Волонтерка Ейпріл Хаггет – канадка, яка у грудні 2022 року покинула своє спокійне життя і приїхала в Україну. Зараз вона мешкає у Слов’янську, лише за декілька десятків кілометрів від лінії фронту, допомагає і військовим, і цивільним, і тваринам.
Про життя на Сході України, небезпеку під час евакуацій, дітей, які мешкають неподалік від фронту, та катастрофічну ситуацію з безпритульними тваринами вона розповіла в інтерв’ю 24 каналу.
Наприкінці січня 2023 року Ейпріл разом з однодумцями створила благодійну організацію “Планета людей”. Завдяки соцмережам вона розповідає іноземцям про реальну ситуацію в Україні, про те, як живуть люди у прифронтових регіонах, чого потребують й найголовніше – закликає їх не бути байдужими до війни та допомагати.
Зараз головний акцент роботи жінки та її організації – допомога військовим. Крім цього, вони також займаються евакуацією цивільних, доставкою води в прифронтові райони та допомогою тваринам.
“Якщо чуєш дрон – ховайся, тому що він шукає тебе”
“3 грудня 2022 року я приїхала до Києва. Тоді я ще нічого не знала про Україну. Побувши тут декілька днів, я зрозуміла, що війна перемістилася на Схід та Південь України, тому ухвалила рішення переїхати на Салтівку, що у Харкові. Там довкола мого будинку майже усі інші будівлі були зруйновані.
Згодом я познайомилася з канадцями, які тоді займалися доставкою їжі до Бахмута і Зарічного. 10 – 11 січня я вперше відвідала Бахмут – цей момент став для мене переломним. Взагалі я мала приїхати до України всього на 20 днів.
У Бахмуті я відразу поїхала на польову кухню, де готували їжу для цивільних. Одна жінка поцікавилася, звідки я. Я відповіла, що з Канади. Після чого вона почала плакати й сказала, що українці люблять Канаду. Інша жінка почула це і також розплакалася. У цей момент я зрозуміла, що це не я стою перед цими людьми, які живуть без зв’язку, новин та відрізані від комунікації. Для них я – це моя країна, яка не забула, допомагає та підтримує Україну”, – пригадує волонтерка.
Відтоді, каже, почались її регулярні поїзки до Бахмута та допомога з евакуацією цивільних.
“У прифронтових регіонах майже вся територія замінована. Тому у нас є правило – ми не їздимо польовими стежками, невідомими шляхами, наприклад, по дорозі в Ізюм не можна зупинятися вздовж узбіччя.
Є ще одне правило, якщо чуєш дрон – ховайся, тому що він шукає тебе. Росіяни дивляться, хто приїжджає, де скупчення людей, де позиції військових, а потім через 50 хвилин починає працювати артилерія… Повертаючись у Слов’янськ, завжди відчуваю порожнечу всередині, адже ми поїхали, а люди залишаться”, – розповідає Ейпріл.
Вона зазначає, що дуже багато людей до останнього відмовляються евакуюватись із небезпечних зон. За її словами, люди у прифронтових містах живуть в надії та сподіваються, що рано чи пізно повернуться до мирного життя.
“Але ми заручники наших спогадів, ми забуваємо, що можна збудувати новий будинок… На мою думку, ми будемо чути відмови щодо евакуації доти, поки російські ракети та снаряди повністю не знищать житло цих людей. Але якщо частина квартири чи будинку вціліла, то люди залишаються і намагаються жити неначе звичайним життям”, – вважає волонтерка.
“Просто сказали: “О, це бомби”, а далі просто продовжили гратися”
Особливо складно бачити у прифронтових містах і селах дітей, додає Ейпріл.
“Якось я проходила повз дитячий майданчик, у цей момент пролунали гучні вибухи й діти, які були на ньому, просто сказали: “О, це бомби”, а далі просто продовжили гратися… Морально це важко, тому що діти виглядають щасливими. Вони можуть знайти щастя у буквальному сенсі в усьому. Однак, на мою думку, вони відстають у навчанні та не мають належного рівня медицини. Багато з них є учнями початкової та старшої школи.
Це якраз той вік, коли має відбуватися повний розвиток та здобуття знань, але в результаті це будуть дорослі без освіти й з проблемами ПТСР. Це проблема всієї східної частини України, де діти не можуть навчатися та соціалізуватися. На жаль, немає системи, яка перемістить їх у безпечні регіони. Має бути програма, яка допоможе їм навчатися та проходити терапію. Про це треба думати вже, а не після війни”, – каже вона.
Ще одна проблема прифронтових регіонів – безпритульні тварини. На жаль, їх кількість збільшується, притулки заповнені по всій країні.
“Це одна з причин, чому ми робимо стерилізації. Але ще є другий важливий момент – куди забирати цих тварин? Зараз деяких з них ми відвозимо на перетримку в Київську область й намагаємося знайти нових власників у Європі, тому що місцеві їх просто не забирають”,- зізнається волонтерка.
Читайте також: “Харків – другий дім”: історія батька і сина з Канади, які волонтерять в Україні
Джерело: 24 канал
