Якщо ви все життя живете в комфортній країні, працюєте у кіноіндустрії й ніби маєте все, про що можна мріяти – чи наважилися б ви покинути це заради країни, де щодня вибухають снаряди? Андрій Кущинський, британець українського походження, навіть не вагався.
Він продав машину, завантажив бус гуманітаркою й вирушив до України, де спершу допомагав військовим, а згодом – евакуював людей і тварин із прифронтових зон. Своєю історією про волонтерство та плани жити надалі в Україні він розповів ефірі Українського радіо.Львів, пише Суспільне.
«Я не міг просто сидіти, коли Україна горить»
Андрій народився в Україні, але ще в дитинстві разом із родиною переїхав до Британії. Українську йому прищепила бабуся, проте глибше він почав її вивчати вже під час війни.
«Мої перші в житті слова були українською. Дякую за це бабусі. Потім виїхав до Британії. Але коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я вирішив вивчити українську мову досконало. Коли перебуваєш на лінії фронту, то все дуже швидко сприймаєш і запам’ятовуєш. Особливо, коли над головою літають ракети», – згадує він.
На момент початку війни Андрій працював у кіноіндустрії, але думки про Україну не давали спокою. Він вирішив діяти: продав свій автомобіль, купив мікроавтобус і приєднався до українців у Лондоні, які збирали гуманітарну допомогу. «Сказав: «Вантажте, я – поїхав, а далі побачимо що буде»».
Перша поїздка була сповнена невизначеності: чи пропустять вантаж через кордон, як далеко вдасться заїхати? Навіть коштів на цю подорож не вистачало – допомогла подруга, яка вирішила їхати разом.
Війна зсередини: гуманітарні місії та евакуація тварин
Згодом Андрій почав їздити в Україну регулярно. Спочатку це були гуманітарні вантажі, а пізніше – автомобілі для ЗСУ та інша допомога для військових.
«Ми возили, возили, возили. Поки гроші не закінчилися», – каже він.
Найнебезпечнішою стала поїздка на Херсонщину. Андрій та його команда потрапили під приціл снайперів та дронів. Після підриву Каховської ГЕС він вирішив допомагати тваринам, які залишилися в затоплених населених пунктах.
«Моя колега написала мені: поїдь будь ласка в Херсон, подивися, що там діється, завези корм для тварин. Я поїхав. Дорогою зайшов на OLX та написав оголошення про покупку човна», – згадує він.
Згодом Андрій зібрав ще три човни, на яких вивозили собак, котів та інших тварин із зони лиха.
«Ми рятували тварин. Ми пропонували людям допомогу. Але люди відмовлялися виїжджати з тих місць. Тому ми рятували тварин. Вони не вміють попросити допомогу», – розповідає він.
Одного разу під час евакуації росіяни завдали авіаудару по пристані, де вони з колегами мали бути.
«Потім росіяни виставили відео та написали: ми розбомбили українських військових. Але ж там не було військових, це були волонтери. І якби через той випадок ми б не спізнилися, то ми б там загинули. Я тоді подумав: це — доля», – розповідає він.
«Батьки хвилюються, але я не можу бути осторонь»
Рідні Андрія підтримують його прагнення допомагати Україні, але хвилюються за його безпеку.
«Щоправда, вони думають, що Львів – це вже лінія фронту. Кажуть мені: будь обачним, там же можуть стріляти. Вони мені забороняють їхати аж до Львова. І я їм не кажу, що їжджу набагато далі від Львова», – посміхається він.
Крім волонтерства, Андрій займається музикою – пише та виконує власні пісні. Зазвичай створює тексти англійською, а потім перекладає українською. Але після одного з небезпечних рейсів в Україну у нього з’явилася перша пісня, написана одразу українською.
«Після того, як я врятувався, я написав, що я вірю в долю», – говорить Андрій.
Андрій каже, що не розглядає свого волонтерства як тимчасовий етап у житті. І надалі хоче бдувати своє майбутнє там, де народився, в Україні.
Читайте також: Волонтер із Британії втратив руку і ногу через удар російського дрона: його розповідь
Головне фото: Суспільне Львів/Маріанна Попович
