У невеличкому шотландському місті Абердин стоїть величезна будівля рибного заводу – сіра, масивна, абсолютно неприваблива. Саме туди щодня по обіді виходить із дому 32-річний українець родом із Чорткова – Віктор Сов’як. У гумових чоботах, теплому одязі та з думкою, що всередині знову буде +6…+8 градусів і нескінченна стрічка риби.
В інтерв`ю для UA-Platform чоловік розповів, що в Україні він викладав музику, співав у дуеті з мамою, мав дві вищі освіти й працював у культурі. У Шотландії він – «оперативний працівник» на одній з найбільших рибних фабрик країни – Lunar.
«Звичайно, що рибу перекидати чи там поправляти – це не моя мрія в житті. Але працюємо на даний момент. Є стабільна робота, стабільні години», – каже він.
Війна, переїзд і пошук роботи
Уперше до Британії він приїхав ще до повномасштабної війни росії проти України – у 2021 році, за сезонною робочою візою на ферму.
«Я приїхав сюди по робочій візі сезонного працівника. Попрацював сезон на фермі, до 20 грудня десь, потім заїхав до родичів у Лондон – і повернувся в Україну. А через місяць-два почалася війна».
В Україні на нього чекало не лише життя музиканта й педагога, а й сімейний аграрний бізнес. Батько пішов на фронт, а він залишився на господарстві:
«Тато пішов на війну. Я завершував справи: продукти продати, склади очистити. Я не міг просто взяти валізи і поїхати. Треба було все доробити».
Тим часом мама першою поїхала в Шотландію – фактично «розвідувати» нову реальність: робота, житло, схема підтримки для українців.
Пізніше він дізнається про програму для українців, подається разом із дівчиною й отримує візу за схемою на Homes for Ukraine. У вересні 2022-го вони прилітають до Шотландії.
Перші враження від Абердину – дуже далекі від туристичної листівки.
«Тут все в камені, в цьому граніті. Сирості. Безкольорності навіть. Ми звикли до більш мальовничого. Але потім звикли…»
Спочатку їх поселили в готель – як і сотні інших українців. Спочатку це був готель у центрі, потім – біля аеропорту в Дайсі. Кілька місяців «тимчасового» життя, валізи, документи, черги до служб – класична реальність переселенців, які ще не розуміють, де вони опиняться за пів року.
Паралельно мама працює в готелі на прибиранні. Вона першою знаходить роботу – і першою тягне за собою сина: «Мама працювала в готелі й у клінінговій компанії. Сказала, що шукають людей. А я шукав роботу водієм у клінінгу. Мені видали машину, ми з дівчиною працювали вечірні зміни».
Але був один нюанс: нульовий контракт. Сьогодні 4 години, завтра 5, післязавтра – 2. Стабільності – нуль.
«Я міг заробити цього місяця дві тисячі, на другий – тисячу вісімсот, а на третій – тисячу двісті. Постійно мусив сам перевіряти години, бо мені подавали одні, а я рахував інші. Постійний конфлікт. Хто хоче жити в такому конфлікті?».
Паралельно його дівчина, теж родом із Чорткова, переживає важкий етап. Останні роки вона жила в Харкові, де на початку вторгнення опинилася під масованими обстрілами та тижнями ховалася в підвалах. Пережите спричинило у неї ПТСР, і зрештою вона потрапила на лікування до клініки.
Її місце у клінінговій компанії пізніше займає батько Віктора, який приїжджає до Шотландії трохи згодом. Він демобілізувався з військової служби на законних підставах – через необхідність доглядати за своєю 79-річною матір’ю.
Так родина опиняється у своєму щоденному трикутнику: готель, клінінг і нескінченні документи. І саме в цей момент життя підкидає роботу на рибній фабриці.
Як доля завела музиканта на рибну фабрику
Коли інший знайомий українців, пан Степан з Хмельницького, починає працювати на рибному заводі й хвалити стабільні години, стає зрозуміло: треба пробувати.
Фабрика називається Lunar. Головний офіс – у Пітерхеді, там же кілька великих рибних виробництв. В Абердині – «філія», але теж немаленька. Завод працює з двома видами риби: білою (haddock, у нас – хек/пікша) та червоною (salmon-лосось).
Віктор приходить на другу зміну – так званий backshift:«Мені принципово була друга зміна, бо я ще працював у клінінгу. Робочі години – з 13:30 до 21:50. Перша зміна – з шостої ранку, але я відразу сказав: ні, мені підходить тільки друга».
Офіційно він – оперативний працівник. Це означає, що тебе можуть поставити будь-куди, де не вистачає людей. Але фактично він – «людина заморозки».
