Олена Дудинець, 23-річна студентка соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка приїхала до Шотландії на 36-му тижні вагітності. Її чоловік, військовий, служить у складі бригади «Рубіж» на Донеччині. Їхня донька народилася в Абердині — країні, де немає повітряних тривог, але є інші виклики.
В інтерв’ю UA-Platform Олена відверто розповіла, як це — народжувати в чужій країні, бути самій із дитиною та щодня з тривогою чекати новин із фронту від чоловіка й батька її дитини.
Її історія — це досвід дуже багатьох українських жінок. Це історія про материнство наодинці, далеко від Батьківщини, у період війни. Про нове життя, яке народжується попри тривогу, про внутрішню силу що тільки зростає.
«На прийоми ходила з українською доулою»
“Мені 23. Я — студентка, зараз в академвідпустці. Ми з чоловіком познайомились на сайті знайомств, у нас одразу виникла хімія. Через місяць після весілля я завагітніла. Зараз нашій доні вже шість місяців”, — розповідає жінка.
Коли Олена була на восьмому місяці вагітності, вона разом із мамою приїхала до маленького шотландського міста Абердин, де їм надали соціальне житло — квартиру на 12-му поверсі багатоповерхівки. Вже за кілька тижнів вона народила доньку.
“Ми знайшли доулу — українку-волонтерку Леру, яка з початку великої війни живе в Абердині. Вона добре знає англійську, допомагає вагітним дівчатам. Лера ходила зі мною на всі прийоми до лікарів і підтримувала мене під час пологів”.
Але Олену не полишало відчуття самотності — без чоловіка поруч, без звичного оточення. Єдиною опорою стали мама й усвідомлення відповідальності за дитину.
Хто і як веде вагітність?
У Великій Британії вагітність супроводжує мідвайф — спеціалістка, яка поєднує обов’язки акушерки та гінеколога.
“У мене була дуже уважна мідвайф. Вона сама брала всі аналізи, була майже завжди на зв’язку — крім вихідних, бо у Британії вихідні — це святе”, — з усмішкою згадує Олена.
Вагітні активно користуються спеціальним додатком, де зберігається вся медична інформація. А в разі мовних труднощів працюють телефонні перекладачі: “Я постійно ними користувалася, бо мій рівень англійської поки що не дуже високий”.
Вона зауважує, що в Шотландії на УЗД не кажуть стать дитини. Чому так?
“Тут це пов’язано з гендерною нейтральністю. Не хочуть формувати очікування батьків або ризикувати скаргами. Під час УЗД навіть можуть не звертати увагу на стать. Мені це було дивно, бо в Україні ми ще під час УЗД знали, що в нас буде донечка”.
Страх перед пологами: «Я обрала кесарів, хоча мене лякали самі лікарі»
Рішення про кесарський розтин Олені далося непросто.
“Я дуже боялася народжувати самостійно, тому обрала кесарів. Тут пропонують вибір — питають, як ти хочеш. Але коли я сказала про кесарів, мене почали лякати, що під час операції можуть зачепити дитину скальпелем. Я злякалася. Дуже. Я навіть одного разу вийшла із кабінету зі сльозами на очах. Але потім заспокоїлась, прочитала багато інформації, зрозуміла, що ризики мінімальні, і все ж обрала кесарів. І все пройшло добре”.
В операційній були студенти: “Мене запитали дозволу, і я погодилась”.
Життя після пологів: новий і найважчий етап
“У лікарні я пробула чотири дні. Годували легко — йогурти, салати, фрукти, картопля. Тут немає жорстких обмежень у харчуванні після пологів, як у нас.”
Та після виписки настало найскладніше. Відсутність чоловіка стала ще болючішою.
Зараз малечі пів року, й Олена зізнається, що переживає непростий період. Каже, їй завжди було нелегко знаходити близьких по духу людей для спілкування, а зараз це стало ще складніше. Більшість однолітків поруч — зі своїми чоловіками, і вона не приховує, що це іноді викликає заздрість. Дуже сумує за чоловіком, зізнається, що кілька разів на місяць не стримує сліз — через відчуття самотності та брак спілкування з ним.
“Немає з ким обговорити навіть перший сміх дитини. Мені не вистачає мого чоловіка, як батька, як того хто має бути частиною нашого з донею життя. Я переживаю все це сама”.
Про вакцини і виплати
“Я не робила щеплень під час вагітності — не було необхідності. Але знаю, що тут пропонують вакцинацію проти грипу. Доньці зробили всі обов’язкові вакцини — нам надсилали листи із запрошеннями”.
Крім того, родина отримала підтримку: “Є виплата на дитину — 290 фунтів на місяць. І бейбі-бокс: одяг до шести місяців, рушники, термометри, навіть зубна щітка”.
Самотність і небезпека поруч
Олена живе в незнайомій країні з донькою та мамою, яка працює допізна в супермаркеті.
“З точки зору безпеки від росії — так, тут спокійно. Але без чоловіка я не відчуваю себе в безпеці. Він на Донеччині, і я не знаю, що буде з ним завтра. Я часто думаю: як би все було, якби він був поруч? Іноді мені здається, що я зійду з розуму від страху за нього, коли він довго не виходить на зв’язок”.
Самотність відчувається гостро:
“Тут немає друзів, підтримки, обіймів. Мені здається, що я просто не витримаю. Коли донька впала з ліжка у два місяці, я не могла дочекатися швидкої. Ви висите на лінії годинами. Якщо щось трапляється — ти сам. Це треба знати заздалегідь”.
Сусіди — різні: є хороші, але є й алкозалежні. “Мови я ще не знаю добре, якщо щось станеться — пояснити поліції буде складно”.
Навіть буденні речі тут незвичні: “Коли гуляю з донькою, всі хочуть заглянути у візок. У нас в Україні такого нема. Мені незручно”.
Про громадянство дитини, любов і мрію
Насамкінець вона поділилась тим, про що мріє для своєї сім’ї: “Я мрію про мирну, процвітаючу Україну. Щоб усі хлопці повернулись додому живими. Мрію, щоб Соломія росла з татом поруч, щоб він бачив її перші кроки, носив її на руках, пишався нею, підтримував. І щоб ми святкували наші родинні свята разом — у мирній Україні”.
Олена додала, що її донька, попри те, що народилась за кордоном, має українське громадянство: “Наша донька — громадянка України, має український закордонний паспорт. Місце народження — Абердин. Тут громадянство автоматично не надають — ми вивчали це питання ще до переїзду”.
Читайте також: “Шотландська англійська — як закарпатська українська”: життя та бізнес у Шотландії
Автори: Марина Юрченко, Дмитро Заня
фото надані Оленою Дудинець
