Помітно за кордоном: як змінилося ставлення українців до бідності

Дата:

Ми не обирали обставини, в яких народилися, але конструюємо обставини, в яких будемо жити, пише арт-експертка, засновниця та CEO Port.agency Катерина Тейлор.

Помітила певний поведінковий феномен: раніше українці переважно були бідні та соромилися цього, а тепер бідні та пишаються. Тобто раніше це була скоріше позиція жертви, неусвідомлена, викликана провиною: я нічого не змогла, грошей нема, я нікуди не вписуюсь. Є великий і успішний світ, і є я, яка невпевнено може обпертися об колючий паркан розкоші.

Для мене відкриття, що бідність як концепт може бути усвідомленою і тому менш травматичною. Я це помітила зараз по українцях за кордоном. Тим, які живуть на українські пенсії, вирощують маленьких дітей на українські зарплати, і самим дітям, які, власне, взагалі не розуміють, що відбувається, але все більше інтегруються попри те, що вони інші. Тобто, ми зараз скоріше той мільйонер, що розорився і раптом згадав, що гроші – це лише енергія і питання часу.

Старий капіталістичний концепт зв’язує гроші та гідність, гроші й походження, гроші та успіх. Нав’язує ідею однозначності майбутнього залежно від розданих карт. Проте коли сьогодні опиняєшся в Європі, де багато різних людей, гендерно і національно різних, то бачиш: вони всі настільки не схожі одне на одного, всі мають настільки різноманітні історії, що ця прозахідна константа про успіх зовсім втрачає актуальність.

Здається, цей світовий тренд (фактично деколонізаційний) нам на користь. Завжди вважала, що це соромно — бути бідною, і тому всіма своїми силами намагалася якомога скоріше стати заможною будь-яким шляхом. Настільки це було нестерпно. Вже в дорослому віці, коли стало ясно, що вся країна була бідна, а не тільки я, якось трохи на цьому кораблі стало менше качати. А потім з’ясувалося, що 90% людства живуть за межею бідності, і мене повністю відпустило.

Часто проблема не тільки в неможливості заробляти, а і в неможливості говорити про це й бути почутими. Величезна кількість людей з бідних країн роками мовчала, як і ми. Їхніх голосів не було чутно. Вони соромилися та іноді не вміли, не могли говорити про те, що вони економічно неспроможні. Як можна з гідністю сказати, що ти бідний, в обличчя людині, яка потирає рюші на своєму гіпюровому манжеті?

Пам’ятаю, коли вперше потрапила до Лондона десь у 2005 році, мене вразила кількість іноземців, рас, мов. Я була однією з. Не відчувала себе іноземкою. Мені раптом стало комфортно з тим, що я відрізняюся від британців. Моє захоплення британською культурою вагомою частиною базується на захопленні розкішшю, на цій дивовижній манері невимушено носити парчу та оксамит поверх джинсів.

Але саме це мене дуже довго й віддаляло від них. Бо парчі й оксамиту в мене валом, але я все ще дитина, в якої до 1998 року не було в квартирі провідного телефону, а воду вмикали по годинах: з 6 до 9 ранку. Холодну.

Сьогодні, коли я приїжджаю в європейські країни, мені нарешті не соромно за те, що я була бідна. Бо я знаю, що це не моя провина, а травма цілого покоління. Тепер я бачу, що це також історія кожного другого іноземця, якого зустрічаю на вулицях Лондона або Парижа. Для мене деколонізація полягає не тільки в поверненні культурних цінностей, а, в першу чергу, в наданні голосу людям. Наданні не просто мікрофону, а впевненості, щоб вони могли ділитися своїми історіями.

І я бачу, як потроху українці починають ділитися. Бо вони нарешті усвідомлюють свою спільну історію. Причини та наслідки, обставини й висновки. Нікому не стало фізично легше жити. Але можливо стане легше на чуттєвому рівні. Адже розповідаючи історії можна позбутися сорому. Бо сором потребує бути притіненим, захованим.

Мені тепло від того, що ми почали розказувати наші історії світові, находимо слова для того, щоб зцілитися від наших радянських травм і зрозуміти, що ми нічим не гірші за інших. Ми не обирали обставини, в яких народилися, але конструюємо обставини, в яких будемо жити. Хіба це не привід для гордості?

Публікації в рубриці “Блоги” відображають винятково точку зору автора.

Читайте також: Інфантильність під час війни: чому українці не сприймають підвищення тарифів

Джерело: Катерина Тейлор

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут

Поділитись:

Підписка

Популярне

ГОЛОВНЕ

Скільки років українцю треба працювати, щоб купити житло в Англії

Чимало українців намагаються облаштувати нове життя в Британії. Але збудувати його "з нуля", зокрема придбати...

“Варіантів мало”: думки українців про ризик втрати легального статусу в США

Після трьох років надії, боротьби та адаптації тисячі українців у США опинилися перед страшною перспективою...

BRP більше не дійсний: що потрібно для в’їзду до Британії з 2 червня

Для тисяч українців, які перебувають у Великій Британії за різними візовими маршрутами, настають важливі зміни:...

Українська поетеса: шлях до успіху у Великій Британії завдяки Global Talent Visa

Юлія Беген народилася у Львові, але війна застала її в Харкові. Її творчий шлях почався...

Весела типологія українських мігрантів у Британії

Переїзд до Великої Британії – це справжня пригода! Кожен проходить свій шлях адаптації, і в...

Сьогодні стартує масштабний український фестиваль в Едмонтоні

Цими днями Едмонтон наповнюється звуками трембіти, запахом українських страв та яскравими кольорами вишиванок — у...

Суд США скасував рішення Трампа щодо мігрантів, зокрема українців

Схоже, масове скасування міграційних програм для українців, афганців та інших груп у США — призупинене....

Сім’я українців відкриває другий заклад WOW Pierogies у Канаді

Українське кафе WOW Pierogies, яке стало справжнім гастрономічним домом для українців у Канаді, відкриває нову...

Скільки коштує борщ в українських ресторанах Нью-Йорка

Українська кухня вже давно здобула своє місце у Нью-Йорку — від культових ресторанів до затишних...

Все більше українців їдуть на навчання за кордон: у топі – США та Британія

Освітня еміграція української молоді стає все помітнішою. За останні три роки попит на навчання за...

Подібне до цього
Схоже

Translate »