«Маяк» — двомовний онлайн-журнал про історію, культуру, мистецтво, соціальне підприємництво, а найголовніше — про людей. Не селебрітіс, інстаграм-зірок чи відомих артистів, а звичайних людей, повз яких ми легко можемо пройти на вулиці, навіть не здогадуючись, що він чи вона щодня творить щось надзвичайне. Подружжя, що будує будинки для людей, які постраждали від російської агресії, бізнесмен, що з початком повномасштабного вторгнення надає безоплатну хірургічну допомогу постраждалим унаслідок війни, підліток з аутизмом, що малює і продає картини, а гроші донатить на ЗСУ.
Про заснування і роботу проєкту говоримо із Ростиславою Мартинюк — авторкою ідеї та співзасновницею «Маяка».
Передісторія
Розкажи, як виникла ідея створення «Маяка»?
Насправді, я не можу сказати, що вона виникла раптово, адже впродовж декількох років усі події, які відбувалися в моєму житті, вели до Маяка. І йдеться не тільки про позитив, але і про негатив також. Пам’ятаю, щораз у мене виникала в голові думка — от якби в мене було своє медіа, я б зробила по-іншому. Досвід у третьому секторі, адже колись я займалася благодійним фондом, а також журналістиці, і любов до соціального підприємства вилилися в створення медіа. І воно поєднує всі три компоненти.
Із чого починався шлях створення медіа?
По своїй природі я трохи авантюристка (сміється), тому не могла сидіти склавши руки навіть на острові. Пішла на навчання у TERN. Це такий бізнес-інкубатор для тих, хто має досвід вимушеного переселення через війну. Я пройшла декілька етапів інтерв’ю та тестування ідеї власної справи. Але десь всередині навчання почала прокрастинувати. Усі ходили на заняття, виконували домашні завдання, а я тижнями нічого не робила. Це було несподівано навіть для мене, бо мені подобались одногрупники, ментори та й загалом атмосфера була дуже приємна. Кураторка навчання Адель Меєр призначила мені зустріч, щоби поговорити про те, як йдуть справи. Вона була саме тією, хто дуже вболівав за ідею «Північної зірки» — суть її теорії полягала в тому, що в кожного з нас є своя заповітна мрія, справа, якою ми горимо настільки, що навіть не відчуваємо втоми, коли працюємо над нею. А час йде непомітно. Вона вірила, що в кожного із нас є отака північна зірка, просто не всі її розшукали.
Зустріч виглядала так: вона запитувала, а я відповідала. Наприклад: якби я в пустелі побачила водойму й дуже рідкісну квітку, пилок якої виконує бажання, і вони були в різних сторонах, то куди б я пішла? Здавалося б, до чого тут бізнес і власна справа. Але через розмову із нею я зрозуміла, що ідея, з якою я прийшла, не те, чим я хотіла б займатися, і взагалі це не моя мрія, а хотіла б я все ж таки продовжити займатися журналістикою.
Після цього усвідомлення навчатися стало набагато легше, часом у мене бували хвилини, коли раптом прийшло натхнення, і тоді я писала своїм менторам на радощах. Часом це було о десятій вечора, або шостій ранку. Думаю, у ті моменти вони вже не раділи, що я знайшла свою північну зірку (сміється).
Під час навчання в TERN я зробила лого, обрала кольори, створила сторінки в соцмережах та на Субстаку (платформа для тих, хто створює контент). Спершу розміщувала свої попередні статті та їх переклад англійською, а потім уже й нові писала. Навчання завершилося презентацією в Лондоні, де ті, хто тільки працював над власною справою, могли розповісти про ідею на широку авдиторію. Так у мене з’явилися перші читачі та однодумці.
Чому обрала писати саме про історію, мистецтво чи культуру? Чому саме історії звичайних людей, а не сучасних зірок?
