Коли тисячі українських родин були змушені покинути свої домівки через війну, Українська Школа Пречистої Діви Марії (St Mary’s Ukrainian School) стала новим простором безпеки, відчуття дому й турботи.
У розмові з UA-Platform її директорка Інна Григорович згадує, як у березні 2022 року перед школою стояли черги українських родин, як інтегрувалися вчителі з України, і як важливо було не просто навчити, але й зцілити.
Ми поговорили з керівницею найбільшої української школи у Великій Британії про те, як за три роки вони разом з командою перетворили одну локацію в Лондоні на потужну освітню мережу з 13 філій, про травми, які несуть українські діти, адаптацію до нових реалій і про боротьбу за визнання української освіти за кордоном.
Частина 1
Як загалом починається день директорки української школи?
– Він, напевно, ніколи не закінчується, особливо в умовах з 24 лютого 2022 року. Але починається зранку, ще до того, як я почну збирати до школи своїх дітей, перевіркою новин, від родини, новин взагалі щодо безпекової ситуації в Україні. Прямі процеси в Україні повністю диктують наш день – діаспори і тих українців, які перебувають за кордоном.
Сьогодні ваша школа відіграє дуже важливу роль, зокрема щодо збереження української ідентичності та освіти. Як трансформувалася ваша школа після 2022 року?
– Певні процеси, а також, серце і сутність школи не змінилися. Саме місія збереження української ідентичності, єднання громади, дітей і родин довкола школи і спільна праця заради блага України – ці аспекти тільки посилилися. Проте змінився масштаб, заглибленість нашої роботи і необхідність того, що ми робимо.
До 2022 року школа існувала як одна локація в приміщенні Лондонського осередку СУБ (Союз українців Британії – ред.) на 154 Голланд-парк Авеню.
У нас було до 240 дітей, і ми дуже пишалися тим, що ми – одна з найбільших шкіл української діаспори у світі. Сьогодні, через три з половиною роки, ми маємо 13 локацій по всій Британії.
Поділюся новинами – ми якраз у процесі запуску двох додадкових локацій у травні. На День Матері запустили локацію в Мертоні і сподіваємося до літніх канікул повідомимо про відкриття нашої школи на Сході Лондону.
Кожні шість тижнів ми проводимо табори для дітей, де діти з нами цілий день з понеділка по п’ятницю. Це сильний “буст” збереження української мови, а також можливість бути серед своїх.
Окрім того, напевно, великою гордістю є для нас те, що ми змогли запустити проєкт Education Support, де ми інтегрували 30 двомовних працівників у 245 британських загальноосвітніх шкіл. Тобто ми працюємо напряму з українськими дітьми в загальноосвітніх школах Британії. І таким чином впливаємо на динаміку українського питання в освіті Великобританії, впливаємо на певні процеси інтеграції напряму з британськими освітянами.
Також великою непомітною частиною роботи St. Mary`s Ukrainian School є наша адвокаційна політика. Це боротьба за визнання української мови на світовій арені, це визнання того, що всі діти України постраждали від прямої/непрямої травми війни, це бажання створити повноцінну українську школу. І так само – це відстоювання інтересів дітей України: перш за все, те, що повинна надатися зброя Україні і Україну треба захистити, а також боротьба за те, щоб діти, нелегально вивезені до росії, повинні бути всі повернуті до України.
Багато хто каже, що ваша школа – це не лише освітній центр, а це і осередок підтримки, осередок турботи і взагалі той причал, де ти можеш знайти допомогу. Ви пам’ятаєте свій перший робочий день після повномасштабного вторгнення? І чи ви очікували, що ваша діяльність настільки зміниться і ви будете залучені до просування України саме у Великобританії?
– Пам’ятаю, в першу суботу після 24 лютого був шок, страх, невідомість, Але так само була надзвичайна сила до мобілізації всіх зусиль. Була також наївна віра в те, що це на тиждень, що світ нас захистить, що в 21-му столітті світ не дозволить війни в центрі Європи. Потім була віра, що це лише на місяць. Але були так само такі флешбеки про свої перші дні у Великобританії. Ми розуміли, що поїдуть українські матусі з дітьми. Ми ще не розуміли, в якому стані, які виклики будуть перед нами, і наскільки саме українська домівка стане новим подихом до життя. Саме вона колись, 15 років тому, надихнула мене і стала для мене вірою в те, що я зможу жити в новій країні. І з тими думками нам хотілося передусім підготувати таку платформу, щоб, коли до нас приїдуть матусі з дітьми, вони перш за все почуватимуться, як удома. Хотілося, щоб вони розуміли, що вони не одні. Тому що я розумію, наскільки страшно будь-куди їхати самій, особливо коли ти до цього не готовий, і є переживання за всю родину.
