Першим, хто розбудив Аллу вранці 24 лютого в Маріуполі, був домашній улюбленець. «Ніколи кіт такого не робив, але буквально за п’ять хвилин до першого обстрілу він почав просто стрибати по моєму ліжку, і поки я не встала з ліжка, він від мене не відходив…».
За сорок хвилин від початку повномасштабного вторгнення ракета влучила в їхню квартиру на вулиці Азовстальській. Квартира згоріла, а разом із нею – біла різдвяна ялинка з улюбленими іграшками, 25 років сімейного бізнесу, звичне життя в Маріуполі.
Сьогодні Алла живе в Единбурзі. Вона готує кутю, вареники, голубці, медівники й наполеони на замовлення для українців і шотландців, проводить майстер-класи з української кухні й майже щомісяця сідає за кермо пікапа, щоб відвезти чергову машину на фронт.
Її Різдво тепер – це одночасно біль втрати й неймовірне, вперте життя, яке проступає у запаху куті, у парі від борщу, у хрусті імбирного печива й у фразі шотландського прикордонника: «Welcome home». Своєю історією жінка поділилася з UA-Platform.
«За сорок хвилин від початку війни нашу квартиру зруйнувала ракета…»
«Я приїхала до Шотландії разом із моєю родиною – двома доньками та чоловіком. Ми приїхали 29 вересня 2022 року. До цього ми жили в Маріуполі, і так сталося, що війна застала нас буквально в перші чотири хвилини. І вже за сорок хвилин від початку війни, десь біля п’ятої ранку, в нашій квартирі була ракета. Все було зруйноване, треба було бігти швидко. Але в Маріуполі в нас багато років був свій бізнес, були родичі, були батьки.
Тому спонтанне рішення виїжджати приймалося так: я з дітьми одразу поїхала, а чоловік залишився, бо ніхто не сподівався, що це вже надовго, що це – справжня війна.
Після 2014 року, каже Алла, Маріуполь звик до звуку вибухів: обстріли тривали роками. Але ніхто не вірив, що це – «назавжди».
«Швидко виїхавши, я і мої доньки зупинилися в Києві у друзів, а чоловік був вимушений провести в Маріуполі ще 62 дні в окупації, бо виїхати вже не зміг. А далі сталося так, що ми зібралися, усі разом зустрілися в Молдові».
У Маріуполі сім’я Алли залишила буквально все своє життя: «25 років життя з працею. Ми залишили магазини будівельних матеріалів, декору, базу з будівельними матеріалами. Залишили землю біля моря, на якій у нас теж був бізнес. Залишили квартиру, життя – і все було зруйновано до 8 березня, не залишилося нічого. Квартира згоріла в перші дні. Остаточно будинок був зруйнований уже 8 березня.
«Коли всі питають, може, щось у вас там лишилося, я кажу: ми проживали в Маріуполі, вулиця Азовстальська. Коли я це кажу, всім одразу зрозуміло, що нашого району не залишилося взагалі. Просто зараз це пустеля».
Шлях Аллиної родини до Шотландії пролягав через Київ, Молдову, центр для біженців і довге очікування віз.
Наші друзі з Единбурга, які багато років живуть у Шотландії, знайшли нам спонсорську родину – людей, що погодилися нас прийняти. Так ми й опинилися тут усі разом. З нашим котом, він приїхав із нами, хоч це було непросто: усі документи залишилися в Маріуполі, і нас виручило лише те, що він був чипований. Той самий кіт, який, по суті, врятував нам життя того ранку».
Життя в «глибокому селі» та шотландці, які стали родиною
Ще у 2011 році Алла з чоловіком були в Шотландії в друзів – однокласників чоловіка. Та тоді це було туристичне захоплення, а не еміграційний план.
«Я колись дуже мріяла жити в Единбурзі, але казала: я не знаю, як залишити все в Маріуполі. Бо в нас був успішний бізнес 25 років, була нерухомість, родичі, життя. Це було дуже страшно і майже нереально. А коли ти в одну мить залишаєшся без нічого, здається, що Единбург тоді дуже близенько».