Ще працюючи журналісткою на фрилансі я помітила, що мене «тягне» до історій із соціальним нахилом. Розповісти про екс-наркозалежного, який вирішив створити благодійний фонд, щоб допомагати людям із залежностями, взяти інтерв’ю в колишньої секс-працівниці, або в людини, що живе з ВІЛом, створити матеріал з історіями людей, які приховують свою орієнтацію від найближчих — такі теми були для мене найзахопливішими. Я обожнювала виходити за межі свого світогляду, чим більш шокуюча тема, тим більше рефлексій у мене було.
Водночас, працюючи над власним благодійним фондом, я часто мала поїздки в сиротинці, геріатричні пансіонати, психоневрологічні диспансери. Це був шалений вихід із зони комфорту. Я тоді була молода і спрагла дізнаватися якомога більше про цей світ, і через цей досвід вивчала, як ставитися до людей з інвалідністю, про що говорити із самотніми старенькими чи дітьми, які виросли без батьків, як реагувати на людей із важкими ментальними порушеннями чи термінальними стадіями захворюваннями. Бо ані в школі, ані в університеті про це не розповідають, а в суспільстві часом такі теми бувають табуйованими чи стигматизованими.
Так я зрозуміла, що (супер) герої — це не ті міфічні вигадані люди із коміксів чи фільмів, це кожен, хто щодня встає зранку і веде свою невидиму боротьбу із чимось: хворобою, розладом, життєвими обставинами, адвокатує права інших чи допомагає тим, хто цього потребує.
І ми щодня можемо пройти повз них на вулиці, не здогадуючись хто перед нами. Але я вірю, що про цих звичайних-незвичайних людей варто розповідати.
Бо так хтось, хто бореться із тим самим, може відчути, що він не сам, хтось може отримати відповідь на своє запитання, комусь це дозволяє задуматися та порефлексувати, і можливо, стати трішечки добрішим.
Чому «Маяк»?
Це символ і сенс. Основна функція маяків — освітлювати шлях для тих, хто загубився в темряві моря. А функція Маяка-медіа — висвітлювати історії звичайних людей, які роблять щось надзвичайне у своєму житті.
Якщо ж говорити про англійську версію назви, то слово lighthouse складається із двох окремих — light, тобто світло та house: дім, будинок. І я вважаю, що це те, що потрібно українцям у цей час — трохи світла та відчуття дому.
Сьогодні
Хто ті люди, що наповнюють «Маяк» змістом?
Я нічим так не горджуся, як своєю командою, бо тут зібралися люди дуже освічені, різнобічні, професійні та наповнені. Я весь час повторюю, що для мене важливо, щоб кожен робив те, що любить найбільше — по ідеї «сродної праці» Сковороди. І тільки з відчуття наповненості, без надриву.
Кожен із них прийшов якось органічно в проєкт.
Спершу була Настя — редакторка української мови. Готуючи черговий матеріал для блогу (тоді ще Субстак), виникла потреба в редакторі. Адже існує така річ, як «авторська сліпота» — коли ти вже скільки часу провів зі своїм текстом, що вже не бачиш помилок. Тому я звернулася до неї — ми були знайомі ще з часів благодійного фонду. Вона тоді працювала над проєктом, який допомагав фандрейзити кошти на мрії людей. Деколи я донатила, часом потрібно було поговорити з кимось, хто зрозуміє.
Пізніше до нас приєдналася Гелен — подруга, з якою ми познайомилися в розмовному клубі Xenia в Лондоні. Я там волонтерила, а вона приходила на заняття. Англійська — її рідна, а ще вона викладала в середній школі мову, тому точно вміє виправляти помилки (сміється). Гелен зараз редакторка англомовних текстів. Вона дуже педантично ставиться до текстів і часом змушує мене по декілька разів перевіряти факти чи переписувати речення — саме за це я її дуже ціную.
Настя і Гелен — мої боси, я ні до кого в житті так не дослухаюся, як до них, коли вони щось радять чи вносять ідеї.
Пізніше адміністративної роботи стало так багато, що я не встигала писати тексти, так у нас з’явилося декілька журналістів. Далі доєднувалися люди із різними спеціалізаціями, як-от менеджери соцмереж, дизайнери, маркетологи — зараз над «Маяком» працює 14 людей.
