«Не прикольна історія, а реальне життя…». Пише авторка книги «Все одно буде п’ятниця. А потім неділя» Ольга Бартиш.
Я не буду описувати книгу, її варто прочитати. Вона про усиновлення. Але це не інструкція до цього процесу, як все має бути. Після прочитання можна себе «зловити на думці», а чи готова я до такого?..Звісно, кожна історія усиновлення не повторюється.
Особливо в час, коли війна, й сиріт, на жаль, більшає. Тому тема усиновлення сьогодні варта популяризації та пояснень. Але щоб без зайвої романтики, без прикрас, а лише описуючи реальну дійсність з усіма її проблемами. Такою є історія Ольги, яка разом з чоловіком шість років тому усиновила дівчинку-ромку.
Про страхи, очікування та реальність, пошуки «тієї самої» та завше про любов. Як полюбити дитину, яку не народжувала? Про це Platform of Ukraine розповіла Ольга Бартиш – художниця-оповідачка, українська журналістка та блогерка.
– «Все одно буде п’ятниця. А потім неділя». Чому така назва?
– Це, звісно, не буквально, це образні моменти. П’ятниця – через призму страсної п’ятниці, як випробування, як страждання та проблеми яких не можливо уникнути в житті, але рівень яких в кожного різний. А неділя – світанок після темної ночі, те, що дає надію й воскресіння, що все одно завжди буде світло.
– Яким для Вас є материнство та як вирішили написати книгу про усиновлення?
– Мені все цікаво, я не можу бути тільки мама. Деякий час я була дійсно мамою в першу чергу, але потім мені було складно, бо для мене важлива самореалізація, творчість. Я, напевно, заздрю тим жінкам, які вбачають свою роль лише в материнстві, але, можливо, я ідеалізую і немає таких жінок, які «поринають» в цю роль.
Спочатку був просто щоденник, як терапія. Людям часто письмо допомагає «триматися на плаву». Оскільки я тоді писала, то мені легше виражатися було через слово і я писала багато. А друга причина чому? Бо я розуміла, що це якась унікальна подія у нашому та нашої доньки житті. І вона буде питати про своє дитинство, а я не зможу згадати деталі. Я записувала й побутові речі та емоції і згодом бачила розбіжності, як люди сприймають цю всю історію і мою сім’ю з соцмереж і врешті, які мала очікування. А я їх мала, уявляла й ідеалізувала період, коли у нас з’явиться ще одна дитина. І описала як воно було насправді. Мені хотілося донести цю історію з того ракурсу, про який мало розказують усиновлювачі і на що інші часто спокушаються, коли бачать картинку в соцережах. І так придумалась книжка.
Усиновлення – головна сюжетна лінія, але паралельно це про самореалізацію, пошуки себе, зрештою, це про любов, й в основному, любов до себе. Але я до неї прийшла через виховання у собі любові до цієї дитини. Це дуже цікава історія про те, як маленька дівчинка, якої не народжувала, повернула мене до себе, до моєї внутрішньої дитини.
Написати книжку вирішила, коли в нас вже була Ума пів року. Знала, що колись напишу з нашої історії книгу. Але від ідеї до виходу минуло аж чотири роки. Я кілька разів покидала це, думала, залишу собі записи, як згадку. Не писала з етичних міркувань переживала, що можу нашкодити дитині, що це занадто особисте.
Але в результаті дописала книгу в партнерстві з психотерапевом Володимиром Станчишином. Він перечитував рукопис, грубо кажучи, очима дорослої Уми і дав декілька рекомендацій. Я дуже обережно намагалася написати і разом з тим, щоб не загубилася тонка лінія відвертості й правдивості. Бо коли всі кути згладити, не все розказувати, то зрештою це буде чергова інстаграмівська історія, а хотілося, щоб вона була максимально правдива і разом з тим така, що не шкодить моїй дитині.
– Коли Ума прочитає книгу? Чи знає вона, що Ви написали про вашу історію?
– Так, всі діти знають про це . Ця книга стоятиме на полиці у нашому домі й коли у дітей виникне бажання почитати – вони зможуть це зробити. Вони мене вже просили, щоб я їм читала перед сном, але певні епізоди я все-таки пропущу.
