Війна розділила життя мільйонів українців. Але нездоланне бажання повернутися додому, до свого коріння, до своєї землі, свідчить про те, що людський дух сильніший за будь-які обставини.
Читачі “Коммерсантъ UK” виявили великий інтерес до історій людей, які вирішили поїхати додому – в Україну з Британії куди емігрувал, в непрості часи. Видання написало історії українців, які також зважилися на такі подорожі. Серед них поїздки до міст, які майже не щожня обстрілюються російськими військами – Харкова, Києва, а також до тимчасово окупованих регіонів – Нової Каховки та Луганська.
Розповідає Марина, дизайнерка з Нової Каховки (зараз живе в Баті):
— Незважаючи на те, що я часто літаю в Україну, з сім’єю я не бачилася вже три роки. Зазвичай я їду в Лондон, звідти лечу в Польщу — найчастіше в Катовіце або Вроцлав, це найдешевші варіанти. Найближчий до кордону аеропорт — Жешув, але туди квитки найдорожчі. З аеропорту я їду до залізничного вокзалу або автостанції; ціна однакова, що на поїзд, що на автобус, але поїздом доїхати до прикордонного міста Перемишль виходить швидше.Кордон я перетинаю пішки (бо на автобусі це може затягнутися на добу) і там сідаю на маршрутку до Львова, там зазвичай проводжу кілька днів і потім їду в Київ.
У Києві у мене живе сестра, я з нею бачуся, але у неї своя сім’я, діти і чоловік. Зупинитися у неї неможливо: спати доведеться на підлозі, і вона живе на дев’ятнадцятому поверсі — коли немає світла, доводиться підніматися пішки.В такі моменти нічого не можна приготувати, бо у неї вся техніка електрична, і немає води, бо насосна станція не докачує воду до їхнього поверху, — це нестерпно важко. Тому я віддаю перевагу зупинятися у когось іншого.Деякі райони змогли відбити собі генератори, і там у цьому сенсі полегше, а в будинках з газом і тепло, і завжди можна приготувати, і тепла вода не пропадає. Зазвичай я залишаюсь у різних людей ненадовго. Але цього літа мені довелося жити в самому дешевому хостелі.
Мої батьки живуть на окупованій території, і я не можу до них доїхати. Звісно, теоретично я могла б до них потрапити, але потрібно робити крюк — через Росію, Крим. Це для мене дуже дорого, виходить близько 500 євро в один бік, і довго-довго стояти на кордонах. І це небезпечно. Мої батьки виїхати звідти не можуть, бо їм здоров’я не дозволяє, мама не зможе дихати, якщо їй доведеться довго їхати в автомобілі.
Мені здається, незважаючи на все, мої труднощі на шляху додому мінімальні: оскільки я одна і молода, мені простіше жити в поганих умовах або довго добиратися додому. Для людей з дітьми або з якимись хворобами це було б нереально.
Розповідає Анастасія, майстриня нігтьового сервісу з Києва (зараз живе в Бристолі):
— Цього літа я їздила додому, бо мені потрібно було отримати кілька важливих документів для чоловіка. Поїздка зайняла майже місяць. Чоловік теж поїхав — у нього від народження майже відсутня права рука, в Україні у нього оформлена інвалідність, і він не підлягає призову. Ми скооперувалися з друзями, які живуть тепер в Угорщині (у них є автомобіль), зустрілися в Будапешті і вчетверо поїхали до пункту Лужанка — Берегшурань. Наскільки я знаю, зараз цей кордон можуть перетинати тільки автомобілі з українськими номерами. На диво, кордон ми пройшли дуже швидко, буквально за пару годин, хоча я готувалася до того, що ми будемо стояти добу. Потім ми кілька днів провели в Закарпатті, відпочивали на джерелах, ходили по горах — словом, був короткий, але справжній відпочинок. Війни там практично не відчувається.
До Києва ми також доїхали на автомобілі, без зупинок: троє з чотирьох пасажирів водять машину, тому ми просто мінялися. Атмосфера в Києві на диво піднесена. Люди живуть своїм життям, майже не звертаючи уваги на новини і повітряні тривоги. Моя подруга сказала, що вона взагалі намагається не дивитися новини, щоб зберегти нерви. В перші кілька разів, коли звучала тривога, я дуже сильно лякалася, думала, що надо кудись бігти, але озиралася навколо і бачила, що люди продовжують займатися своїми справами: їдять морозиво в кафе, гуляють, цілуються.Місто живе. Здивувало, що люди стали набагато частіше використовувати в одязі національні візерунки, бачила на вулицях багатьох людей у вишиванках, вінках, в кольорах нашого прапора. Чую по радіо, що багато виконавців — навіть ті, хто раніше в основному записував пісні російською (наприклад, Dakooka і Luna), — перейшли на українську, і у них чудово виходить. Думаю, це здорово, хоча шкода, що для того, щоб ми навчилися це цінувати,знадобилося таке потрясіння для всього народу. Я і сама часто ношу українські сережки в Англії, які зробила одна моя подруга, але там мені іноді здається, що це виглядає збоку як політична заява, а тут все наше вписалося в повсякденне життя дуже органічно.
В Бристолі я, як і вдома раніше, роблю манікюр, і майже всі матеріали зазвичай везу з України: вони тут і дешевші, і кращої якості. В цю поїздку теж багато чим закупилася і для себе, і для дівчат, везла окремий чемодан,під який довелося купувати багажне місце на зворотному рейсі з Будапешта. В цю поїздку ще відвчилася на бровиста, всього за тиждень. Бачу, що на б’юті-сферу великий попит від емігранток з постсоветського простору.Коли вони дізнаються, що ти українка, вважай, вже стають твоїми постійними клієнтками: у британських майстрів трохи інші уявлення про якість і красу.
