Для мільйонів українців за кордоном питання повернення додому поступово перестає бути емоційним імпульсом і дедалі більше перетворюється на складний раціональний вибір.
Нове дослідження Центру Разумкова фіксує тривожну тенденцію: українці й далі відчувають себе частиною України, але реальні плани повернення відкладають або ставлять під умови, які поки що виглядають непевними.
За результатами дослідження, в 2025 році кількість українців за кордоном, які чітко планують повернення, суттєво зменшилась.
Якщо у 2022 році більшість українців декларували готовність швидко повернутися після завершення активних бойових дій, то вже з 2023 року дедалі більше людей вагаються або відкладають остаточне рішення. У 2024-2025-му, згідно з наведеними даними, лише 25% біженців за кордоном сказали, що готові повернутись.
Велика частина переселенців та біженців, які повертаються, роблять це лише тимчасово або для візиту: 73% опитаних у період з квітня по червень 2024 р. планували короткі візити, лише мала частина – повертатись остаточно.
Водночас, як наголошують дослідники, на ціннісному рівні ситуація не змінилася: українці за кордоном і далі ототожнюють себе з Україною та вважають її домом.
Однак практичні плани повернення стають залежними від конкретних умов – безпеки, наявності житла, роботи, можливостей для дітей.
Стратегічне бачення і реальне життя – різні сценарії
У дослідженні підкреслюється, що сценарії повернення суттєво різняться залежно від того, хто про них говорить. В експертному середовищі повернення частіше розглядають як поетапний і вибірковий процес, що залежить від відновлення економіки, стабільності безпекової ситуації та державної політики реінтеграції.
Натомість самі мігранти частіше обирають індивідуальні моделі: відкладене повернення, циркулярну мобільність або часткове повернення родини. Вирішальними для них стають питання працевлаштування, освіти дітей, житла та рівня інтеграції в країні перебування.
Тимчасовий захист, який затягується
Окрему увагу дослідники звертають на продовження тимчасового захисту для українців у ЄС до 2027 року. Хоча з гуманітарної точки зору це рішення виглядає логічним, для України воно створює серйозні ризики.
Статус тимчасового захисту фактично закріплює «режим очікування»: люди не розуміють, чи варто повертатися, оформлювати документи, переводити дітей до українських шкіл.
Водночас цей статус обмежує повну інтеграцію за кордоном – доступ до довгострокових контрактів, іпотеки та кар’єрного зростання. У результаті формується прикордонний стан – ні остаточний виїзд, ні реальне повернення.
«І там, і тут»: нова модель життя українців
Аналітики попереджають: тривале перебування українців за кордоном поглиблює демографічну фрагментацію. Діти адаптуються до європейських шкіл, мови та середовища, і з кожним роком психологічний бар’єр повернення зростає. Паралельно Україна втрачає трудовий потенціал, зокрема у сферах освіти, медицини, ІТ та соціальних послуг.
Дослідження фіксує формування так званої гібридної або транснаціональної моделі. Українці за кордоном дедалі частіше живуть між двома просторами: фізично перебувають у ЄС, але зберігають тісні соціальні, культурні й емоційні зв’язки з Україною, працюють віддалено, волонтерять, інвестують або підтримують родини.
Аналітики підкреслюють: відчуття української ідентичності не завжди означає готовність повернутися, так само як рішення залишитися за кордоном не свідчить про втрату зв’язку з Батьківщиною.
Заступник директора Інституту європейського та трансатлантичного діалогу Беньямін Боббе наголосив, що саме людський капітал є критично важливим для повоєнної відбудови України. За його словами, європейським країнам важливо усвідомлювати, що потенціал українців має працювати на відновлення держави.
Дослідники сходяться в одному: без активної політики повернення, стимулів і довгострокових програм реінтеграції після 2027 року значна частина українців може залишитися за межами країни надовго – або назавжди.
Читайте також: Яка ситуація із працевлаштуванням українців у Британії: нове дослідження університету Бірмінгема
фото: Сергій Зіняк
