Від початку повномасштабної війни Росії в Україні США стали притулком для понад 80 000 українських біженців. Програма «Єднання для України» (U4U) дала їм шанс на нове життя, але адаптація до незнайомої країни та нових обставин не завжди буває легкою, пише “Голос Америки”.
Діти – особлива категорія біженців. Багато з них, попри різницю в часі, продовжують наполегливо вчитися в українських школах дистанційно. Інші ж звикають до американських шкіл, садочків та університетів.
Видання поспілкувалося з українськими біженцями у США, щоб дізнатися про їхні історії, труднощі та радощі життя в новій країні, пише Радіо Свобода.
Киянка Марина Григор’єва та троє її дітей часто пригадують перші дні війни, які вони провели в коридорі київської багатоповерхівки. Діти згадують, як їли в коридорі бублики, а від гучних звуків з аеропорту в Гостомелі, де на початку війни точилися бої, ховалися під ковдрами. За кілька днів сім’я перебралася на підземний паркінг.
“Ми спали в одязі, в шапках, на паркінгу було дуже холодно. Я зробила для Дар’ї зі стільців ліжечко, поклала її туди, накрила ковдрою, Олексій спав, сидячи на стільці. Я дві ночі просто ходила по паркінгу, щоб не заснути і оберігати дітей”, – пригадує Марина.
Cім’я до останнього не хотіла залишати Україну. В дорогу зібралися, коли молодшого сина почало нудити від страху.
Про сумну мандрівку досі нагадують записки, які Марина про всяк випадок лишила в дитячих курточках.
“Щоб моїх дітей не загубили і знали, чиї це діти, або щось трапиться з усіма, щоб нас могли ідентифікувати, я написала дітям їхні ім’я, прізвища, по батькові, номер телефону рідних”.
Сім’я виїхала з Києва до Польщі, а звідти – до Німеччини, де прожила 5 місяців. Німецька родина приймала їх як друзів, а розрадою для дітей стали собаки, які жили в німецькій родині.
Згодом сім’я вирушила до США. Планували лише на кілька місяців, тож діти не пішли до американської школи. Втім довелося затриматися, і старший син – одинадцятикласник Руслан – продовжує вчитися в українському ліцеї онлайн. Через різницю в часі уроки в нього припадають на ніч.
“Я прокидаюся о 12 або о 1 годині ночі, вмиваюся і сідаю за уроки. В перервах можу музику послухати чи підготуватись до наступного уроку. До ранку я ось так навчаюся”, – розповідає Руслан.
Попри незвичний графік дня, Руслан каже, що уроки запам’ятовує, особливо історію України. Він хоче вступити до українського університету, але перед цим мріє про випускний вдома.
Його молодший брат, семирічний Олексій, теж пішов у США в українську школу, дистанційно в перший клас. Перша вчителька Олексія надсилає завдання і перевіряє їх, а пояснює все мама, тож прокидатися вночі йому не потрібно. Своїх однокласників Олексій бачив лише на фото та відео. Улюблений предмет Олексія відповідає ситуації в Україні.
“Мені найбільше подобається виховна година. Там розповідають, що не можна брати підозрілі предмети, а якщо чуєш тривогу, то треба ховатися в бомбосховище”, – каже Олексій.
Також Олексій займаться онлайн-шахами з учителем з України. Онлайн хлопчик навіть навчається грі на фортепіано. Він ставить на штатив смартфон, а з екрану його вчителька з України слідкує, чи правильно він натискає клавіші.
Марина розповідає, що попри зовнішній спокій саме семирічному Олексію з усіх дітей переїзди далися найскладніше. Він постійно запитує, коли вони повернуться додому. Морально сім’ю дуже підтримують американці.
“Коли я розповідала, звідки ми, з якої країни, з якого міста, вони прикладали руку до серця і казали: “Ми стоїмо за Україну!” … Ми не знаємо мови, але намагаємось навчатися. І коли намагаєшся розмовляти з американцями, вони дуже терпляче ставляться до цього і допомагають“.
Перший день війни чудово пам’ятає і дев’ятикласник Дмитро Френкель, який прибув до США з Харкова: «24-го я спершу зайшов у Viber i побачив, що скасували заняття у школі, подумав, це класно! А потім побачив на сторінці Instagram Зеленського чи Терехова, що оголосили воєнний стан, я все зрозумів, пішов до мами, вона вже пакувала валізи.»
Навесні у восьмий клас Дмитро ходив у дві школи: онлайн в українську, та стаціонарно в американську. Втім продовжувати освоювати дві програми було складно, тож від онлайн-навчання восени відмовився.
“Українська та американська школи різні майже в усьому. Тут у мене перерви коротші – 5 хвилин замість 15, але є довга на обід і це мені дуже подобається. Уроки у США набагато легші, уроків менше. Якщо в Україні у мене була біологія, фізика, хімія, алгебра та геометрія, тут у мене лише математика і хімія, у наступному році буде біологія“.
Дмитро розповідає, що освоївся в американському класі легко, бо добре знав англійську мову, підтримували однокласники і вчителі. Хоча сумує за Харковом, шукає плюси там, де перебуває зараз.
“Сумую за друзями, за нашою квартиркою, за школою, не можу сказати, що тут гірше або краще, але просто так трапилося, все змінилося“.
Знання мови було одним із головних факторів для адаптації дітей в колективі, розповіла Наталія Іоффе, освітня волонтерка зі штату Нью-Джерсі, яка допомагала облаштовуватися переселенцям з України. Проте Америка добре пристосована до потреб емігрантів, і українці це відчули.
“Коли сім’ї почали прибувати, особливо, коли батьки не розмовляли англійською, я допомагала їм ходити на співбесіди. У школах у США є спеціальні години, під час яких спілкуються з мігрантами чи біженцями, їм надають перекладачів. Вони сідають з дитиною, роблять тест і вирішують, якого рівня мовної підтримки дитина потребує, також допомагають перекласти документи. Якщо немає всіх потрібних вакцин, їх роблять безкоштовно”, – розповіла Іоффе.
Крім безкоштовного мовного супроводу у школах, у США пропонують психологічну підтримку українським дітям, які відчувають тривожність, а часто також депресію від розлуки з рідними і друзями, розповіла психологиня Ніна Малиновська
“Я працюю волонтеркою з підлітками в Канаді та США. Тут є багато підтримуючих програм спеціально для дітей мігрантів, зокрема для українців. Підлітки – найбільш уразлива категорія, бо трохи менші діти класно адаптуються, граються, програма в них набагато легша, ніж в українських школах“.
Попри різні обставини, за словами психологині, передусім стан дитини залежить від дорослого, який поруч із нею: «Якщо дорослі розгублені, і не знають: залишатися чи повертатися, якщо всю тривогу та дезадаптованість транслюють на дитину, то дитина сприймає це як вірус, психіка розхитується. Моя порада – сприймати цю ситуацію як те, що зробить нас ще більш різноманітними, ще більш адаптованими до світу, і ти можеш привезти це собі в країну».
Читайте також, Україна очима американського фотографа: інтерв’ю.
