«Українська мова, українська культура – це те, чим я живу, де б я не знаходилася», – каже педагогиня із Сум, яка через повномасштабну війну живе і працює в Абердині.
У розмові з UA-Platform Наталя розповіла про переїзд і нове життя в Шотландії, створення української школи та важливість і проблеми збереження української ідентичності та мови за кордоном.
Наталя виросла у Білій Церкві, навчалась у звичайній українській школі, після восьмого класу пішла навчатись до педучилища.
«У мене там був чудовий педагог – Володимир Франкович. Він закохав мене в мову, і саме тоді я вирішила стати вчителем – згадує вона. – Для мене слово – це не просто набір звуків, а кожне слово несе певний сенс. А література – джерело, з якого ти черпаєш знання і водночас виховуєш себе».
Саме література, каже Наталя, сформувала її як людину та як учительку. На світогляд особливо вплинуло відкриття теми «розстріляного відродження» та письменники того часу: Василь Барка, Євген Маланюк, Іван Багряний, Валер’ян Підмогильний.
«Ці твори були заборонені, коли я навчалась у школі. Але згодом вони почали відкриватися для нас, для українського читача, дали мені не лише образи, а й історичні факти, що виховали любов до батьківщини».
«Я ніколи не мала думки, що росія – наш брат».
«Мій світ зруйнувався в один момент»
До 24 лютого 2022 року все було впорядковано: робота, дім, садочок для онука, поруч – мама й донька. «Коли почалася війна, цей мій світ зруйнувався в один момент», – говорить Наталя. Тривожні валізи були готові ще до вторгнення: «Було очевидно, що щось почнеться».
Вона пригадує останній шкільний день перед великою бідою – онлайн-уроки, гібридна присутність дітей. А ще – тривожне відчуття, що «освітній процес стає згубним без соціалізації», але вибору – немає.
Шотландія: відчуття провини, підтримка та школа з нуля
У серпні 2022-го Наталя опинилася в Абердині – спершу в готелі, потім у родині спонсорів, які дали прихисток.
«Це чудові люди… вони стали тією опорою, через яку не відчували дискомфорту на шотландській землі. І все ж найважче було морально: мені здавалося, що я зрадниця… шалений дискомфорт від того, що я не в Україні тоді, коли моєму народові так складно».

Порятунком стала робота – те, що вона вміє й любить. Так Наталя розпочала волонтерську діяльність у недільній українській школі.
«Я жила в готелі й не знала, куди себе діти… У місцевому хабі оголосили зустріч на тему освіти – я пішла, і там виникла ідея створити українську школу. Це був кінець серпня, а в середині вересня ми вже почали працювати. Тепер в українській школі – близько сотні дітей. Для багатьох – це не лише уроки, це простір спілкування, де знаходять друзів, які ментально близькі».
Наталя відверто розповідає про виклики тамтешньої освіти для українських дітей: «Уроків менше, ніж в Україні, а навантаження – те саме. Тож маємо за один урок опанувати програму тижня. Вчимося граючись, щоб не відбити бажання навчатись – діти звикли до більш розслабленого процесу в шотландській школі».
«Мені здається, що перебуваючи тут, я можу дати дітям більше, ніж у звичайній школі в Україні, адже за кордоном вони обділені національною складовою», – додає вона.
Є й стратегічні цілі: долучитися до програми МОН «Українознавчий компонент», співпрацювати з українською школою Святої Марії в Лондоні, аби «дати шанс нашим дітям отримувати українську освіту і бути на рівні з однолітками в Україні».
«Мова ідентифікує людину»
Тут, за кордоном, мова – важлива частина самоідентифікації, каже Наталя.
«Діти дуже швидко переходять на англійську… Вони не замислюються над граматикою – і мова ллється. Дорослим складніше. Наше завдання – щоб не забули рідної, бо читати й писати забувають швидко».
«Дуже прикро дивитися, як у громадському транспорті наші розмовляють мовою окупанта. Але ж мова ідентифікує людину», – пояснює філологиня і додає, що батьки мають бути прикладом для своїх дітей – говорити українською, читати, цікавитися культурою й політикою, розмовляти з дітьми українською. Коли дитина бачить, що українська – у пошані, вона інакше її сприймає».

За словами Наталі, в Абердині активна українська діаспора, яка організовує чимало подій. Але вважає, що збереженню української мови варто приділити більше уваги: «Потрібно думати, як співпрацювати з батьками: історія, мова, можливо, факультативи для дорослих».
Наталя за «превентивні й точкові заходи» – конкретні цілі для конкретної аудиторії. Тим паче, що запит на це є, зазначає вона: «Ми відчули це і на Вечорі Шевченка, і в День Незалежності».
Життя між змінами, роботою і мрією про дім
Зараз життя Наталі розписане «по хвилинах»: дві роботи (клінінг та готельна сфера), онлайн-уроки з українськими дітьми, навчання в коледжі. Зізнається: з одного боку – виснажливо, з іншого – такий ритм рятує, «бо не маєш часу на сумніви».
А ще допомагає та підтримує родина. Маму Наталя забрала із Сум до себе – так, каже, їй морально легше. Та думками жінка постійно повертається додому: «Мені дуже часто сняться Суми… Сиджу в сумському чаті й спостерігаю, як летять ракети на місто».
«Саме поняття «дім» стало розмитим: наче сім’я тут, але думками й фізично я хочу бути в Україні».
Попри це, самотності, як було спершу після переїзду, вже немає: «За три роки з’явилося багато друзів – і через школу, і через наш створений музичний гурт U-Band. Це моя особлива «батарейка». Музика – це світ, у який я можу поринути з головою. Це мене заряджає».
«Моє майбутнє – з Україною»
Найбільша мрія Наталі – проста і зрозуміла багатьом вимушеним емігрантам: «Мир і перемога, повернення додому та нормальне мирне життя. Стабільність, упевненість у завтрашньому дні. Я не боюся відбудови – ми це зробимо. Але боюся, чи вдасться владі забезпечити такі умови безпеки, які захистять наших дітей та онуків».
Щодо українських дітей у Шотландії, вона оптимістична: «Наші діти – дуже сильні. Їх відбирають до університетів, часто вони стоять на щабель вище. Вони інтегруються швидко. Питання – чи збережуть своє українське «Я». Це залежить від сім’ї, громади, від нашої спільної мети».
«Я завжди буду залишатися українкою. Це покликання – зберегти українську ментальність у собі та передати її іншим. Викладати тут – означає допомагати дітям не втратити ідентичність, підтримувати традиції, показувати, що мова й культура живі. Це дає мені сили й надихає продовжувати», – підсумувала Наталя.
Авторка: Марина Юрченко
фото надалі Наталею