Ми хотіли огорнути їх турботою. Тому перші проєкти, перші кроки мали не освітній характер, а саме підтримати, дати можливість кожній дитині бути частиною цієї мережі, бути кожній матусі частиною громади, дізнатися про їхні потреби, допомогти їм заповнити ці форми, які були англійською, в той час,як більшість наших переселенців не володіли цією мовою, а кількість паперової роботи була, як потік океану.
Я дуже добре пам’ятаю якими наляканими були діти, коли приходили до нас до тих зелених дверей на Голланд-парку. Вони ж втратили довіру до всього світу.
Ми не питали їх про якісь навчальні речі, а ми питали їх прямо з порога: «Що ти будеш сьогодні на обід? Борщ, вареники чи пельмені?». І треба було бачити, як мінялася напруга на обличчі дитини, яке було здивування, з’являлася посмішка і, замовляючи борщ чи вареники, вони робили крок всередину. Ось це було для нас важливо. Відтворити запах дому, смак дому і відчуття дому.
Ви казали, що у вас була черга з батьків та дітей, аби записатися до школи. Розкажіть про це більше.
– Звичайно, що наплив дітей до української школи був дуже великий саме весною 2022 року. Я добре пам’ятаю, це був третій тиждень після повномасштабного вторгнення, коли приїхали перші родини – з Маріуполя, Харкова… У нас були черги по 70 родин, аж на іншу вулицю. Люди хотіли знайти своїх, свою кров, рідну душу.
Просто по Лондону ширилась чутка, що треба знайти зелені двері української громади на Голланд-парку, і там вам допоможуть. І ми дуже тішимося, що люди нам довіряли і довіряють досі.
Дуже добре пам’ятаю табір літа 2022 року, коли ці діти лише приїхали. Була абсолютно невідомість, як проводити шість тижнів дозвілля літніх канікул. Ми протягом п’яти тижнів змогли згуртувати дві тисячі українських дітей. Це те, що по-перше, об’єднало дуже сильно нашу команду, в якій були і є такі самі матусі, які приїхали з дітьми з України, а також та частина колективу, той наш кістяк, який був у St. Mary`s до повномасштабного вторгнення. Це показало нам, українцям, що ми можемо протистояти цій війні, якщо ми об’єднані.
В нас досі на кожну локацію кожної суботи додаються діти. Тобто ця цифра ніколи не є стабільною. Вона росте, хтось повертається назад до України, долучаються нові люди.
Безумовно, для того, щоб мати хорошу освіту, потрібно мати хорошого вчителя. І поговоримо про родину St. Mary`s Ukrainian School – ваш викладацький склад, ваших працівників. Наскільки я розумію, багато хто приїхав з України під час війни і долучився до вашої ініціативи.
– Ми часто кажемо, що St. Mary`s – це є люди St. Mary`s. Я дуже вдячна Богові за людей, яких він посилає на моєму шляху. І це стосується людей, яких школа притягує, як магніт. Вони не просто освітяни, частина з них і не є освітянами. Вони українці, вони патріоти – люблячі, віддані, турботливі. І ними володіє спільне бажання зробити світ для дітей, для українських дітей, кращим.
Я тішуся тим, що до повномасштабного вторгнення ми мали дуже міцний кістяк колективу St. Mary`s. Нас було двадцять тоді. Але завдяки цим ‘двадцятьом’, які не зламалися під тиском дедалі більших викликів, а якраз дали змогу наростити всі процеси, ми можемо працювати зараз на 2,5 тисячі дітей.
Скільки ж людей сьогодні обслуговує процеси навчання для такої кількості дітей?
– Гордо скажу, що нас є 208. Це величезний колектив, величезна родина, яка, по суті, як ціла наша школа до повномасштабного вторгнення.