Найбільше мені запам’яталося інтерв’ю з Вікторією — менеджеркою соцмереж. Вона сказала, що хоче волонтерити, бо вже закрила базові потреби і їй хочеться мати дотичність до чогось ціннісного. Для мене це було знаком, що доєднуються люди саме через спільні цінності та з відчуття наповненості.
Наша команда розкидана по світу: моушен-дизайнерка живе в Азербайджані, редакторка української мови в Бразилії, є журналісти в Черкасах, Дніпрі, Луцьку, Запоріжжі, редакторка англійської мови з Уельсу. Є люди, що живуть у Манчестері, Лондоні, Оксфорді, Кембриджі.
Ми маємо інтернаціональну географію, але українську душу.
Як працює видання? Хто вас підтримує? Фінансує?
Сьогодні до роботи журналу на волонтерських засадах залучені люди із різних куточків світу. Зі свого пасивного доходу я покриваю платні підписки, витрати на сайт, частково або повністю покриваю витрати на певні послуги, наприклад, робота розробників. Ми наразі не починали комерційну діяльність, але плануємо в найближчому майбутньому.
Що пов’язує Маяк із радіопередачею «Разом»?
Один зі співзасновників Маяка — Анатолій Шалаєв — ведучий програми «Разом/Together». Радіошоу — це повністю його авторська ідея та втілення. Ми познайомилися з Анатолієм тоді, коли його програмі вже виповнився рік, а в мене були тільки деякі напрацювання. Пізніше ми зрозуміли, що оскільки в нас спільні цінності, авдиторія та навіть деякі герої інтерв’ю, то було б непоганою ідеєю об’єднати зусилля і заснувати організацію. «Разом» — це окремий проєкт, що працює пліч-о-пліч із нами. Ми узгоджуємо тільки ключові деталі, які впливають на обидва проєкти одночасно, наприклад, відкриття банківського рахунку чи затвердження бренд-буку, але загалом я б назвала нас колегами.
Чи легко творити двомовний онлайн-журнал українці, яка проживає в Британії, з командою, яка розкидана по всьому світу?
Насправді ні. Часи ковіду показали, що працювати в онлайні можна із людьми з усього світу. Звісно, часом хочеться мати тих усіх людей у пішій доступності, щоб можна було випити кави, поговорити, посміятися, пообніматися (я дуже тактильна людина). Сподіваюсь, колись ми всі розвіртуалимося.
Один зі співзасновників живе в одному місті зі мною. Мені дуже допомагає поговорити з ним про ідеї, майбутнє. Він, звісно, завжди не згодний, і це завжди переростає у велику дискусію. Але саме тому я його дуже ціную — за альтернативну думку і здорову критику, це дає мені можливість порефлексувати.
Хоч ви запустилися відносно недавно, чи є історія яка найбільше запам’яталася — опублікована в «Маяку» чи свідком / учасником якої ви стали?
Я справді захоплююся всіма історіями, які виходили на нашому ресурсі, але є одна дуже особлива для мене публікація. Якось мені прийшла в голову ідея розпродати саджанці рододендрона, а виручені кошти віддати на благодійність — сусідка збирала на авто ЗСУ для свого тата. Мені написала жінка з англійським прізвищем та ім’ям, спілкувалися ми англійською, сказала, що хоче купити рослини для саду своєї мами. Дала свою адресу й довго не відписувала, тому я вирішила просто завезти їй саджанці додому. Спершу я була здивована побачити український прапор біля входу, але яке ж було моє здивування, коли жінка, що відкрила двері заговорила зі мною українською. Виявилося, що Гелена — українка в другому поколінні. Її батьки — Анастасія та Микола, переїхали у Великобританію після Другої Світової війни. Так ми й подружилися — я заїжджала до них за лавровим листям із дерева у їхньому саду, їм привозила борщ власного приготування, а час від часу ми ділилися книжками.
