Три роки тому почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Для мільйонів українців це стало точкою відліку нового життя, часто – в іншій країні. Дехто знаходить прихисток, адаптується до нових реалій, але війна залишається з ними – у думках, у телефонних дзвінках із рідними, у серці.
Як українці, які опинилися у канадській провінції Ньюфаундленд і Лабрадор, живуть сьогодні? Як вони зберігають зв’язок з Україною та що їх підтримує? Про це журналісти CВС поспілкувалися з кількома біженцями.
“Не можна думати про війну щодня”
Софія Дубик ніколи не планувала їхати до Канади. Вона переїхала до Сент-Джонса у жовтні 2022 року – через вісім місяців після початку вторгнення. Але навіть тоді не могла уявити, що біль, тривога і війна триватимуть так довго.
Для неї ця війна триває не три, а одинадцять років. Вона втратила друзів ще під час анексії Криму в 2014-му. Її батьки та сестри залишаються в Україні, але вона відчуває полегшення, знаючи, що її маленький син у безпеці в Канаді.
Тепер вона працює у відділенні Української національної федерації Ньюфаундленду і Лабрадору, а з сином чесно говорить про те, що відбувається на батьківщині.
“Він дуже радикальний, – сміється Дубик. – Він добре розуміє, хто є хто у цій війні, і я щаслива, що так є”.
Українці залишаються і будують спільноту
Брюс Ліллі, президент Української національної федерації у провінції, зазначає, що понад 80% українців, які прибули сюди після 2022 року, вирішили залишитися.
“Вони знаходять своє місце в суспільстві, роблять внесок у розвиток громади, – каже Ліллі. – Їхні діти ходять до школи, вони мають можливість жити у безпеці”.
Один із таких українців – Ернест Куріш, який працює генеральним менеджером ресторану Mamattuk у місті Геппі-Веллі-Гус-Бей. Як і Дубик, він залишив своїх батьків в Україні.
“Вони виживають”, – розповідає він CBC Radio’s The Signal.
“Ми більше не злі, але продовжуємо боротьбу”
Катерина Гаврилюк, засновниця ініціативи Assistance Ukraine N.L., нещодавно побувала в Україні і побачила стійкість народу на власні очі.
“Мій найкращий друг, з яким ми знайомі вже 20 років, служить в українській армії, – розповідає вона. – Тож, щойно у нього з’явилося трохи вільного часу, я одразу полетіла до нього”.
Гаврилюк зазначає, що українці втомилися, але вони не здаються.
“Ми вже занадто виснажені, щоб гніватися через війну, але ми будемо боротися до кінця”.
Вона також розповідає, що культура українців у Ньюфаундленді і Лабрадорі стає дедалі помітнішою: вона навіть побачила українські солодощі на полицях місцевих магазинів.
“Важливо продовжувати говорити про Україну”, – додає Гаврилюк.
“Тут майже кожен знає когось з українців. Якщо запитати будь-кого на вулиці: ‘У вас є українці в будинку?’ – 95% людей скажуть: ‘Так, є’.
“Дякую, що підтримуєте нас. Це важко, але ви зробили це для нас, і ми любимо вас, бо ви – наша сім’я”.
Читайте також: Що буде з українцями в Канаді: думки напередодні 3-річниці повномасштабної війни