Із цих 208 людей 87% – це є ті освітяни чи працівники, які приїхали до Великобританії після повномасштабного вторгнення. Для нас вони надзвичайний скарб. Хоч вони в нас офіційно працевлаштовані, і цим ми дуже пишаємося, ми є благодійним фондом, який функціонує в межах успішних грантів чи донатів, тому фінансово відшкодувати ми їм можемо тільки частку того часу, який вони виділяють на ці процеси. Ми це розуміємо, але ми вдячні, що вони з нами не заради того. Ми вдячні, що вони вдвічі більше часу і зусиль вкладають у школу, і завдяки цьому ми можемо далі жити і існувати.
Це надзвичайно свідомі люди, які самі пройшли травму переселення, війни, і тому дуже добре розуміють, що потрібно нашим дітям.
Але так само я сподіваюся, що і St. Mary`s для них є інституцією, яка насамперед стала домом та родиною.
Сьогодні офіційне працевлаштування, незалежно від обсягу фінансової винагороди є дуже важливим для українських освітян, тому що це дає їм можливість в цій країні продовжити свою професійну кар’єру, як вчитель, як освітянин – це внутрішнє моральне задоволення, це можливість отримати референс (рекомендацію, – ред.) для того, щоб подаватися на роботу в британські школи.
Хочу додати, що для Ради Директорів нашого благодійного фонду Ukrainian St Mary’s Trust сьогодні дуже важливим аспектом нашої роботи є добитися того, щоб уряд України визнавав ці роки, які українські освітяни віддають, виховуючи українських дітей замість української держави тут, у Великобританії, і додавав їх до їхнього педагогічного стажу при поверненні в Україну. Ми говоримо про вже майже 3,5 роки їхнього педагогічного стажу. В Україні це впливає на їхню категорією вчителя, рівень їхньою заробітної платні і пізніше – на їхні пенсійні випли. Тому хочеться підтримати їх в цьому питанні. І впевнена, що саме те, що вони офіційно працевлаштовані, вже дає нам можливість юридично відстоювати їхній інтерес в українській державі.
Ми мусили адаптовувати програму, так само вчителі мусили адаптовувати свої навички. Для нас важливим є їхній контакт з Україною, тому що, щоб тренувати, до прикладу, дітей до НМТ (Національний мутипредметний тест,- ред.), вони повинні розуміти, що потрібно для цього. Ми, в свою чергу, поєднавши всі аспекти багатогранності українського вчителя та наше розуміння проблем та потреб українських дітей, змогли виплекати свою команду Education Support Workers, ми змогли натренувати команду тих, які сьогодні проводять техніки зцілення, працюють з травмою. Тобто, вони реінтегрувалися в усіх аспектах, як освітяни, і я ними надзвичайно пишаюся.
Змоделюємо ситуацію: нова родина хоче віддати дитину до вашої школи. Як відбувається процес інтеграції у вашому навчальному закладі, щоб дитина почувалась комфортно? Адже є чітке розуміння, звідки вона приїхала, в яких умовах вона перебувала і яка ситуація загалом.
– Перш за все, ми комунікуємо з родиною заздалегідь, просимо батьків заповнити форму. Наш адміністратор розподіляє згідно адреси проживання дитини, в яку школу їй ближче, і тоді вже менеджер локації веде комунікацію для того, щоб зрозуміти певні потреби дитини, щоб ось ця перша зустріч була якомога м’якшою. Тоді, в ту суботу чи неділю, коли вони приходять вперше, їх завжди зустрічає менеджер локації. Це завжди зустріч з батьками і дитиною, представлення класу і вчителю.
На всіх локаціях ми починаємо наш день з лінійки. Чому? Це для того, щоб показати нашим дітям згуртованість і розмір їхньої української громади St. Mary`s, щоб вони розуміли, що вони не одні.
Коли ти заходиш в зал, де є десятки інших дітей зі схожими історіями – це вже перший крок до інтеграції в українську громаду.
Звичайно ж, ми починаємо з гімну. І саме на завершальній фразі «Слава Україні» діти йдуть до класу.
Ми стараємося на більшості локацій забезпечувати гарячі обіди – такий смак дому. А тоді починається вже представлення і дружба з однокласниками.