– Чи можна сказати, що книжка є посібником чи інструкцією для усиновителів, де люди віднайдуть відповіді на якісь формальні питання для усиновлення?
– Ця книга точно не інструкція, там немає навчання. Я просто розповідаю про наш шлях, який є індивідуальним й особливим, як й кожна історія усиновлення. Можливо, що я розказала речі, які більшість не говорять.
Я вважаю, що не має таких історій, де одразу приймається дитина, хіба хтось є святий. Я думаю, що ця книжка буде цікава не тільки усиновителям, але й звичайним батькам і тим людям, які хоч раз задумувались про усиновлення.
– Якими були очікування і з якою реальністю зіштовхнулися?
– Я читала багато різних історій про усиновлення й розуміла, що це буде не просто. Але я мала сподівання, що я «дам раду» одразу з дитиною тому, що мала досвід – вже було двоє дітей. Я раніше, до усиновлення, декілька років, духовно розвивалась – читала багато книжок, слухала мантри, медитувала. Я себе вважала вже дуже «прокачаною» в духовних питаннях, думала, що в мене «відкрите» серце, яке може легко прийняти і любити, що я знаю щось про безумовну любов. Але коли прийшлось до діла, то зрозуміла, що мені далеко до тієї любові й це виявилось мені дуже не просто. Можливо інші матері не так рефлексують, не такі чутливі, а я така й мені важливо було це все фіксувати і бути з собою чесною і правдивою, тому я так заморочилась – аж до книжки.
В чоловіка було все простіше, але ми багато говорили й говоримо на цю тему, але він більш стриманий, мав менше тих ілюзій.
Я мала сподівання, що станеться дуже красива кіношна історія, що нас знайде наша дівчинка, а кіна не було. А реальність така – сідаєш й телефонуєш у служби у справах дітей по Україні або їдеш й питаєш, яка дитина має статус для усиновлення, бо багато дітей не має цього статусу, хоч інтернати й переповнені, а усиновлювати можна не всіх.
Ми мали певні вимоги: хотіли саме доньку, до 4 років без братів й сестер, бо готові усиновити були лише одну дитину, і без явних недугів. І такої звісно нема, бо всі хочуть таку дитину, а ще до цього всього хочуть блондинку блакитнооку, в нас вимог до зовнішності ніяких не було. І я телефонувала, казали, що таких нема, і в мене був смуток й розчарування, бо все не було так красиво, як я хотіла. Я зателефонувала на Закарпаття і там мені сказали: «Є така дівчинка, але вона ромка». «Циганів ніхто не хоче», – подумала я. І це був початок нашої історії.
– Як зрозуміли, що це саме ваша донечка?І чи не було сумнівів щодо національності?
– Нам скинули фото нашої Умки. Ім’я Ума, до речі, придумав чоловік, в неї було інше. Коли ми лише побачили її фото, то зрозуміли, що це саме та дівчинка, яку ми шукаємо. Їхавши на перше знайомство, ми були впевнені, що заберемо маленьку, тоді їй було 2,3 роки. Умка була відкрита до нових знайомств, в неї навпаки були проблеми з тим, що вона йшла до всіх, даєш їй шоколадку – стаєш мамою. Мали загалом чотири зустрічі й на п’яту її забрали додому.
Виявляється, я теж мала стереотипи та побоювання щодо національності Уми. Але головне не подавляти та уникати, а визнати, що в думках є якісь подібні речі, можна з психологом, чоловіком поговорити. Зараз я не звертаю увагу й не маю думок, що вона ромка. Ми можемо тільки пожартувати в доброму намірі, що вона любить дуже співати й ніби тут проявляються її гени.
– З якими труднощами зіштовхнулися? До якого часу було найважче?
– Найгостріша адаптація тривала декілька місяців, навіть до року. Коли ми взяли Уму їй було 2,5 роки, а молодшому сину було 1,5 роки. Але фактично від дітей, які в дитбудинках, можна рік відмінусувати в розвитку. Тобто в один момент на руках опинилися двійнята. Чоловік пішов на роботу, помічниць чи нянь в мене не було на початку. Але в Уми була не сформована прив’язка, я не могла ні з ким її залишати, вона одразу втрачала орієнтир «хто мама».