Розповідає Роксолана, домогосподарка з Луганська (зараз живе в Глазго):
— Мої батьки живуть в окупованому Луганську, і в червні я вперше з початку війни поїхала їх навідати. Я розумію, що це може здатися багатьом моїм співвітчизникам неетичним, але війна і окупація не обнулила для мене маму, тата і бабусю. Сама я живу в Шотландії вже п’ять років, заміжня за місцевим, до переїзду довгий час жила в Барселоні, до цього — в Києві.
Добіралася я через Росію. У мене тільки український паспорт, британського ще немає, на російський я міняти не хочу. Літала по маршруту Глазго — Лондон (Лутон) — Белград — Шереметьєво (зараз громадяни України можуть потрапити в Росію на літаку тільки через Шереметьєво або на автобусі через прикордонні пункти з Латвією і Естонією, але мені не хотілося їхати на автобусі і втрачати ще два дні). В аеропорту, зрозуміло,викликають на розмову з українським паспортом. Фотографують, беруть відбитки, змушують заповнювати анкету; прикордонники в наших телефонах копалися, причому забирали їх навіть у маленьких дітей. Я чула, що можуть брати ДНК — правда, не зрозуміла, яким чином. Українців було немало. Розворачивали багатьох: їм дають довідку, що вони не бажана особа, яка загрожує безпеці, і відправляють в депортаційну зону, де можна провести кілька діб. Чула, що причини просто ідіотські, наприклад в переписці знайшли слово «Рашка» (навіть якщо не в відправлених тобою повідомленнях, а в отриманих!) або були фотографії з українським прапором. Мені повезло. Хоча в соцмережах у мене такі фотографії є, і я навіть донати ЗСУ збирала у себе в «Інстаграмі».
До Луганська з Москви (з Красногвардійської) ходить прямий автобус. Мій автобус був старий, по дорозі він вночі зламався десь у чистому полі. Дорога відвратительна. В’їзд на окуповані території з Росії — це порушення українських законів. Але я готова пожертвувати поїздками до друзів туди заради поїздок до сім’ї. Для мене головне — побачити батьків.
Дома було нормально. Атмосфера? Ну яка атмосфера? У нас все складно вже не перший рік. Є і проросійськи налаштовані люди, і проукраїнці. До моєї сестри в ЛГПУ (Луганський педагогічний університет) приїжджають викладачі з Москви, чуть ли не з МГУ, читати лекції, і вроде би багато толкового вони говорять, корисного,цікавого, але все це пронизано проросійською пропагандою. У нас в сім’ї ніхто не «за». Сестрі непросто буває в загальних дискусіях брати участь.
Я б хотіла перевезти сім’ю до себе, але не можу. У батьків свій бізнес, вони не готові все кинути, англійської вони не знають. У нас вдома чотири кошки. Сестра вчиться в університеті. Та й ми з чоловіком не настільки багаті, щоб перевезти всіх до себе. Не знаю, можливо ли це взагалі зараз. В Європі ніхто не радий людям з окупованих територій, особливо коли мова йде про Крим, ЛНР і ДНР, а не про ті області, які зайняли недавно.
Розповідає Оксана з Харкова (зараз живе в Гатвіку):
— Цього літа я навідувала маму в Харкові, вона не змогла виїхати як біженка через лежачу бабусю. Я думала, що,може, повернусь додому: в Британії я не можу знайти роботу, во багатому через те, що не знала англійської, коли переїжджала. Зараз уже щось знаю, але все одно це не той рівень, з яким можна влаштуватися по моїй професії — я нещодавно отримала диплом по спеціальності «облік і аудит». Моє навчання з початком війни перейшло в дистанційний формат. В Англії я б хотіла вступити в університет теж, але з таким англійським шансів у мене ноль.Одна моя подруга, до речі, змогла отримати повне фінансування для українців, але після першого року не змогла виконати необхідні для переходу на другий курс вимоги, і її відрахували. Тому не думаю, що це так легко. Власне, я їздила додому саме за дипломом, хоча не думаю, що мою життя він тепер різко змінить. В Англії я живу на допомогу, місцеві часто влаштовують роздачу продуктів для українців і різні заходи — вечері, концерти. Завдяки їхній доброті не голодую. Та й ми тут самі живемо дружно, ходимо один до одного в гості і підтримуємо як можемо.
Що можу розповісти? Довга виснажлива дорога, що туди, що назад, все по землі. В Харкові часто бувають прильоти. Я приїхала — в перший же день завіла тривога. А у нас бабуся не встає. Мама говорить, що від тривоги (пускання ракет) до можливого прильоту хвилин п’ять, і все одно ми не встигнемо нікуди добігти до укриття. На щастя, в більшості випадків ракети збиваються ППО. Одного разу я була в гостях у подруги, і уламок прилетів до них прямо на парковку і лежав там, горів. Отець у вікно подивився і говорить: «До моєї машини далеко, не піду переставляти». Насправді залишилися харків’яни куди легше до всього відносяться вже, ніж я. Напевно, це захисний механізм психіки. Я бачила багато зруйнованих будинків, вибитих або заклеєних (так, кажуть, вони не розлітаються) вікон, фанери замість скла. Людей на вулицях мало. Мені дуже гірко від того, що відбувається з моїм містом — на відстані це не сильно відчувається. Але після поїздки я вже не думаю повертатися, мені страшно.
Читайте також, Як стати “своїм” в еміграції: 7 кроків для лагідної інтеграції.