Але на цьому наше спостереження за дитиною не завершується. По-перше, завжди відбувається тестування академічних знань. Ми все ж таки намагаємося розподіляти дітей по класах не тільки за віком, а й за їхніми знаннями української мови, тому що сьогодні диференціація дуже різна. Діти приїхали з різних регіонів України, зокрема з більш русифікованих територій. Бажання родин вивчати українську мову глибокі і ми це дуже цінуємо, тому що сьогодні ми маємо шанс допомогти дітям пізнати повну красу української мови – не у всіх було вдома чи в рідних містах україномовне середовище. Крім цього, ковід вплинув дуже сильно на рівень знань, дистанційне навчання поглибило цю проблему, тому діти з різних шкіл та регіонів приїжджають з різними компетенціями.
Тоді, коли ми знаємо дитину і родину трішечки краще, ми проводимо скринінг на травму. Нам важливо розуміти психологічний стан дитини.
Ми дуже швидко зрозуміли, що немає дітей, які не постраждали від війни, прямо чи опосередковано. Це травми переселення, інтеграції, соціалізації в новому суспільстві, тиску, переживань за те, що відбувається з родиною в Україні. Провівши такий скринінг, ми тоді вирішуємо, що ми можемо запропонувати, щоб допомогти дитині.
Коли є ознаки розвитку посттравматичного синдрому, пропонуємо дітям техніки зцілення. Це інтервенція на 7 тижнів: ми працюємо з дитиною, даючи їй інструменти, які допоможуть справлятися з тригерами травми, і паралельно працюємо з родиною. Великою цінністю в нашому колективі є двомовний психолог, яка працює як з родинами, так і з нашими працівниками.
Ми не можемо надати психолога кожній українській дитині, але можемо навчити дитину і суспільство довкола неї допомогти їй зцілюватися. І тільки ми, наша нація, може зцілитися один одним. Зовнішній світ не розуміє вповні того, що переживає Україна.
За вашим спостереженням, скільки потрібного часу, аби дитина, котра приїхала з України, змогла повноцінно адаптуватися та «загоїти рани»? Як ви працюєте з такими дітьми?
– Тут, напевно, два аспекти. Аспект інтеграційний, більш освітній і практичний, та аспект травми, психічного стану дитини.
Що стосується травм психічного стану, допоки не завершиться війна, ми не можемо наших дітей зцілити. Ми можемо тільки їх підтримати, щоб не поглиблювати травму, бути поруч. Але процес зцілення почнеться тоді, коли причина травми буде завершена.
Плюс ще є аспект постійної ретравматизації, що дуже часто не бере до уваги британська сторона. Люди вважають, що діти у фізичній безпеці, вже четвертий рік вони далеко від України, то ж про яку травму може бути мова? А вона глибока і вона триває.
Щодо інтеграції, що ми бачили в перших шість місяців після того, як діти приїхали до Великобританії? Я – лінгвіст за фахом, працювала в британських школах, вчителем початкових класів, тому знаю, що процес опанування мови займає в дітей до шести місяців. Після цього дитина починає вже вільніше сприймати інформацію, володіти мовою.
Але у випадку з українськими дітьми пройшло шість місяців, ближче до року, і ми спостерігали, що українські діти не освоювали англійську мову так швидко, як попередні групи біженців. Чому? Тому що бар’єром стояла травма, недовіра до світу, інші проблеми. І все, чим англійські школи намагалися допомогти, відбивалося як від стіни, тому що травма блокувала процеси, дитина постійно була в стані афекту, або глибокого заглиблення – була замкнутість, ізоляція від зовнішнього світу.
Напевно, насамперед потрібно виділяти хоча б 4 тижні на психологічну інтеграцію, на відновлення довіри, а тоді вже кидати зусилля на освітній аспект. Інакше це були марні зусилля.
Коли ми приходили в британські школи, дуже частим спостереженням і коментарем було, що «у вас в Україні не існує політики поведінки в школі, українські діти не розуміють меж». А ми намагалися пояснити, що все існує, проте діти таким чином демонстрували травму.
Дуже цікаве спостереження щодо дітей, яким зараз 9 років і менше, тобто тих, які приїхали сюди в 6-7 років. Процеси мовної адаптації в них набагато швидші. Вони вже всі на перерві розмовляють англійською в українській школі. Вони починають забувати українську.
