Очевидно, що без іноземної допомоги шансів на перемогу в України немає. Великобританія — найімовірніший кандидат на роль нового флагмана міжнародної коаліції, вважає доцент інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка Віктор Константинов.
У колонці для “Дзеркала тижня” він розмірковує про те, як вибори у Сполучених Штатах можуть вплинути на союзників та на відносини між Україною і Сполученим Королівством.
“На початку повномасштабного російського вторгнення США були безумовним союзником України та лідером глобальної коаліції демократій на підтримку нашої країни, але нині цей тил уже не виглядає так надійно. А якщо Дональд Трамп повернеться до Білого дому, американську допомогу Україні й взагалі може бути урізано.
Очевидно, що без іноземної допомоги шансів на перемогу в України немає. То ціннішими для нас є партнери, підтримка яких залишається незмінною впродовж усіх років війни. Саме таким партнером є Велика Британія — не тільки послідовний прибічник, а й одна з найвпливовіших держав серед наших союзників. Велика Британія — найімовірніший кандидат на роль нового флагмана міжнародної коаліції.
Надійними й довірчими відносини двох країн робить реальне співробітництво в найрізноманітніших сферах: від постачання озброєнь до обміну розвідувальною інформацією, від беззаперечної політичної підтримки до надання притулку десяткам тисяч українців. Днями офіційний Лондон знову довів свою значущість для нас: британський міністр закордонних справ Девід Кемерон запропонував вихід із глухого кута, спричиненого небажанням Німеччини передати Україні ракети Taurus.
Його план такий: Німеччина передає ракети Taurus Британії, а та своєю чергою надасть Україні ракети Storm Shadow. Ця франко-британська розробка вже непогано зарекомендувала себе в Україні під час успішних ударів по сухопутних об’єктах і кораблях окупантів.
Водночас поточний рік для британської політики буде роком корінних змін. Адже не пізніше ніж у січні 2025 року в країні мають відбутися вибори до парламенту, які, найімовірніше, закінчаться поразкою керівної Консервативної партії.
Опитування громадської думки засвідчують її відставання від лейбористів приблизно на 20%. Хоча уряд Ріші Сунака й далі демонструє оптимізм щодо майбутніх виборів, шанси втримати владу невеликі. На початку травня в країні відбудуться місцеві вибори, після яких стане зрозуміло, наскільки точними є соціологічні дані. Якщо консерватори втратять значну кількість місць у місцевих радах, сумнівів у падінні їхнього уряду вже не буде.
Читайте також: Найбільший виклик Залужного як посла у Британії. Думка дипломата
Утім, надії на успіх залишилися, здається, тільки в уряду. Про небажання балотуватися на виборах уже заявили понад 60 депутатів-консерваторів Палати громад і десятки депутатів від Консервативної партії на місцевому рівні. Хтось хоче уникнути провалу на виборах; на заміні інших, особливо непопулярних у виборців, наполягають спонсори партії. Фактично консерватори вже змирилися з поразкою та починають перебудовувати партію під наступний електоральний цикл. Найімовірніше, після виборів країною керуватимуть лейбористи, які незмінно очолювали опозицію уряду консерваторів.
Чи виявиться вибір між консерваторами та опозицією настільки переламним, як у випадку з Трампом і його опонентами? Консерватори залишалися при владі з травня 2010 року, тому підстави побоюватися серйозної зміни курсу країни є.
З одного боку, Британія переживає серйозні економічні труднощі, що особливо відчутно вдарило по простих британцях. Не випадково в рік виборів уряд анонсує плани скорочення соціальних витрат, а лідер опозиції, лейборист Кір Стармер, виступає проти безкоштовних обідів для всіх учнів початкової школи. Зазвичай перед виборами політики обіцяють збільшення витрат на соціалку, але серйозні діри в бюджеті змушують забути про популізм. З іншого боку, лейбористи дотримуються протилежної консерваторам позиції з багатьох ключових питань — у фіскальній політиці, регулюванні енергоринку, щодо імміграційної реформи та у відносинах із Євросоюзом.
Очевидно, що зміна влади в Британії вплине й на відносини з Україною. Але ці зміни точно не стануть такими катастрофічними, як очікуване переформатування американського політичного ландшафту, — і це робить союз із Великою Британією ще ціннішим. Адже можна впевнено стверджувати, що Лондон не відмовиться від підтримки нашої країни незалежно від того, хто очолить уряд. На відміну від багатьох європейських країн, у Британії всі впливові політичні сили одностайно засуджують російську агресію та готові підтримувати Україну до повної перемоги у війні.
Так, серед лейбористів традиційно сильними є пацифістські настрої: коли 2003 року уряд Тоні Блера приєднався до американської операції в Іраку, найжорсткішої критики прем’єр зазнав із боку лівого крила своєї партії. Але коли на початку повномасштабного вторгнення в Україну частина впливових лейбористів, зокрема 11 депутатів парламенту, підписали заклик до мирних переговорів і засудили НАТО за провокування війни, керівництво партії натиснуло на них і змусило відкликати підписи під цим документом. Критикувала угодовську позицію навіть Анжела Рейнер — заступниця голови партії, одна з лідерів лівих, яка має досить непрості відносини зі Стармером. Із цього моменту позиція лейбористів не відрізняється від офіційної позиції британського уряду. Що ще важливіше, у британському суспільстві також немає запиту на врегулювання ціною поступок російській стороні, а отже, немає й реальної загрози політичній підтримці України.
А ось опосередкована загроза обсягам британської допомоги є. Пов’язана вона насамперед із економічними труднощами. Порядок денний нового уряду після виборів у будь-якому разі визначатиметься заходами стабілізації економіки країни — й неминучими скороченнями витрат бюджету.
Британія залишається одним із головних донорів України: від початку війни розмір британської допомоги вже становив близько 10 млрд фунтів, із яких трохи менш як 5 млрд — військова допомога. Ще 2,5 млрд було заплановано на 2024/2025 фінансовий рік, і ці кошти Україна отримає повністю. А ось плани щодо нарощування виробництва боєприпасів, імовірно, залишаться нереалізованими. Утім, не лише лейбористи вважають, що таких витрат бюджет країни нині не потягне. Прем’єр Сунак торік фактично відмовився від збільшення витрат на закупівлю озброєнь, і розбіжності щодо цього питання були однією з причин відставки Бена Воллеса з посади міністра оборони.
І все-таки Велика Британія була й залишиться найважливішим європейським партнером — а з урахуванням «чинника Трампа», ймовірно, і глобальним союзником №1.
У руках британців зосереджено достатньо фінансової, політичної та військової міці, щоб очолити об’єднаний фронт українських союзників — навіть якщо США охолонуть до України. Лейбористи ще й Європейський Союз зроблять пріоритетом. Після багаторічної епопеї Брекзиту та жорстких умов «розлучення», на яких наполягала значна частина консерваторів, лейбористський уряд зробить ставку не просто на нормалізацію — на зближення з ЄС. Для нас це означатиме ще один вагомий голос на нашу користь у європейському співтоваристві.
Читайте також: Друзі України: топ-10 міжнародних політиків, які допомагають Києву
Відносини з Великою Британією вже давно є одним із найважливіших векторів нашої зовнішньої та оборонної політики. Але найближчими місяцями вони можуть перетворитися на головний пріоритет — незалежно від того, хто займе резиденцію британського прем’єр-міністра”.
Джерело: Дзеркало тижня