Потім у мене виникла ідея записати інтерв’ю з Анастасією, на той час їй було 92 роки, і фокус статті про неї мав бути на її захопленнях — саду та грядці, мовляв, жінка обожнює цю справу. Така собі тепла історія, щоб усміхнутися, згадати свою невтомну бабусю та дитинство в селі. Але щойно я почала записувати, то зрозуміла, що історія геть не про це, адже Анастасія була прийомною дочкою Дарії і Лева Ребетів — спершу вона няньчила їхнього сина Андрія, коли їй було 10 років, а коли робили документи, як політичні біженці в Німеччині після закінчення Другої світової, її вдочерили. Тут я зрозуміла, що не маю достатньо інформацїї, щоби продовжити інтерв’ю. Я вибачилася і сказала, що дозапишемо пізніше. Вдома перечитала декілька книжок, щоб розуміти історичне тло і знати трохи більше про сім’ю Ребетів.
Інтерв’ю вийшло чудовим: вона розповідала про те, як потрапила під бомбардування у Відні, як було скрутно з їжею, про її рідну сім’ю, яку вона побачила тільки через 50 років після евакуації за кордон, адже повертатися в Радянський Союз вона не могла через небезпеку, про післявоєнну діаспору у Великобританії та про свій сад, звісно. Багато історичних подій чи назв мені довелося відтворювати зі спогадів Дарії та Лева Ребетів, адже вона багато чого не розуміла: вона була дитиною під час Другої світової, щось не пам’ятала — вік дався взнаки.
Спершу Анастасія боялася публікації інтерв’ю, боялася, щоб нікому не зашкодило, і не була впевнена, що рідні Ребетів сподобається стаття, адже ж вона тільки прийомна. Тому мені довелося розшукати рідну дочку Оксану, щоб вона погодила декілька моментів. Але коли текст вийшов, Анастасії він дуже сподобався, і вона навіть роздрукувала та поставила його на нічний столик біля ліжка. Минулого року, взимку, жінка померла — через падіння зі сходів впала в кому, з якої вже не вийшла. Мене запросили на похорон, де священик читав уривки з мого інтерв’ю з Анастасією, а родичі дякували за те, що вдалося записати її історію, яку вона ніколи не розповідала. На похороні роздавали роздруківки статті, щоб відвідувачі змогли дізнатися про життя пані Анастасії, та насіння незабудки в маленькому конверті, бо це були її улюблені квіти.
Вона пішла в 93 — трохи більше ніж за рік після публікації, і в мене склалося враження, що їй теж було необхідне це інтерв’ю. Адже так вона змогла порефлесувати над своїм життям, пригадати все та підсумувати все перед тим, як відійти в засвіти.
Що найбільше захоплює в роботі?
Вперше в житті відчуваю, що роблю те, що завжди хотіла. Я запитувала себе, чим можу бути корисна своїй країні і як поєднати ідею сродної праці і служіння людям, — і «Маяк» є моєю відповіддю.
Завтра
Як ви бачите розвиток «Маяка» в майбутньому?
Я б хотіла, щоб це був не тільки журнал, а саме поєднання декількох видів медіа: друковане періодичне видання, радіошоу, подкаст та відео. Тобто той варіант, який існує, — це десь відсотків 20 із усього задумано.
Також я б хотіла, щоб ми не тільки розповідали історії людей, але й шукали способи допомоги їм. Щоб не тільки написати, що все погано, але і спробувати покращити ситуацію. Така собі «журналістика рішень», яка має продовження у вигляді громадської діяльності. Наприклад, журналістка з Дніпра написала репортаж із Петриківки — осередка створення петриківського розпису, що входить у список нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Виявилося, що в них зараз така ситуація, що важко утримувати приміщення: від вологості й холоду папір на картинах повільно псується, а лауреатка Шевченківської премії працює прибиральницею, щоб допрацювати досвід до пенсії. Зараз ми з командою думаємо над проведенням виставки або майстер-класу, щоб допомогти їм вийти в онлайн.
