували потяги з їжею та привозили інші припаси. Багато стали їхніми друзями.
«Завдяки людям ми вижили, і зробили своє життя тут, – каже Гнатовська. – Це країна іммігрантів… Спочатку хтось допомагає вам, а потім ви допомагаєте комусь».
У жовтні 2022 року Гнатовська влаштувалась на роботу в Salem for Refugees, розробляючи програми для українських іммігрантів. Вона каже, що її робота має хвилевий ефект: кожна родина, якій тут допомогли, підтримує людей в Україні, які потім допомагають іншим.
Після втечі від війни Гнатовська по-новому оцінила життя. Вона любить говорити, що спогади набагато цінніші за матеріальні речі — саме вони залишаться з вами, незважаючи на всі труднощі. Вона вирішує жити теперішнім, більше не будуючи великих планів на завтра, а зосереджуючись на сьогоднішньому. А Гнатовська тепер щодня читає новини.
Вона не відстає від близьких в Україні, хоча їй важко ділитися щасливими моментами з тими, хто все ще бореться на війні. Її «подвійне життя», як вона це називає, — це тонкий баланс старого та нового. Але її родина пустила своє коріння в Салемі, і вона відчуває, що тут найбільше потрібна громаді.
«У мене немає іншого виходу, просто рухатися вперед. І в мене є маленька людина, якій мені потрібно показати, що вона може бути щасливою і що ваша сім’я зробила все, щоб їй тут було щасливо та безпечно, – каже вона. – Поки що я щаслива тут. Але в моєму серці дві країни».
Читайте також: Українки у США й Канаді – про труднощі адаптації дітей за кордоном і тягу до діаспори
Джерело: The Immigrant Story
