Вони не обирали Абердин. Це місто не було мрією, не було метою і точно не було планом. Воно просто з’явилося – як варіант, як тимчасове рішення, як «поки що». Але саме тут українська родина – мама Тетяна і донька Мілана – почали створювати щось своє.
На одній кухні з’явилися солодкі горішки, які смакують як дитинство. На іншій – різдвяні набори для куті, у яких більше пам’яті, ніж інгредієнтів.
Це історія не про «успішний бізнес в еміграції». Це історія про те, як люди вчаться жити далі, про страх, адаптацію та дорослішання.
Мілано, коли ви приїхали до Шотландії, та чому саме Абердин?
– Я приїхала в Абердин у вересні 2022 року, мені було 17. Ми були всією сім’єю, і, чесно кажучи, я тоді не дуже думала, в якому саме місті житиму – через вік мене цікавили зовсім інші речі.
Спочатку ми планували бути в Единбурзі. Там були знайомі, там було б легше почати життя. Але коли ми зустрілися з людьми, які займалися розселенням, нам сказали, що всі готелі заповнені й місць немає. Так ми опинилися в Абердині.
Це не було місто мрії. Це був майже «останній варіант».
Тетяно, а як це виглядало з вашого боку?
– Ми думали про Единбург. Там були друзі, церква, підтримка. У розподільчому центрі нам сказали «Глазго», а ввечері ми вже були в Абердині.
Пам’ятаю, як перші тижні я навіть трохи сварилася з чоловіком: «Якщо ми пробудемо тут більше двох тижнів – усе, не виберемось». Так і сталося. Ми залишилися.
Що було найважчим у перші місяці життя тут?
Мілана: Найважчий було зрозуміти, що на наступні роки це буде мій дім. Звичайно, ейфорія від розуміння того, що це славнозвісна Шотландія, була, але інші пункти, які просто не вкладались в голові, знищували все. Це був початок нового життя, в якому ти не знаєш, з чого почати, але мусиш, бо не маєш іншого вибору.
Тетяна: Найскладніше виявилось знайти роботу. Ми були впевнені в собі, бо до війни вже працювали на фермі в Шотландії – думали: «Молоді, активні, тут не має бути проблем». Але виявилося, що має. Ми безмежно вдячні Шотландії за готель і харчування, бо чесно – самостійно ми б не витримали ті шість місяців пошуку роботи.
Чи швидко ви знайшли тут підтримку або спільноту, яка допомогла адаптуватися?
Мілана: Так, тут було багато українців і вихідців з інших країн, схожих до нас. Думаю, це помʼякшило звикання. Звичайно, велика спільнота українців була допомогою і там я знаходила відповіді на різні питання, які виникають на початку
Тетяна: Нашою першою опорою були друзі в Единбурзі. Ми часто їздили до них – просто видихнути. Хотіли переїхати. Навіть знайшли там роботу: у будні працювали, витрачали купу грошей на дорогу і готель, а на вихідні повертались в Абердин, боялись втратити житло. Пам’ятаю, як один день працювали на виробництві Хагіс (робота на підприємстві, де виготовляють huggies – традиційну шотландську страву), приблизно місяць пакували «Mrs. Eunice» ( бренд готових продуктів харчування у Великій Британії). Це був цікавий досвід, але сезонний, перед Різдвом. Потім нам сказали: «Вибачте, роботи більше немає». І це була точка, коли ми вирішили: Все, лишаємося в Абердині. Як тільки ми перестали бігати між містами – знайшли роботу за два тижні. На ній працюємо вже три роки. Це компанія, яка виготовляє зарядки для електромобілів.
Чим ви займалися в Україні до переїзду?
Мілана: Я навчалась в коледжі, звичайно будувала плани і мала вступати в університет. Я планувала будувати карʼєру фітнес-тренера-реабілітолога.
Тетяна: В Україні, у Вінниці, я працювала менеджером і технічним дизайнером на виробництві кухонних фасадів. Потім – менеджером у сфері зовнішньої реклами. Але тут, без англійської, весь той досвід просто «заморозився».
Чи були у вас навички або хобі, які зараз допомагають у бізнесі?
Мілана: Думаю, я від народження їх мала, і дякуючи мамі яка це бачила я могла це розвивати. В 13 років я пішла в школу Лідерства, де навчалась маленьким речам, які дають результат у бізнесі й загалом у житті. Також я читала багато книг із психології під час пандемії коронавірусу, що допомогло більше розуміли людей і співпрацювати з ними.
Тетяна: Навичок у мене, напевно, багато – я люблю вчитись. Але прям щоб бізнес відкрити, ні. За три роки в Британії я пройшла курс UX-дизайну, курс випікання хліба на заквасці, навіть запустила кілька книжок на Amazon (реклама обіцяла по три тисячі на місяць, ну-ну). Пішла на курс маркетингу Amazon, щоб усе правильно налаштовувати.