Тип реєстрації дозволяє нам бути гнучкими й не тільки займатися журналістикою, але і креативними проєктами.
Хто вони — читачі «Маяка»?
Ми точно для українців, незалежно від того, де вони зараз знаходяться — всередині країни чи зовні. І не має значення, чи вони народилися і виросли в Україні, чи жодне із переліченого, але вважають себе українцями. Таке теж буває: у моєму місті живе чоловік на ім’я Марк, він випускає власну газету та готує публікації, дотичні до України. Я часом стаю його бета-рідером, а він допомагає мені з англомовними текстами, чи розшифровками інтерв’ю англійською. Він народився в Англії, його дід називав себе поляком. Проте Марк завжди відчував себе українцем, він дуже вболіває за нашу країну, волонтерить у організації, що збирає та відправляє гуманітарну допомогу. Зараз він намагається знайти документи, як підтвердження, що його родичі народилися в Україні та були переселені в Польщу під час операції «Вісла».
Але ми також дублюємо всі матеріали англійською, не тільки великі інтерв’ю, але, наприклад, короткий життєпис Марії Примаченко чи Олександра Довженка — це для іноземців, які хочуть більше дізнаватися про нашу культуру, традиції, історичних постатей. Адже все це формувало і формує нас, українців, протягом століть.
Цим самим ми хочемо показати, яка в нас багата історія та глибокі традиції. І що український народний стрій — це не пластикові вінки із маками, атласні стрічки чи шаровари. Ми набагато більше, аніж те, що нав’язала нам російська імперія. Чи якби й наша культура була примітивною і плоскою, чи виникала б у них потреба красти в нас наше, при цьому нав’язуючи відчуття меншовартості й сорому за те, ким ми є?
Зважаючи на ситуацію в Україні та всі трагічні події, які щодня тут відбуваються, чи ви як видання залучаєтеся якось до підтримки українського народу? У чому ви бачите свою місію і роль як українки, яка заснувала видання в Британії?
Окрім роботи над журналом, я намагаюся допомагати там, де можу бути корисною — чи то зібрати речі для дітей із прифронтових зон, чи закупити спорядження для військових, чи просто задонатити. Скільки б я не робила, все одно є відчуття, що цього недостатньо й завжди буде мало.
Тому дуже сподіваюся, що в майбутньому журнал матиме достатній дохід, щоб ми могли гідно оплачувати роботу українців і таким чином підтримувати економіку України.
Якщо хтось, хто читає це інтерв’ю чи будь-яке інше на вебсайті «Маяка» відчуває, що хоче допомогти, або ж приєднатися до команди, чи є така можливість?
Звісно, нам завжди потрібно людей, які розділяють наші цінності і вірять у важливість проєкту. Зараз особливо потрібно менеджера(-ку) з розбудови партнерств, авторів, грант-райтерів, верстальників. Але насправді я дуже гнучка до цього, тобто якщо людина прийде і скаже — у вас саме тут щось не працює, я знаю як це змінити, і готова(-ий) приділити цьому час — то я буду тільки рада. Буває так, що людина подається на копірайтера, а потім відчуває, що хоче бути в журналістиці, або ж людина працювала над соцмережами, але вже виросла із них і хоче працювати над маркетингом. Мені важливо, щоб люди почувалися щасливими й не були надто обтяжені обов’язками. Приєднатися до нашої команди можна, заповнивши анкету.
Якщо ж хтось уже задіяний у якомусь проєкті, але відчуває, що ми підходимо по цінностях, то теж можна написати ідею спільного проєкту чи співпраці.
Можна також пропонувати теми для статей. Буває ж так, що людина робить щось круте й хоче, щоби про неї розповіли, або про когось знайомого.
Читайте також: Від свічок для ЗСУ до UBWIS club для українок у Британії: історія Анни Андрієвської
Авторка: Світлана Пилипчук
Редакторка: Анастасія Занузданова
Фото Костянтина Ботигіна, Влади Данилів