Як виглядає день на рибній фабриці:
- Велика стрічка, по якій іде філе риби.
- Білий халат – для білої риби, зелений – для лосося.
- Температура в цеху + 6+8°С.
- Постійний шум машин і вентиляції.
- Команда, що зважує, сортує, шукає кістки, пакує та вантажить на палети.
«Моя позиція – закінчувати заморозку білої риби. Ми продовжуємо лінію після першої зміни, морозимо, пакуємо по 16 кілограм, ставимо на палети й відправляємо в морозильну камеру на зберігання».
Окрема, майже символічна деталь – відділ, який шукає кістки у філе.
«Стоїть команда – 20–30 людей. І цілий день вони тільки шукають кістки в рибі. Це вважається найлегша робота на фабриці. Просто дивишся, мацаєш філе й шукаєш кістки».
Риба приїжджає на фабрику уже в контейнерах: лосось – у великих бінах по півтори–дві тонни, haddock – у 40-кілограмових ящиках. Хтось має це все перетягувати й пересипати льодом. Зазвичай там стоять чоловіки:
«Там по 40 кілограм кожен ящик. Двоє беруть і тягнуть. Вентилятори дують, бо треба тримати температуру. Тому хто не любить холод – буде мати проблеми».
Температура, бактеріологія, стандарти – усе під жорстким контролем. Є окрема команда QFC, яка постійно міряє температуру риби й фіксує показники для можливих перевірок.
Завод працює не тільки на «місцевий» ринок. Частина риби, яку він морозить і пакує, опиняється, наприклад, у Marks & Spencer: «Мені казали, що нашу рибу бачили в Morrisons, але офіційно ми маємо контракт з Marks & Spencer».
Працівники можуть замовляти продукцію для себе – філе лосося, білу рибу. Питання, чи є там знижка, він коментує чесно: «Кажуть, 15 фунтів за кілограм порізаного філе лосося. Чи це знижка, чи ні – не знаю».
Нерівність та “особливі умови” роботи
Робота фізично важка, але не катастрофічна. Найбільше втомлює інше – відчуття, що не всі на фабриці рівні.
На другій зміні, де працює Віктор, близько 80% – українці. На першій – більшість поляків. Керівництво – британці, менеджмент середньої ланки – часто поляки.
«Поляки вже собі пригріли місце. Вони тут по 5–10 років. До них ставляться інакше, ніж до нас. Про нас думають, що ми попрацюємо й підемо. А поляки – “свої”, вже мають привілеї».
Він наводить побутовий, але показовий приклад: «Приходимо на лінію, нас ставлять туди, де немає людей. Ми вже працюємо. І тут приходить полячка або поляк: “Це моє місце. Я тут 10 років стою”. І ти маєш посунутися. Конфлікти з нічого».
Ще одна тема – медичні довідки й «особливі умови»:
«Багато хто приносить довідки, що не може працювати в холоді, що боїться висоти, що дме вуха. Українці роблять усе. Але зарплати – ті самі».
Відчуття несправедливості перемішується із вдячністю за стабільність. Контракт – 40 годин на тиждень, зарплата близько мінімальної на годину (біля £12.30), оплачувана відпустка 28 днів на рік. Розклад – з понеділка по п’ятницю, субота й неділя в Абердині майже завжди вихідні: «У Пітерхеді, знаю, працюють іноді й по суботах, там вже йде овертайм. У нас – класичний п’ятиденний тиждень. Зарплата раз на два тижні».
На фоні нульового контракту в клінінгу це виглядає як відносна розкіш – хоч і в гумових чоботах, холоді й серед риб’ячих кісток.
Найабсурдніше в цій історії те, що людина, яка цілий день шукає кістки в рибі й ставить ящики на палети, має дві музичні освіти:
- Педагогічний університет у Тернополі – музичне мистецтво.
- Львівська музична академія – вокал (бакалавр + магістратура).
«Я закінчив спочатку педуніверситет – вчився й працював викладачем музики. Потім – академію, вокал. Перед ковідом і війною ми з мамою багато виступали. У нас дует “Два крила”. Ми в Україні, давали концерти».
П’ять років він викладав музику в школах – і в загальноосвітній, і в музичній. Але ставки були мізерні: «У мене навіть 4 тисяч гривень не було. 3 700. Що це за гроші?»
Тепер його музика – у церковних та громадських просторах Абердина й, іноді, Единбурга. Він працює з дітьми, проводять репетиції, готують концерти.
«Ми з мамою і тут концертуємо, розвиваємо культуру. Готуємо хор, виступаємо. Плануємо, може, у майбутньому якусь студію відкрити. Голова вгору, працюємо».