Звичайно, що за роки перебування в англомовному середовищі їхня компетенція мови покращиться. Проте відтінок English as additional language ще триватиме довго. Аджке, який би предмет та іспит ми не взяли, він включає в себе письмову роботу, проєктну, яка вимагає саме чіткої структури речення, граматичного аспекту побудови, технічної чи тематичної лексики, термінології, синонімії.
І нашим дітям не вистачає цього. Ти не можеш наздогнати 12 років не проживання в мовному середовищі, читання книг англійською і набуття технічного аспекту мови. Тому підлітки страждають.
Вони хвилюються про те, чи здадуть вони GCSE. Вони мусили адаптувати бачення себе в професійному аспекті в майбутньому до компетенцій мови. Окрім цього, вони хвилюються, чи вони зможуть податися до університету з огляду на те, чи їм продовжать візу. Якщо вони почнуть навчатися в університеті, чи не відправлять їх назад через 18 місяців. Тобто це постійний стан напруженості.
В нас величезна перевага, що ми розмовляємо мовою цих дітей і мовою школи, ми розуміємо культурний та інтеграційний аспекти.
Британські школи відкриті до того, щоб надати дитині все, що потрібно для їхніх кар’єрних прагнень. Але дуже часто просто втрачався час. Вони давали дитині асистентку в школі, яка була, наприклад, поруч з дитиною кожен день, але цим розвивала додаткову залежність дитини від допомоги і не вирішувала проблему. У той час як Education Support Worker відвідує дитину раз на тиждень, на дві години, і налагоджує місток між нею, батьками та всіма, хто турбується про дитину. В більшості випадків була велика прогалина в комунікації між українськими батьками та школою через мовний бар’єр.
Як побудоване навчання у вашій школі, як відбуваються уроки, що діти можуть вивчати?
– Як я згадувала раніше, рівень знань дітей дуже різний. Іноді хочеться навчити дітей української мови з нуля, хочеться вберегти від асиміляції дітей молодшого віку, які приїхали з України, розвивати глибшу компетенцію рівня мови, готувати їх до іспитів НМТ.
Діти з нами 40 тижнів, але це не звичні 40 тижнів по п’ять днів, як в Україні, а це 40 тижнів по одній суботі. До повномасштабного вторгнення діти були з нами тільки з 10:00 до 13:30, і це включало компонент українознавчих предметів. Зараз ми розширили взагалі підхід до того, як ми працюємо з нашими дітьми в наших 13 школах.
Діти з нами з 9:45, як мінімум до 15:30, деяких школах до 16.30. Уроків зараз не 4, а вже є 5, в старшій школі навіть 6, де відбувається підготовка до іспитів. Це обов’язково уроки з української мови, які включають читання, письмо, розвиток мовлення. Молодша школа обов’язково має уроки музики, адже через пісню, виховні заходи вони тренують свої ораторські здібності, любов до мови.
З 6 класу ми вводимо історію України. Це для нас, напевно, ключовий предмет. В діаспорі завжди був, є і буде обов’язково річний курс географії України. Діти складають іспити в 9-10 класі з чотирьох предметів – це іспит з історії України, іспит з української мови, з української літератури, іспит з географії України.
Що роблять діти з нами після обіду? Ми маємо гуртки, хор, мистецтво, спорт, танці, шахи, дуже розширений спектр. Тобто, це комплексний підхід.
Освітній компонент дуже важливий. Зберігати українську ідентичність можна через культурний компонент – танці, співи, малювання, але називатися саме освітнім закладом – це надавати якісну освіту. Але нам хотілося, щоб дітям було цікаво, тому що ми розуміємо, що вони в суботу приходять не для того, щоб вчитися, вони ходять, щоб бути зі своїми. Тому хотілося створити простір після обіду, де вони можуть проводити дозвілля разом.
Напевно, це мрія – навчати дітей не тільки в суботу чи у неділю, а взагалі з понеділка по п’ятницю. Проте ми говорили раніше про інтеграцію в британське суспільство. Коли ти приходиш до британської школи, ти хочеш так, як твої однолітки, розповідати про футбольний клуб, в якому ти граєш. Ти хочеш танцювати в танцювальних гуртках зі своїми однокласниками. І ми мусимо залишити цей простір для дітей, для гурткової діяльності.
