Від домашніх українських вареників до власного бренду суші й домашнього квасу — ця родина з Вінниці перетворила життєві труднощі на натхнення. Переїзд та життя в Шотландії підштовхнули Ольгу й Павла створити свою справу, яку тепер цінують і українці, і місцеві.
Повномасштабна війна заскочила подружжя в Чехії, де вони працювали на заводі Porsche. Після початку війни туди масово ринули українці, а тому зарплати різко впали.
«Ми отримували 135 крон, а новим платили вже 90-95. Люди погоджувались, бо треба було виживати», – каже Павло.
Їхній син навчався в Україні у школі «Інтелект» з поглибленою англійською, але чеською зовсім не володів. Тож питання навчання стало ще одним приводом для пошуку іншої країни.
Як обрали Шотландію
У березні Ольга натрапила на групи у Facebook, де шукали спонсорів для програми Homes for Ukraine. «Я кажу: «Пашо, поїдемо?» «Він такий: «та ти що, серйозно? А що робити?».
Приїхавши до Шотландії потягом із Лондона, вони одразу відчули особливу атмосферу: «Ми в’їхали в Шотландію, і я така… Як вдома», – ділиться Ольга.

Життя з першими спонсорами
Сімʼя знайшли спонсорів через Facebook – це була родина, яка жила під Вестхіллом на фермі.
«Ми старалися не заважати, сиділи у своїй кімнаті, щоб дати їм простір. Але вони говорили: чому ви так мало гуляєте, сидите вдома? А нам просто було важко – тільки приїхали, голова ще не на місці, постійно в новинах», – ділиться Ольга.
Спочатку виглядало все добре: спонсори допомогли знайти роботу, запропонували користуватися їхнім велосипедом. Але з часом ситуація змінилася.
«Я працювала у знайомого спонсора на кухні майже місяць, а потім він не заплатив і сказав, що я погано працюю. Хоча стояла на ногах по 12 годин. Спонсори почали дивитися на нас по-іншому, мовляв, ми псуємо їхню репутацію, бо вони поручились за нас. Але ми навіть не розповідали всіх деталей – не хотіли навантажувати їх нашими проблемами», – каже Ольга.
Одного ранку Ольга та Павло отримали повідомлення в чаті: до вечора потрібно з’їхати.
«А в нас щойно куплена машина, залишалося 200 фунтів у кишені і дитина на руках. Це був шок», – каже Павло.
Але соціальна служба спрацювала швидко й знайшла для них нове житло.
Робота в McDonald’s: випробування та висновки

Сім’я переїхала в Кінтор – тут українці вперше змогли видихнути і почати спочатку. Оформили всі документи, облаштували дім. Тим часом їхній син почав їздити автобусом в школу в Інверурі.
Коли постало питання працевлаштування, то спершу пара влаштувалась у McDonald’s у Вестхілі.
«Спочатку це був порятунок, хоча пацювали по шість днів на тиждень, іноді по 10-12 годин», – розповідають Ольга та Павло. Але скоро побачили, як працює система: «Хтось сидить у крю-румі і відпочиває, а ти сам тягнеш всю зміну. Або лягає спати прямо в ресторані, а ти мусиш прибирати і за себе, і за нього».
«У McDonald’s було так: якщо ти працюєш дуже швидко, тебе ставлять ще й допомагати іншим. А платять ті ж гроші», – каже Павло.
Ольга додає: «Мене дратувало, що ледарів боялися зачепити, щоб не сказали, що це через колір шкіри чи акцент. А я «біла українка» – до мене претензії були завжди. Одного разу менеджер, який тільки-но отримав свою посаду, почав мною командувати через дрібниці. Я сказала: «Досить!». І це була моя остання зміна».
Історія створення власних заморозок та суші
Одного разу Павло з Ольгою організували вечір української кухні для місцевих у церкві. Приготували борщ у великому казані, вареники, млинці.
«Один шотландець, такий вже дуже старенький, так хвалив борщ, що я йому ще й із собою дала», – сміється Ольга.
Це спонукало їх почати готувати домашні українські страви на продаж – заморожені пельмені, вареники, налисники. Спершу справа давалась непросто.
«Ми довго підбирали борошно, згодом навчилися робити так, щоб напівфабрикати не злипалися, розкладали на дощечки, заморожували поетапно», – розповідає Ольга.
Для них тепер заморозки – це ще один напрямок бізнесу: їх купують і українці, й місцеві. Все робиться свіжим, маленькими партіями.
А невдовзі виникла ідея готувати і японські роли та суші. Місцеві ресторани розчарували українців, тож вирішили: найкраще – зробити самостійно.
«Пішли у місцевий заклад із суші – а там рис розлазиться, риби нема. Кажу: давай самі зробимо», – сміється Ольга.
Вона пригадує, як її мама в Україні пройшла курси сушистів і привезла бренд-бук, де були розписані технології та грамовки.
«Мені були потрібні саме грамовки. Скільки рису, скільки сиру, скільки риби – все, щоб рол був ідеальний».


