Юлія Даніліна втекла від війни до Великої Британії, але згодом вирішила повернутися в Україну, попри всі ризики. Про це вона розповіда виданню The Guardian.
Як вона розповідає, до початку повномасштабного вторгнення її життя було звичайним. Напередодні війни вона замовила нашийник для своєї собаки Піппи, але він виявився завеликим. Юлія вирушила до Бучі, щоб підрізати його в місцевого майстра, який обіцяв все зробити за кілька днів. Але вже наступного ранку почалася війна.
Як згадує Юлія, перші тижні були хаотичними – вибухи, нестача їжі, постійна небезпека. Тому вона вирішила виїхати з країни й у березні 2022 року прибула до Англії, де жила її донька Саша. За її словами, лише через місяць вона усвідомила, наскільки була в шоці від усього, що сталося.
Щоб якось відволіктися, вона почала працювати доглядальницею за собаками.
«Це була справжня терапія», – каже Юлія.
Але одночасно це змусило її ще більше сумувати за домом, особливо за своїми собаками, яких залишила в Україні.
У травні 2022 року вона вирішила ненадовго повернутися, щоб забрати речі та вирішити питання з перевезенням собак. За словами Юлії, донька була категорично проти, адже боялася за її безпеку. Однак бажання повернутися було сильнішим.
«Бути тут – це правильно»
Коли вона їхала через Україну, то була шокована руйнуваннями: будинки без вікон, завали, знищені вулиці, підірваний міст у Бородянці. Але коли Юлія прибула додому в Клавдієве-Тарасове, то зрозуміла, що ніколи не любила своє село так сильно. Навесні воно розквітло, хоча багато людей поїхали. Ті, хто залишилися, стали ще ближчими одне до одного.
Як розповідає Юлія, повернення додому було надзвичайно емоційним: її тепло зустріли сусіди, всі обіймалися, ніби пережили кінець світу й вижили. Побачивши своїх собак, вона розплакалася.
«Я зателефонувала Саші й сказала, що залишаюся», – пригадує вона. Донька обурилася: «Але ти ж обіцяла! Це небезпечно!». Але для Юлії рішення було очевидним: «Бути тут – це правильно».
Поступово вона дізналася більше про наслідки окупації. За її словами, найбільше її вразила історія шкіряного майстра з Бучі, до якого вона зверталася перед війною. Вона вирішила перевірити, чи він вижив, і була здивована, коли знайшла його живим. Він навіть зберіг її нашийник і встиг його відремонтувати. Чоловік розповідав про пережите спокійно, сказавши: «Я так злякався тоді, що більше нічого не боюся».
Юлія зізнається, що почувається так само. Страх смерті поступово притуплюється, небезпека стає частиною життя. Вона вже не реагує на російські дрони, які щоночі пролітають над селом. Але коли один із них вибухнув за кілька будинків від її оселі, вона зрозуміла, наскільки близькою була небезпека.
«Війна навчила цінувати найважливіше»
За її словами, спочатку люди трималися, підтримували одне одного, намагалися посміхатися. Але зараз усе більше тих, хто не може стримати сліз.
«Ми зрозуміли, що це не просто важкий період – це наша реальність», – каже вона.
Попри все, вона відчуває себе сильнішою. Як каже Юлія, війна навчила її цінувати найважливіше – життя, рідних, друзів. Тепер вона працює у фінській компанії, яка займається відновленням України, і це дає їй надію на краще майбутнє.
«Коли війна почалася, я перестала дивитися в дзеркало – кожен день здавався ще одним роком старості. Але тепер життя триває, і я знову бачу в дзеркалі себе», – каже вона.
Юлія зізнається, що хотіла б, аби війна закінчилася негайно. Але водночас вважає несправедливим припинення бойових дій на нинішніх умовах, адже це лише зіграє на руку росії. Вона розуміє молодих чоловіків, які не хочуть іти на фронт, але також усвідомлює, що без боротьби справедливості не буде.
Читайте також: “Мріяти українською”: школа в Шотландії, яка зберігає культуру для дітей-біженців