Навчання щосуботи – це також виклик для наших дітей. Тобто на 12 років свідомо ці діти відмовляються від своїх субот, коли можна довше поспати. Ми часто сміємося, хто кого зранку стягує з ліжка: мама і тато – дитину, чи дитина – маму і тата. Це зусилля всієї родини для збереження української нації, української ідентичності за кордоном. Це клопітка праця, тому що асиміляція агресивна. Але ми намагаємося зробити це гладко і так, щоб від цього мали задоволення і діти, і родина, і вчителі.
Розкажіть, а чим відрізняється британський та український освітні процеси? Чи дійсно британська освіта краща, чи це перебільшено.
– Я не можу сказати, що вона краща. Вона інакша. Тому ми, наприклад, маємо діалоги професійні зі школами в Україні, чи ми говоримо з людьми, які дотичні до реформ в Україні, і намагаємося наголосити, що в жодному разі не потрібно переймати цілу модель, а брати тільки те, що ефективне. При цьому важливо якраз спілкуватися з освітянами, які, як ми, витренувані українською системою освіти, переїхали і працювали у британській системі освіти. Ми адекватно можемо сказати, що працює, що не працює. По суті, громада за кордоном є інтелектуальним скарбом розуміння того, що українцям підходить.
Я вас недарма запитав. Ви працювали в британській школі, ви чітко бачили все зсередини. Що тут працює краще, а що можуть британські школи перейняти в українських? Назвіть два-три аспекти, які можна було б реформувати.
– Перше, що мене шокувало, коли я почала працювати в британській системі освіти, це те, наскільки є свобода і водночас повага до правил і закону. Це починається ще з садка: є конкретні правила, очікування і наслідки за порушення, і дитина виростає громадянином, який поважає закон. Деколи до абсурдності, але, напевно, так виховується правомірне суспільство – що немає винятків ні для кого, ні в чому, і тоді всі рівні.
Важлива реформа, яка в самому серці, стосується дітей з особливими потребами. Україна завжди могла виховати інтелектуально освічених професіоналів, ми це добре робимо, треба просто відшліфувати певні процеси. Але що стосується дітей з особливими потребами, наші матусі тут говорять, що поїдуть назад тільки тоді, коли гідність їхньої дитини в українській державі буде в такому ж пріоритеті, як вона є в Британії.
Тому що тут вони вперше відчули, що їхня дитина може бути частиною суспільства, без засуджень, без ізоляції, вона може вчитися та розвиватися з іншими однолітками. І родин з такими дітьми виїхало дуже багато.
Звичайно, тут треба пройти різні бюрократичні процеси для того, щоб отримати діагноз, отримати education health care plan, але стільки всього створено і в суспільстві панує повага до дітей з особливими потребами. В Україні ця реформа ще на зародженні, я б сказала, але вона буде важливим фактором для того, щоб родини з цими дітьми повернулися. Вони не повернуться, поки вони не відчують, що можуть дати своїй дитині те саме.
Ще один аспект – свобода слова дітей у школі. Наприклад, вони розуміють навіть те, що вони, діти, можуть змінювати суспільство. Їх чують. Особливо, якщо вони об’єднані, їхній голос має силу. Я дуже вражена роботою Children Commissioner, уповноваженої з прав дитини. Проводяться опитувальники, і діти можуть висловитись щодо аспектів, які їх турбують, не будучи засудженими. Адже так і повинні будуватися закони для дітей і про дітей.
Чи залучене українське Міністерство освіти у вашу роботу, чи воно вам допомагає підтримати українських дітей?
За останній рік було розроблено дуже тісний діалог між освітянами за кордоном і Міністерством освіти і науки України. Українська держава цікавиться українськими дітьми за кордоном, її освітою, збереженням української ідентичності, зв’язку з українською державою. І сьогодні розпочалися історичні процеси по визнанню і реєстрації освітніх осередків.
Ми сподіваємося, що вже за кілька місяців почнеться офіційна реєстрація освітніх осередків за кордоном в системі обліку МОН. Була подана постанова до Кабінету міністрів, зараз вона в розгляді, усіх міністерств щодо визнання результатів навчання, здобутих шляхом формальної і неформальної освіти за кордоном українських дітей по поверненню в Україні.
Це історичні процеси, тому що місія шкіл діаспори, таких, як наша, і тих, що в Канаді, Австралії, Америці, які існували десятиліттями, 70 до 100 років, не змінилася.
