Кому вдасться влитись у нове життя за кордоном? Від чого залежить, чи буде вам там комфортно? І чи справді основна маса біженців не повернеться в Україну? Над цими запитаннями розмірковує українка Євгенія Чемерис, яка тривалий час живе в еміграції.
Далі – пряма мова.
Я майже не коментую події в Україні. Вважаю, що коли я тут, в Австралії, в тиші й безпеці, то недоречно лізти зі своїми думками щодо ситуації на фронтах, в економіці чи банківській справі. Сакраментальне «не вчіть нас жити, краще допоможіть матеріально» в моєму випадку, гадаю, є доречним. Донать, допомагай людям і підтримуй усіляко їхній настрій — ось що ти зараз можеш зробити.
Але іноді до мене звертаються із запитаннями, на яких я розуміюся трохи більше, ніж ті, хто живе в Україні. Не з погляду демографічної теорії, а під кутом емігрантської практики. Загалом усі запитання зводяться до двох: чи варто емігрувати і чи справді основна маса біженців не повернеться в Україну?
Відповім, що знаю з досвіду моєї родини і друзів.
Еміграція до будь-якої країни для більшості людей — процес болісний і непростий. Усе залежить від трьох факторів: настрій, гроші та рівень знання мови.
НАСТРІЙ
Далеко не всі люди відчувають себе жителями планети Земля. Більшість обмежується громадянством певної країни і почувається патріотами свого міста чи села, а деякі навіть вулиці. Останні ніколи не їздили далі сусіднього району й не відчували в цьому потреби: їм гарно на своєму подвірʼї, особливо коли воно розташоване на благословенній українській землі й радує господарів її плодами.
Це не добре і не погано. Це так є і завжди було: невеличка меншість, для якої пересування з місця на місце необхідне, як повітря, і переважна більшість, для якої працює прислівʼя «де народився, там і згодився». Для перших еміграція є природною, коли цікавість до зовнішнього світу й нових місць перевершує всі труднощі та негаразди, з цим повʼязані. Для других еміграція — це біда, примус і вічний біль у душі. Навіть якщо більш-менш пристойно влаштувався і начебто звик.
Війна підняла велику хвилю цих других і жбурнула їх у середовище, де вони не лише ніколи не прагнули опинитися, а й усім єством не сприймають його, хоч як гарно в тій країні, що їх прихистила.
Утім, чи так уже гарно там, де осіли українські біженці? Відповідь на це запитання тісно (якщо не повністю) повʼязана з другим із зазначених мною факторів — грошима.
ГРОШІ
На третьому році війни, сподіваюсь, уже всім зрозуміло, що «шара, пліз» у вигляді допомоги біженцям — це короткострокове явище. Людям, які кинули свої домівки і все нажите впродовж життя, дали змогу трохи оговтатись і зрозуміти, де вони опинились і як побудоване тутешнє суспільство. Оскільки війна триває, то багато країн подовжили допомогу найбільш нужденним — тим, хто так і не зміг за два роки знайти роботу, яка б давала змогу годувати сімʼю. Проте це стосується лише тих, хто таку допомогу мав. Новим біженцям грошові субсидії не надаються. Треба зазначити, що більшість українських мігрантів трудового віку не належить до категорії найбільш нужденних, бо знаходить роботу, яка дозволяє сімʼї більш-менш зводити кінці з кінцями. Навіть трохи подорожувати Європою, якщо вони осіли саме в цьому регіоні. Навіть навчати дітей музики чи спорту. Навіть ходити в театри, якщо пощастить дістати квитки зі знижкою, бо гарні театри — дороге задоволення. АЛЕ…
І ось тут ми підійшли до основного, що також стосується поняття «гроші». Це — житло. У великих містах, де більшість мігрантів шукає роботу, житло просто непристойно, негуманно дороге. Це проблема не тільки біженців, а й корінного населення, особливо молоді, яка без підтримки батьків не в змозі накопичити грошей на перший внесок для взяття іпотеки. Більшість орендує житло все своє життя, і ця оренда зʼїдає левову частку їхніх статків. Залишитися наприкінці життя в орендованій квартирі, на соціальній пенсії і без підтримки сімʼї — катастрофа.
А знати водночас, що на Батьківщині в тебе є своя ділянка землі, свій дім, нехай маленький, нехай зруйнований, але свій, — нестерпна мука. Урешті, вдома все можна відбудувати, а от придбати щось пристойне на чужині більшість неспроможна.