Мати, до речі, теж музикантка – викладачка вокалу й диригент із 25-річним стажем. У Шотландії вона працює на прибиранні в готелі. І паралельно займається хором.
(Це той момент, коли Шотландія стає дуже конкретною: країна, де люди з двома вищими, сценічним досвідом і хоровою школою миють номери й шукатимуть кістки в рибі, поки система не дасть їм шансу повернутися до професії.)
Віктор не здається: готує документи, мріє підтвердити диплом у Глазго, думав вступати на курс, але його просто не відкрили – не набрали достатньо студентів.
Є ще одна іронія. Людина, яка працює на одній з найбільших рибних фабрик Шотландії, каже: “Коропа ви тут не знайдете».
Щоб половити рибу в прісній воді, треба їхати годину до озера десь у бік Баллатера – і ще не факт, що там дозволено рибалити.
Натомість він відкриває для себе морську рибалку: «Ми ловимо в морі, з берега. Клює. Морська форель, макрель (скумбрія), є риба, схожа на haddock, є seabass – дуже рідкісна й дорога».
І знову – контраст: вдень він працює з тоннами риби в холодному цеху. У вільний час ловить її для себе, бо так – по-людськи, по-справжньому.
Поради тим, хто думає про Шотландію
Що він радить українцям, які лише планують їхати сюди або адаптуються:
1. Чесно відповісти собі про клімат. «Багато людей не витримують вітрів, холоду, сирості. Якщо вам критично важливе сонце – Шотландія може стати викликом».
2. Розуміти плюси й мінуси житла. «Житло тут часто дешевше, ніж в Англії, але великі міста на кшталт Единбурга вже дорожчі»
3. Думати про власну справу. «Якщо хочеш більшого розвитку – мусиш працювати на себе. Поки ти працюєш на когось – життя буде як у простого робочого».
4. Не боятися міняти роботу. « Тут нормально попрацювати три місяці і спробувати іншу роботу. Ніхто не показує пальцем. Це не Україна, де ти 25 років мусиш на одному місці сидіти». Він сам пройшов цей шлях: ферма, клінінг, будова в Лондоні (ще до війни), тепер рибна фабрика.
Окремою лінією проходить тема мови:
«Без англійської тут нічого не зробиш. Ти застрягнеш на одному місці. Я розумію, але мені треба вчитися далі. Планую після Нового року підтягувати англійську серйозніше».
Сам інструктаж на фабриці – англійською, але тренерка-полька пояснює багато польською, бо більшість – слов’яни. Тести – виключно англійською.
Його дівчина, яка добре володіє мовою, уже працює , робить makeup, має британських клієнтів і розвивається у творчій сфері. Він же відчуває, що без англійської не зможе повернутися до музики на професійному рівні й влаштуватися за фахом.
Коли питаєш, за чим він сумує в Україні, перше слово – «час».
«В Україні було достатньо часу на все. Тут – суцільні графіки. Я, коли приїхав, не розумів, чому для них дев’ята – це дев’ята. Не 9:05, не 9:10. А тепер розумію: у них один–два вихідних, і кожна хвилина важлива».
Сумує за домом, друзями, за відчуттям свого простору. І за тим світом, який був «до».
«В Україні зараз не дуже солодко. Але якщо згадувати мирні часи – я ніколи не думав, що буду так сумувати просто за домом. Тут я більш закритий у комунікації. Хоча граю футбол з шотландцями, спілкуюся. Але от дружити… Не відчуваю, що це моє».
Відповідь на питання, чи планує він повертатися в Україну, – абсолютно однозначна:
«Звичайно. Я не планую не повертатися. Хочу бути і тут, і в Україні. Якщо буде можливість заробляти тут і розвивати щось там – я тільки за».
В Україні лишився дім, техніка від аграрного бізнесу, який довелося закрити через війну. Він вірить, що ще повернеться до цього – або до чогось нового.
Наприкінці нашої розмови він говорить те, що сьогодні могло би стати спільною мрією мільйонів українців: «Я мрію, щоб все закінчилося – по-перше, війна. Щоб нам дали жити, як нормальним людям. Щоб наші страждання закінчилися, щоб ми могли розвиватися, щоб нас уже лишили в спокої з цими всіма негараздами».
І додає – як людина культури: «Ми все це повинні передати далі – дітям, іншим поколінням. На концертах ми не будемо співати весільні пісні. Зараз не той час. Ми будемо співати про війну й кожного разу нагадувати шотландцям, що в нас вона триває. Щоб не забували.
Читайте також: Від підприємця до кур’єра: як українець будує життя з Amazon у Шотландії
Авторка: Марина Юрченко
фото надані Віктором Сов`яком
