Ще півтора року тому Аліна Сарнацька рятувала поранених на фронті – зокрема у пекельних боях за Бахмут. Сьогодні її ім’я звучить серед найсміливіших голосів сучасного українського театру.
Оглядачка британського видання The Guardian побувала на виставі та поділилася враженнями опісля.
Від бойової медикині до драматургині
Коли Сарнацька потрапила до програми «Театр ветеранів», вона ще майже не знала, що таке сцена. Із 15 відібраних учасників саме її п’єса «Військова мама» стала однією з найгучніших прем’єр Києва – її поставили на сцені театру на Лівому березі.
Твір розповідає історію звичайної жінки у війську – про материнство, сексизм, психологічні травми та зради.
«Це життя без прикрас, – пояснює Сарнацька. – Усі солдати можуть упізнати себе в цих історіях, бо вони про буденність війни».
Аліна каже, що пише з відчуттям невідкладності: «Я думаю, росіяни мене вб’ють – через два чи три роки, дронами, ракетою чи на вулиці. Тому я не маю часу. Мені треба робити все зараз».
Реакція: подяка і обурення
Її прямота подобається не всім. Вона пише про війну без прикрас, показує не героїзм, а людський біль, страх і виснаження – те, що офіційні наративи часто воліють не помічати.
Після показу п’єси «Баланс» у прифронтовому Дніпрі – історії про жахи, які переживають медики на полі бою – місцеві священники й чиновники поскаржилися, що постановка «надто сумна» і «містить ненормативну лексику».
«Після вистави директор вийшов вибачитися за реалізм, але це не допомогло, – пригадує Сарнацька. – Театр викликали до адміністрації і насварили, бо вистава була не героїчною, а правдивою».
Водночас публіка часто реагує зі сльозами і вдячністю. Після «Військової мами» в Києві жінка, чий чоловік воює, подякувала акторам за те, що допомогли їй «зрозуміти життя в окопах».
Війна, травма і жіночі голоси
Нова робота Сарнацької – «Пенелопа», яку цього літа показали у Львові в театрі імені Лесі Українки. У ній – історії жінок, котрі чекають своїх чоловіків із війни. Назва відсилає до міфічної Пенелопи, яка двадцять років чекала на Одіссея.
«Я не хочу писати казку про те, що все добре, – каже драматургиня. – Бо коли жінка приходить у театр і бачить, як на сцені кажуть, що все гаразд, а потім повертається додому й знову чекає – це неправда. Я хочу уникнути цієї брехні».
До повномасштабного вторгнення Сарнацька працювала соціальною працівницею та активісткою, підтримувала жінок, які пережили насильство, і боролася за права секс-працівниць. Під час війни вона стала медикинею, а згодом – голосом тих, хто бачив її пекло зблизька.
Після служби Аліна взялася за PhD, організовує акції на захист військових і допомагає пораненим. Зараз вона на літературній резиденції в Німеччині, де працює над романом.
«Я колись знала тільки, що Шекспір був драматургом, – сміється вона. – А театр узагалі ненавиділа. І досі не ходжу туди у вільний час». Її натхненням, зізнається, є не п’єси, а книги Стівена Кінга: «Якщо історія хороша – вона працюватиме і на сцені».
Читайте також: “Життя без творчості — не для нас”: українці заснували театр у Британії
фото: Oleg Palchyk