І, звичайно, англійська – починала з нуля, зараз А2, по трохи рухаюсь. Але цього замало для роботи, як в Україні.
Мілано, як з’явилася ідея робити горішки в наборах?
– Ідея зʼявилась випадково. Я просто думала, що я можу зробити загалом на Різдво. Спочатку мала ідею з імбирним печивом, потім про набори з імбирного печива і горішків. А в результаті я зрозуміла, що печивом уже нікого тут не здивуєш, і залишилися горішки.
Пам’ятаєш свій перший набір, який ти продала в Шотландії?
– Це було швидко і одразу в яблучко. Перше замовлення і перших хороший відгук. Наші люди оцінили цю ідею, тому що вона навіює ностальгію та спогади про життя вдома. Тому досі я отримую хороші відгуки про смак та емоції.
Що тобі найбільше подобається в процесі?
– Найбільше я люблю бачити прибуток зі своїх справ. Звичайно, процес створення і кінцевого результату теж цікавий, але це стресовий процес особисто для мене. Я розумію, що не можу зробити щось погано, і велика частина мене просто в напрузі, поки я не віддам замовлення і не отримаю відгук.
Тетяно, як виникла ідея різдвяних наборів куті?
– Щоб казати, що я планувала бізнес – ні, зовсім. Ідея народилася три тижні тому. Просто купила британську пшеницю і вирішила спробувати, чи підійде для куті. З цього все й закрутилось.
За ці три тижні я:
– придумала продукт,
– пройшла курс гігієни,
– оформила food business,
– організувала домашню кухню,
– знайшла постачальників,
– зробила сайт і платіжну систему.
Коли дивлюсь на це все – думаю, може вписати це в CV: «організація малого бізнесу за три тижні» (сміється – ред.).
Чи дає попередній досвід переваги?
– Мій досвід допомагає, але не так, як я колись уявляла. Все доводиться адаптувати, вигадувати заново, вчитись на ходу. Просто робити без очікувань.
Що найважче і що найтепліше у цьому процесі?
– Найважче для мене – реклама і продажі. Є страхи: як люди відреагують? Чи сподобається? А раптом ні?
А найтепліше – це наші традиції. Для мене кутя – це ниточка, яка зв’язує з домом. Дарує багато спогадів.
Для мене важливо, щоб українські традиції жили і тут. І якщо мої набори нагадують комусь про дім, про бабусину кухню, про дитинство – тоді це більше, ніж просто продукт.
Чи плануєте далі цей бізнес?
– Не знаю. З одного боку – все зроблено. З іншого – це важка робота, і поки що прибутку не приносить. Поки це радше сезонний різдвяний проєкт.
Мілано, що вас найбільше надихає займатися цією справою?
– Надихає отримувати хороші відгуки, розуміти що моя робота не просто так. Мій чоловік уже втомився їсти торти, тістечка, кекси і т.д.Тому найкраще, щоб це радувало людей. Я реалізовую свої бажання, а інші задоволені, тому що отримують позитивні емоції.
Наскільки для вас важливо зберігати українські традиції у Шотландії?
– Для мене це складне питання. Я розумію, що не можу залишитись на 100% тією, ким була в Україні. Моє життя і традиції зараз повʼязані з Шотландією. Але мені важливо залишити їх у серці та передати своїм дітям в майбутньому. Я хочу, щоб вони знали, що їх батьки народилися в сильній державі, яка існує попри всі складнощі, і що всі наші традиції сфрмувались не просто так, вони вчать нас особливим речам.
Що б ви хотіли сказати українцям, які переїжджають або починають маленьку справу в чужій країні?
Тетяна: Життя за кордоном навчило мене цінувати людей і стосунки. Нам потрібно підтримувати одне одного і пам’ятати, що ми справді класні. Наша культура і традиції – це те, що варто берегти й передавати дітям.
Мілана: Хотіла б сказати, що ніколи не рано і ніколи не пізно. Незалежно від віку, від слів інших. Варто хоча б спробувати, зрозуміти як це – починати щось своє. Багато людей будуть відмовляти вас через їх особистий страх, але це ніяк не стосується вас. Якщо є бажання – це має бути головним поштовхом для старту.
А щодо переїзду, це важко, але реально. Але це те, що змінить вас: зміниться ваш мозок, характер, ваше мислення і ваше майбутнє. Це те, що забере багато сил і буде вимагати повної сконцентрованості та віддачі. Але якщо це ваша мрія, тоді це того варте. Звичайно, переїзд через війну – це інше, це те, що тягне за собою психологічні проблеми, але все це, як виявилось, можна пройти і мати більш-менш щасливе життя.
Читайте також: Історія Алли з Маріуполя: Різдво в Шотландії, страви на замовлення та пікапи для ЗСУ
Авторка: Марина Юрченко
фото надані героїнями
