Сьогодні вони навчаються у шотландських університетах, будують плани на майбутнє й намагаються жити далі. Та попри новий дім і нові можливості, Україна для них залишається серцем, яке болить щодня.
BBC розповіла історії трьох українок, які у 18 років залишили війну й почали життя з нуля у Шотландії.
Від облоги Чернігова до диплома в Абердині
Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Анастасія Пустоваченко залишалася з родиною у Чернігові майже два тижні. Місто опинилося в облозі: без електрики, води й інтернету люди почувалися повністю відрізаними від світу.
Згодом сім’я змогла тимчасово виїхати на захід України, а після відступу російських військ повернулася до зруйнованого Чернігова. Мешканцям доводилося обережно пересуватися, аби не натрапити на вибухівку, залишену після боїв. Саме тоді батьки вирішили, що доньці потрібно виїхати в безпечніше місце.
У липні 2022 року, у 18 років, Анастасія разом із подругою переїхала до Великої Британії за програмою Homes for Ukraine. Спочатку дівчата жили в Інверурі в родині спонсора, а згодом Анастасію зарахували одразу на другий курс University of Aberdeen.
Вона зізналася журналістам BBC Scotland, що найважчим було вперше жити далеко від родини. Під час лекцій дівчина часто отримувала сповіщення про обстріли на батьківщині та одразу писала близьким.
Від 2022 року вона бачила родину лише тричі. Під час останнього візиту до Чернігова на Різдво знову пережила обстріли — один із вибухів стався за кілька хвилин від її дому. За її словами, найстрашніше — чути звук ракети й не знати, куди вона влучить.
У липні 2025 року Анастасія здобула ступінь магістра економіки. Вона хотіла б залишитися у Британії, однак невизначеність із візовим статусом ускладнює пошук роботи, адже її нинішній дозвіл не гарантує довгострокового перебування.
«Почуття провини того, хто вижив»
Інша героїня, Аліса Нартова, також переїхала до Шотландії у 18 років — з Києва. Через війну, постійні відключення світла, тепла та води її психологічний стан значно погіршився, і вона вирішила продовжити навчання за кордоном.
До вступу в університет Аліса рік працювала військовою перекладачкою. Після приїзду їй довелося самостійно оформлювати документи, вступати до університету й адаптуватися до нового середовища. Перші місяці вона мешкала у спонсорів і долала мовний та культурний бар’єри.
Найважчим для неї стало так зване «почуття провини того, хто вижив» — усвідомлення, що вона в безпеці, тоді як її рідні й друзі залишаються під загрозою.
Аліса розповіла, що втратила багатьох знайомих, а похорони для української молоді стали болючою реальністю. За її словами, горе не відпускає — з ним просто доводиться жити.
Під час різдвяних канікул у Києві вона знову зіткнулася з суворими умовами: мінус двадцять градусів, відсутність опалення й постійна небезпека ракетних атак. Вибухи будили серед ночі, а зранку доводилося допомагати розбирати завали.
Попри це, Україна залишається її домом. Вона сумує за фестивалями, жартами, сміхом на вулицях і теплом людей. Після завершення навчання на магістратурі з кримінології та соціології Аліса планує повернутися, щоб долучитися до відбудови країни. Водночас визнає: Шотландія теж стала для неї домом.
«Освіта стала моїм порятунком»
Третя історія — Анастасії Коркіної, яка переїхала до Шотландії з Одеси також у 18 років. Перший час адаптація давалася важко: невизначеність майбутнього й нове середовище пригнічували.
Вступ до University of Aberdeen став для неї точкою опори. Вона вирішила зосередитися на навчанні замість того, щоб постійно переживати через війну. Освіту дівчина називає своїм порятунком.
Частина її родини залишається в Одесі, інші — на тимчасово окупованих територіях, і з ними наразі немає зв’язку. Кожні пів року вона повертається додому й щоразу чує вибухи ракет і дронів. За її словами, життя в Україні нині більше схоже на виживання, ніж на повноцінне існування.
Анастасія зізнається, що втратила чітке відчуття дому. Тепер він для неї — це люди: родина й друзі як в Україні, так і у Шотландії. Вона наближається до завершення навчання й, як і багато випускників, не знає, що чекає попереду. Дівчина навчилася відсторонюватися від постійного стресу й каже, що хотіла б залишитися у Британії, адже вже встигла вибудувати міцні зв’язки.
Читайте також: “Ми маємо творити Україну скрізь, де живемо”: священник із Шотландії про віру в еміграції
фото: Shutterstock