Вони експериментували місяцями. «З’їли десятки кілограмів рису і риби», поки зрозуміли, як зробити так, щоб роли не розвалювались, мали правильний смак і вигляд. Так народилися фірмові ролли: фруктові футомаки, філодельфія з подвійною рибою, «Каліфорнія», сирні роли.
Рис, норі, васабі, соуси замовляють на Amazon.
«Рис довго підбирали, поки знайшли той самий. Ікру масаго замовляємо з Німеччини через фірму в Лондоні», – каже Павло. Рибу, крабові палички й креветки купують у Costco.
Всі труднощі домашнього бізнесу
Окрім продуктів та правильної технології, для домашнього виробництва потрібні були дозволи щодо фуд-стандартів. Є суворі правила та інструкції. Після тривалої інспекції вони отримали сертифікат і навіть стікер на двері.
«Все має бути, як у ресторані: окремі ножі, розділені холодильники, журнали температур, спеціальне мило. Готуємо у спеціальній формі – фартухи, шапочки для волосся. У нас є собака, але на кухню стоїть решітка. Вона тути ніколи не заходить», – додають власники.
А ще, каже Ольга, потрібен маркетинг, фото, пости у Facebook. Проте додає, що вже мають постійних клієнтів, і навіть шотландці полюбили їх вареники, борщ і пельмені.
Про конкуренцію та проблемну доставку
«Конкуренція є, але у багатьох тут суші – це трішки рису й натяк на рибу. Ми робимо з хорошими порціями, і це нас виділяє», – каже Павло.
За цого словами, шотландці більше люблять маки, бо вони прості, а українці надають перевагу «Філадельфії», де багато риби.
Окрема тема – проблема із доставкою. Павло розповідає:
«Just Eat, Deliveroo, Uber Eats не хочуть працювати з домашніми кухнями, навіть якщо є всі сертифікати. А ще беруть 40-45% комісії. Ми доставляємо самостійно».
Домашній квас: від ідеї до готового продукту
Українці так загорілись приготуваням власної їжі, що навіть додали і напої до меню, а саме традиційний український квас. І знову-таки до цього їх спонукав неналежний смак магазинових напоїв.
«Побачила блогерку, що робить квас, і подумала – а чому б ні? Ми ж любимо, а тут магазинний – хімія на зубах хрустить, – сміється Ольга. – Замовили з України сусло, дріжджі. Також купляємо спеціальні м’які каністри, бо пляшки можуть вибухнути від газу».
«Робимо по 5 літрів у 10-літрових каністрах, стежимо за бродінням, потім у холодильник. Навіть місцева служба віддала наш квас на аналіз в університет Абердіна – їм було цікаво, бо ніхто тут такого не робив. І все в нормі: алкоголю до 1%, можна продавати», – розповідає Павло.
Тепер вони планують робити, як в Україні: їздити по містах з бочками, щоб люди приходили зі своєю тарою за квасом.
Ольга з Павлом зізнаються: мріють відкрити власний суші-заклад. «А на старості – будинок на Мадейрі й келих вина. І щоб дитина мала краще життя, ніж ми», – каже Ольга.
А тим, хто також прагне розпочати власну справу радить: «Не бійтеся починати бізнес, тут це легше, ніж в Україні. Головне почати. І точно не сидіти в McDonald’s 25 років за премію у 200 фунтів».
Читайте також: Українка про життя в Шотландії: мовні виклики, навчання та спільнота
Авторка: Марина Юрченко
фото надані Ольгою та Павлом