“Завжди мріяв перетнути російський кордон на українському танку – тепер я це зробив”: британський журналіст з українським корінням Аскольд Крушельницький ділиться враженнями від робочої поїздки на територію Курщини, захопленої ЗСУ.
Аскольд Крушельницький народився в Лондоні в сім’ї українських емігрантів, пізніше отримав американське громадянство. Нині працює журналістом-фрілансером в Україні та пише для авторитетних британських та американських медіа.
Публікуємо переклад його колонки для the Independent про вилазку з українськими військовими в Курську область, гордість через свою українську та британську спадщину, досвід роботи в росії та чому звірствам, які вчиняє російська армія він не дивується – бо “вони робили це протягом усієї своєї історії”.
***
Минулого вікенду, коли українська армія забрала мене в Курську область росії, я згадав, як, будучи іноземним кореспондентом, подолав усі бюрократичні перепони під час поїздок до москви та назад.
Коли багато років тому мене направили до москви як кореспондента британської газети в регіоні, злісна російська влада кілька місяців переймалася мною, перш ніж я отримав російську прес-візу. Навіть після цього співробітники російського аеропорту мали вміння робити в’їзд у свою країну або виїзд з неї неприємним.
Завжди було приємно сісти на борт західного літака, який летів з росії. Екіпаж сказав, що вони впізнали «цей вираз» полегшення на обличчях тих, хто займав свої місця, і іноді одразу пропонували пасажирам святковий напій, навіть якщо вони летіли економ-класом.
Тож я посміхнувся, коли бронетранспортер, у якому я був, промчав повз уламки будівлі російського паспортного контролю на кордоні з Україною, і я в’їхав – без візи – до країни, яка у 2022 році розпочала найбільший конфлікт у Європі з часів Другої світової війни.
Я описую те, що я бачив в іншому місці в The Independent, але тут я хочу описати деякі емоції, які я відчував під час виконання завдання, яке дуже відрізнялося від більшості подорожей, про які я коли-небудь писав.
Я народився в Лондоні в сім’ї українських біженців, які покинули свою країну під час Другої світової війни та прибули до Британії, де вони зустрілися в 1948 році. До війни в Британії не було української організованої громади, і мої батьки допомогли створити невелику та енергійну громаду. діаспори, яка допомогла зберегти ідею незалежної України, яку Радянський Союз – а тепер і вбивча клептократія володимира путіна – наполегливо намагалися знищити.
Моєю першою мовою була українська, і я виховувався в оточенні, де я дізнався про українську історію та культуру, а також про родичів, які протягом 20-го століття боролися за незалежність України.
Я пишався своєю українською спадщиною, але також пишався Британією, країною, в якій я народився. Я пишався її цінностями свободи, демократії та прав людини, які гармоніювали з цінностями людей, які прагнули незалежності України, принципами яких керувалися тих, хто перетворює колишню полонену радянську колонію на сучасну західну державу.
Я також є громадянином Америки, і саме за спільні принципи обох цих країн борються українські солдати, оскільки москва продовжує намагатися стерти їхню країну з карти світу.
Я повідомляв про те, як росія захоплює українську територію з 2014 року, коли москва анексувала Крим і окупувала значну частину сходу країни, що називається Донбасом, спровокувавши восьмирічний кривавий, але відносно незначний конфлікт.
24 лютого 2022 року, коли лідер кремля путін розпочав повномасштабне вторгнення в Україну як ключову частину своєї гарячкової мрії відновити російську імперію, я був у східноукраїнському місті Сєвєродонецьку – одному з багатьох, які відтоді були повністю зруйновані – і мав відтоді веде хроніку московської агресії.
Останніми місяцями російські війська здійснюють невпинні самогубні напади людей за підтримки бронетехніки на ключові українські позиції на сході України. Здається, вони не зважають на власні величезні втрати – зазвичай понад 1000 загиблих і поранених щодня – і сьогодні, схоже, знаходяться на порозі захоплення деяких ключових українських позицій у Донецькій області.