Саме тому ми сьогодні можемо в такій кількості навчати українських дітей і берегти для української нації. Але для нас і для українських родин сьогодні дуже важливо визнання нащої роботи саме українською державою – для того, щоб не дублювалися освітні процеси, щоб діти не перевиснажувалися, щоб ми працювали злагоджено, як годинник.
Зараз ми за підтримки Міністерства освіти і науки маємо діалог з британським Міністерством освіти щодо процесів введення українського GCSE. Ми говоримо про те, як знайти можливість відкрити повноцінну двомовну школу тут, у Великобританії, саме для того, щоб затвердити позицію України в Європі, в Британії, важливість виховувати своїх двомовних спеціалістів тут.
Щодо ресурсного забезпечення, важливо, щоб освітні осередки існували. Ці процеси важкі, але тут ми це вже робимо своїми зусиллями, тому що в Україні вистачає величезних бюджетних викликів щодо освіти дітей, які сьогодні під атаками продовжують вчитися.
Але, думаю, вперше, напевно, за століття є такий тісний діалог між діаспорою, освітою і Міністерством.
Чого бракує станом на сьогодні, аби ваша школа могла швидше розвиватися, аби ті плани, які ви будуєте, були практично реалізовані, а не лише залишалися намірами?
– Скажу, що ми сьогодні нарешті дійшли до того, чого ми дуже сильно прагнули – нас чують. Якраз зараз продовжується марафон заступниці міністра освіти по шкільництву Надії Кузьмічової з усіма школами діаспори. Вони збирають інформацію по потребах шкільництва за кордоном, і ми сподіваємося, що далі будуть вже вироблені певні кроки. Є багато напрямків, по яких нам потрібна підтримка, але ми розуміємо, що сьогодні централізовано українській державі дуже важко виробити якусь централізовану підтримку. Специфіка питань освіти українських дітей в кожній країні дуже сильно відрізняється і тому відрізняються потреби. Якщо ми порівнюємо себе, наприклад, з деякими школами і країнами, то ми з командою St. Mary` змогли відкрити додаткові школи. Ми їх ресурсно забезпечуємо, знайшли канал, як це зробити. Але школи, наприклад, в Європі потребують підтримки навіть для того, щоби просто офіційно оформити цей осередок, ввести в структуру. Вони не мають програм, вони не мають ресурсів, вони не мають підручників.
Деякі експерти говорять про те, щоб Міністерство освіти фінансувало такі школи за кордоном для збереження України, щоб вивчалась мова, традиції, звичаї. Однак цього не відбувається. Фактично, вам потрібно самостійно шукати фінансування. Хоча є Україна, яка зацікавлена в тому, щоб люди повернулися, говорить, що ми потребуємо українців, зокрема дітей, для відбудови країни. Однак фінансового компоненту в цій історії немає.
– Це звичайна практика різних держав. Ми бачимо, що інші держави, в Європі, наприклад, фінансують такі процеси в країнах перебування їхніх громадян, тому що діти – це майбутнє тих держав. Ці процеси слушно озвучені, проте ви повинні розуміти, що ці кроки повинні були бути зроблені до початку понамасштабного вторгнення, тому що зараз справді бюджети дуже лімітовані.
Кількість шкіл по всьому світу виросла надзвичайно, фінансові потреби дуже різняться.
Не можна сказати, що освітні проекти діаспори не фінансуються чи не фінансували.
Міністерство закордонних справ виділяло бюджет на те, щоб фінансувати невеличкі проекти освітнього характеру в різних державах. Не впевнена, чи це точна сума, але з нарад, на яких я була, бюджет, виділений на фінансування від МЗС, складає 160 тисяч доларів на всі українські освітні проекти по світу. Ми розуміємо, що це дуже маленький бюджет з огляду на кількість українських дітей за кордоном. Тому, як би нам не хотілося, ми розуміємо, що сьогодні абсолютно нелогічно вимагати це від української держави, тому що нам потрібні кошти на озброєння країни, на те, щоб убезпечити дітей бомбосховищами для шкіл, які функціонують в умовах війни.
Відповідно, взявши цей виклик на себе – це надзвичайний тиск на нас, освітян за кордоном, це нестабільність. Тому, напевно, важливо для нас, щоб все ж таки наша робота була визнана МОНом, урядом, що діаспора відіграє важливу роль у вихованні майбутньої української нації. Щоб був, хоча б визнаний педагогічний стаж освітян за кордоном.