Я творча натура, хочу творити, малювати, бути постійно з дітьми мені було складно. Ума дуже активна, емоційна, зараз ми вже знаємо, що це в неї РДУГ (ред. Розлад дефіциту уваги та гіперактивності (РДУГ) — це прогресуючий стан розвитку неуважності та розсіяності уваги з супутньою гіперактивністю або без неї).
Дуже не просто з такою дитиною, їй треба дуже багато мами і уваги. Але, звісно, було більше хороших спогадів і я за них тримаюся у якісь кризові моменти. Діти росли, ставало легше, я повернулася у майстерню.
– Ума знає про усиновлення?
– Ума знає, що вона усиновлена. Я вважаю, що не варто робити з цього таємницю. Ми розказали одразу, що діти можуть по-різному приходити у сім’ю.
Вона бачила фотографії сина, де він маленький питала: «А де я, де мої фото, де я маленька?» на це ми відповідали: «Тебе з нами не було спочатку, ти жила в іншому будинку, тебе народила інша жінка і ми їй дуже вдячні». Я їй завжди кажу: «В тебе своя історія – не добра не погана, просто інша».
Якщо Ума захоче знайти своїх родичів, я їй в цьому допоможу. Навіть психологи кажуть, краще знати своє коріння, які б там не були люди. Але все залежить від дитини, її бажання.
– До чого все таки готові були коли планували усиновлення?
– Я розуміла, що з дітьми маленькими буде не просто. Я зробила помилку, що не проходила ніяких курсів підготовки. Зараз це вже обов’язково для усиновителів.
Це все по-іншому. Не так як з кровною – дитина інакше плаче, пахне. І думаєш, та що там прийняти і полюбити чужу дитину я готова, але було складно.
Спочатку я ще й психолога ігнорувала, думала, що сама справляюсь. Відраду знаходила в усамітненні. Коли чоловік перевівся на фріланс – ми з ним по-черзі були з дітьми. Мене друзі пустили в свою квартиру без ремонту, світла та опалення. Там були лише бетонні стіни і це був для мене рай – острів, на якому я відроджувалася. Посеред кімнати поставила дерев’ яне старе крісло і як сіла, як почала плакати. Перші дні приходила, сиділа там по чотири години: ридала, мовчала й сміялася.
Зараз ми сім’я, де звичайна донька та сини. Ума ще дуже схожа на нас, це якісь чудеса, коли дитина набуває наших рис. Ми знаємо її характер, як вона зреагує, як з нею треба поводитись. Троє дітей і до кожного треба свій підхід.
– Чи не шкодували, що розпочали цей шлях усиновлення?
– Такі думки звичайно були і це нормально, потрібно собі в цьому признаватися. Були такі моменти коли я казала: «Навіщо я це все почала?». Я плакала й молилася, хотіла все повернути назад. Такі кризи роблять сильнішими, адже істинний ріст болючий.
В нас була така домовленість з чоловіком, що ми за будь-яких обставин не повернемо дитину назад. Таких випадків є багато, коли повертають усиновлених дітей, бо це дійсно не просто. Важливо, щоб було спільне рішення, яка мотивація в тому коли беруть дитину.
Але з іншого боку, коли довго думаєш чи брати чи ні, а якщо ще піти у психотерапію й виявиться, що насправді людині потрібне щось інше, а воно так й буде, то зрештою діти так і не будуть усиновлені. Це все має йти від серця, бо коли головою думаєш з’являються сумніви – якщо я не полюблю дитину, а гени, а якщо там вилізе якийсь демон з яким я не справлюся. Тому, вважаю, важливо зберегти ту іскру, те бажання. Бо знаю такі історії від старших людей, які тепер кажуть: «Як шкода, що ми тоді не зважились, а пам’ятаєш ми хотіли».
Я взагалі за те, щоб дитбудинків не існувало. Я за сімейну форму виховання, щоб кожна дитинка мала свого дорослого. Тому усиновлюйте, ви справитесь, варто лише підготуватися – пройти курси, мати поруч психолога та того, хто допоможе фізично.
Авторка: Оксана Середюк