Отже, побачивши стільки українських територій, захоплених росіянами, і побачивши жахливі докази страт, зґвалтувань, тортур і грабунку, вчинених московськими солдатами та таємною поліцією, було приємно побачити українських солдатів на приблизно 500 квадратних милях російської території. землі.
Я зазвичай не публікую свої фотографії у Facebook, але я хотів, щоб мої друзі бачили мене всміхненим у центрі російського міста Суджа з безголовою статуєю Леніна – все ще дорогоцінним символом влади та імперіалізму в путінській росії – позаду мене.
Я робив свою роботу протягом тривалого часу. У 1980-х роках я супроводжував афганських моджахедів, щоб звітувати про їхню боротьбу проти радянського вторгнення, і радянська преса називала мене агентом МІ-6, Маргарет Тетчер і ЦРУ. Пізніше виявилося, що на полювання на мене був направлений підрозділ радянських солдатів, але їх інформація була невірною, і я був далеко від тієї частини Афганістану, де мене шукали.
Тож хоча варварство, яке московські війська проявили в Україні, було шокуючим, воно точно не було несподіванкою. Вони робили це протягом усієї своєї історії.
Коли я працював і жив у москві, я в їхні необережні хвилини дізнавався, що багато росіян думають про Україну. Їхні погляди були в основному ідентичними поглядам путіна – що українці – це просто неповноцінна порода росіян, які не заслуговують на власну країну, чию мову, культуру та ідентичність слід знищити.
Тож також не було несподіванкою, коли, як описано в моїй статті, російські цивільні особи, з якими спілкувалися я та інші журналісти, вихваляючи українських солдатів за те, що вони ні з ким не поводились жорстоко та забезпечували їжею, водою та ліками, ухилялися говорити те, що вони думають про свою окупацію та звірства їхньої армії в Україні.
Всі вони хрипкими словами сказали, що не можуть коментувати, тому що через брак інформації вони не знали – протягом двох з половиною років – того, що їхні солдати робили в Україні.
Я знаю, що московські бандити перевіряють усе, що говорять західній пресі російські цивільні особи, і намагатимуться покарати тих, хто відходить від лінії кремля. Але я б поважав їх більше, якби вони принаймні сказали щось на кшталт «ви розумієте, чому ситуація диктує мені, що я не можу нічого сказати», замість того, щоб вдавати, що не мають можливості дізнатися.
Це не сталінська епоха, коли москва могла приховувати чи не всю інформацію із зовнішнього світу. Незважаючи на контроль путіна над російськими ЗМІ, росіяни мають доступ до технологій, які дозволяють їм знаходити альтернативну інформацію – наприклад, Інтернет.
Я впевнений, що багато з них сприймають пропаганду путіна не тому, що вірять їй, а тому, що вона перегукується з їхніми власними упередженнями щодо України та «гедоністичного, огидного» Західної світу.
Я відверто визнаю, що хочу, щоб росія програла цю війну не лише через моє українське походження, а й для того, щоб путін і диктатори в Китаї, Ірані, Північній Кореї та інших місцях не почали, як гієни, розривати цінності демократії, які , незважаючи на їхні недоліки, закріплені та захищені Великобританією та США.
Я пишаюся тим, що більше чотирьох десятиліть працюю журналістом і пишу про те, що бачу правдиво й точно. Я намагаюся бути об’єктивним, але не претендую на безпристрасність.
Я не думаю, що мені потрібно намагатися розповісти «обидві сторони історії», коли очевидно, хто на кого вторгся і хто вчинив звірства, які, на думку більшості, ніколи не відбудуться в 21 столітті.
І крім того, неможливо розповісти «обидві сторони історії», коли росія відмовляється дозволити журналістам або міжнародним органам побачити, що вона робить, і ув’язнює або вбиває людей, які намагаються повідомити, що вона задумала.
Я вважаю, що чим більше російської території Україна займе, тим краще для всіх, хто є або хоче бути демократією.
І вибачте мені, якщо в моєму написанні є натяк на злорадство, але я схвалюю просту безвізову систему, яку Україна запровадила для в’їзду в росію.
Читайте також: Американець у Суджі – про місцевих, які говорять українською і не люблять путіна
Джерело: the Independent