Чому це гальмується? На вашу думку, де стоїть ось ця перепона?
– Бюрократія. Процеси ініціюються вже на рівні Офісу Президента, в урядах, в міністерствах. Але поки всі ланки пройдуть затвердження… Ми дуже сподіваємося, що невдовзі буде видно певні зміни, поставлені часові рамки по реєстрації, по визнанню результатів на червень, на вересень. Тоді вже буде видно, які наступні виклики потребують пріоритизації.
Уряд Британії є абсолютним партнером України – і в сфері військового забезпечення, і політичного захисту, і в дипломатичній сфері. Однак ви вже декілька років боретесь задля того, аби запровадити іспит для українців рідною мовою. Начебто є політична воля, уряди досить активно співпрацюють. Чому ця проблема досі не має рішення.
– Ми самі розуміємо, що за останні 3,5 роки не було сумнівів у підтримці від британського уряду, держави, громадян щодо України. І навіть щодо питання українського GCSE була підтримка в кожному уряді.
Але ми пам’ятаємо, скільки разів змінився уряд у Британії за ці 3,5 роки. По освітній ланці в Британії дуже часто змінювалися відповідальні особи, і питання просто зависло в повітрі. Всі висловлювали підтримку, але воно не йшло в роботу.
Напевно, прийшов час українській державі твердо наголосити на важливості українського GCSE і можливості вивчати українську на такому офіційному рівні, аргументуючи тим, що ці діти перебувають у країні четвертий рік, далеко від дому, на дистанційній освіті компетенції усного спілкування зберегти дуже важко.
Повинна бути мотивація, для чого спілкуватися українською мовою, що я буду робити з цим тут.
Дуже важливо і те, що в українців тимчасовий імміграційний статус. Всім цим дітям неодноразово нагадують, що через 18 місяців ви поїдете додому. Відповідно, якщо британська держава очікує, що вони поїдуть звідси, Україна може апелювати щодо можливості складання українського GCSE як одного з важливих аспектів реінтеграції. В такому разі буде мотивація трішки інтенсивніше вивчати українську мову. Тому що ми розуміємо, що з домашніми завданнями на дистанційці, на онлайн-навчанні, це неефективно. Нам потрібно, щоб діти складали українську мову, щоб були зацікавлені вивчати її, це в наших інтересах.
Але нам важливо зацементувати це й на політичному рівні, в освітньому просторі Великобританії. Це дасть можливість бажаючим британцям вивчати українську і ставати тими спеціалістами, які будуть підтримувати Україну на міжнародному рівні.
А британські партнери вас розуміють в цьому питанні?
– І розуміють, і підтримують. Наприклад, ми мали дуже цікаві зустрічі з командами відділів Heritage Languages і Ethnic Minority Languages по університетах Великобританії, які аргументують, чому важливо мати Ukrainian GCSE з огляду не тільки для важливості збереження української ідентичності тут, але так само для економічних потреб Великобританії в майбутньому.
Я думаю, що бар’єром було те, що навіть не існувало робочої групи в Міністерстві освіти Великої Британії щодо цього питання. Наскільки ми розуміємо, ця група була нарешті створена. Ми звернулися з проханням додати представників Спілки учителів Великобританії та Ukrainian St. Mary`s Trust до цієї робочої групи.
Ми наполягаємо, що не може український іспит писатися для українських дітей без голосу українських дітей. Ми дуже боїмося, щоб не було підходу, що давайте візьмемо іспит з російської мови, просто перекладемо українською. Ні. Такий іспит повинен писатися з огляду на нові політичні моменти в розрізі війни, щоб не було в екзаменаційних завданнях нічого, що може, по-перше, тригерити, а по-друге, що може бути пропагандистського характеру. Ми знаємо, наскільки багато інформації з російськими наративами використовується в британських підручниках, в загальноосвітніх школах. Буквально минулого тижня соцмережі сколихнув скріншот робочого зошита однієї з матусь, де в завданні був прапор росії і слово Крим. Таким чином Крим офіційно закарбовується в головах дітей як російський, що неправильно.
Продовження читайте у другій частині інтерв’ю
Читайте також: «Я маю дім у Британії, але моя Батьківщина – одна», – Наталія Равлюк із Support Ukraine
Фото надані Інною Григорович