Почуйте мене ті, хто каже, що українці виїхали, все кинули і вже не повернуться. Лише маленька частина тих, хто приїхав у західні країни з більш-менш пристойними грошима, зможе собі дозволити купити житло за теперішніх рівнів цін. Більшість приречена на оренду. Так само, як і більшість емігрантів, яким за 40, змушена буде працювати до кінця своїх днів, бо далеко не всі матимуть право на соціальну пенсію, а накопичити достатньо в приватному пенсійному фонді, щоб бути self-funded retiree, у них уже не вистачить часу.
— Але ж, — скажете ви, — ми чуємо історії успіхів, коли люди відкривають власну справу, беруть іпотеку, купують житло тощо.
Так, відповім я, і історії моєї родини й багатьох знайомих це підтвержують: нормальна робота, власні будинки, можливість подорожувати. Але знаєте, що тут ключове? Останній з трьох факторів — мова.
МОВА
Так, зважте на це. Особливо ті, кому було важко вивчити навіть українську. Ви змарнували шанс привчити свій мозок бути двомовним.
А за кордоном «какая разніца» вже не пройде: хочеш роботу, за яку платять справжні гроші, — вчи мову. І не на рівні «твая мая панимать», а так, щоб спілкування було вільним. Звісно, на таких потрібних роботах, як будівельники, електрики, сантехніки тощо, можна обійтися обмеженим рівнем знань, але й там найбільші гроші отримує той, хто здатний спілкуватися з замовниками. Здебільшого історії успіхів випадають на долю тих, хто вчився в місцевих навчальних закладах або ще в Україні працював у міжнародних компаніях чи мав перекладацьку освіту. Якщо ви осіли в країні без знання мови і без навичок або природного хисту до її вивчення, вам буде дуже складно, майже неможливо знайти роботу за фахом, особливо коли вам 40+.
Робота на чужині за фахом — взагалі розкіш. Хіба що ви — спеціаліст з ІТ, що і в Африці ІТ. Всім іншим доведеться докласти немало зусиль і пройти додаткове навчання, щоб підтвердити свою кваліфікацію. І тут мова стає тим каменем спотикання, об який розбилося не одне високе чоло.
Загалом більшості мігрантів корисно запамʼятати і полюбити два слова, які характеризують їхнє життя на чужині: дауншифтинг і даунсайзинг. Іншими словами: знизити амбіції та задовольнитися малим. Має сенс представити це, як свою нову філософію, якщо ви людина, що шукає сенсів життя.
Якщо ж ви просто налаштовані виживати, то вам в еміграції психологічно буде легше: померти з голоду вашій сімʼї там не дадуть, а на більше ви й не розраховуєте.
Авжеж, я не можу в цьому дописі торкнутися всіх аспектів життя мігрантів. Навіть не згадую тему «підйомності» вищої освіти для дітей, бо в деяких країнах вона безкоштовна, а в деяких — непідйомна. Так само не чіпаю й медицину. Мене дивують деякі дописи мігрантів про начебто погану організацію лікування на Заході і гарну в Україні. Це мені нагадує розмову сліпих, що торкнулися різних частин тіла слона і сперечаються про його загальний вигляд.
У сухому залишку, відповідаючи на ті два запитання, через які зробила цей допис:
1) Чи варто емігрувати? — Ні, якщо ви належите до тієї категорії людей, яка може жити комфортно лише серед своїх, у своєму рідному оточенні, не пересуваючись із місця на місце. Коли ви боїтеся залишатися там, де ви є, розгляньте можливість переїзду в іншу область України.
Життя за кордоном може стати для вас не меншим викликом, ніж війна, бо ви загубите його сенс.
2) Чи справді більшість тих, хто виїхав, не повернеться в Україну? — Коли припиняться воєнні дії, більшість повернеться. Причини: своє житло, рідне оточення, більші карʼєрні можливості.
Останнє, звісно, залежатиме від успіхів ЗСУ і результатів тієї програми відбудови України, якою займаються зокрема і мої колишні колеги. Щиро бажаю всім нам перемог на обох напрямках!
Читайте також: Європейці почали вважати українців своїми: як не проґавити унікальний шанс?
Джерело: Євгенія Чемерис