Друзі знайшли шотландську родину. Вони сказали: «Ми хочемо допомогти, хочемо, щоб вони до нас приїхали».
Оформлення візи тягнулось майже чотири місяці. Увесь цей час родина жила в Молдові, в центрі для біженців. Коли ж нарешті документи були готові, сталося ще одне випробування: квартиру в Единбурзі, де вони мали жити, сусіди зверху залили дощенту, її буквально вичерпували пожежники.
«Жити було ніде. І тоді наші спонсори сказали: «Їдьте до нас у село». Вони забрали нас до свого сільського будинку – це Stirling Council, Кіллін і поруч. І ми з ними буквально пліч-о-пліч прожили в їхньому маленькому будинку близько пів року, поки квартиру в Единбурзі ремонтували. Це час, дарований Богом. За цей час ми змогли зблизитися й зрозуміти, з якими людьми ми знаходимося. За цей час стали однією сім’єю».
Коли Алла приїхала до Шотландії, англійської вона не знала зовсім.
«Я навчалася в школі німецької мови, потім в академії теж була німецька, а на роботі я спілкувалася з італійцями. Тобто з англійською я не мала нічого спільного за все своє життя. Старшій доньці – 33, молодшій – 11. Коли ми приїхали, молодшій було 7. Вона десь у садочку в Маріуполі вже починала вчити англійську, але, зрозуміло, не розмовляла».
Жили вони «в глибокому селі», далеко від міста. І все одно місцевий council прислав учителів: «Це було майже індивідуально. Нам це дуже допомогло зрозуміти, яким буде життя, коли ти не знаєш мову».
Молодша донька пішла до школи вже на третій день після приїзду до Шотландії – так вимагав council: дитина має бути в школі.
«У класі Поліна спочатку, та й досі, – єдина дитина, яка розмовляє українською або розуміє російську. Решта – тільки місцеві. Тому їй довелося буквально “як у воду” – просто почати говорити. Зараз вона вільно володіє вже шотландською, не англійською, – це я так жартую, бо акцент і оточення дуже місцеві».
Старша донька вільно володіє англійською і навчається на другому курсі Единбурзького університету. Чоловік, колишній військовий, підвищив свій рівень англійської й працює на віскокурні, роботу допомогла знайти програма STEP.
Алла ж повернулася до того, що завжди вміла – створювати красу і працювати руками.
«Я за фахом дизайнер у промисловості. Інженер-конструктор і дизайнер. Було невелике швейне підприємство в Маріуполі, а потім, коли чоловік вийшов на пенсію, ми заснували цей бізнес: я розробляла дизайни вікон, приміщень, текстилю… Тут, у Шотландії, я зрозуміла, що всі мої навички – від дизайну до кухні й уміння водити машину – знову потрібні».
Волонтерство як спосіб відчути себе корисною і «включеною» в життя
Перші пів року в Шотландії були про адаптацію й волонтерство.
«Ми познайомилися зі спільнотою Стірлінга, з українцями, які вже освоїлися. Почали займатися волонтерською діяльністю майже зразу. Організовували невеликі івенти, на яких ми готували. Я згадала, що я непогано готую. Колись кондитерство було моїм хобі для друзів, сім’ї, родини. Я робила торти, різну випічку. Ми почали готувати на українські маркети при церквах, продавали сувеніри й випічку, збирали гроші й відправляли їх нашим хлопцям на ЗСУ».
Це було не просто волонтерство, а спосіб відчути себе корисною і «включеною» в життя.
Місцевий council і газета Stirling News писали про їхню спільноту. З часом, коли родина переїхала в уже відремонтовану квартиру в Единбурзі, питання «що робити далі» виросло саме із цих ярмарків.
«Місцеві люди в один голос говорили: Алло, тобі треба робити своє виробництво. Ти маєш щось просувати, цю історію. В Единбурзі програма STEP нам показала: self-employed у Шотландії – це не страшно, не незрозуміло. Це досить просто, як тільки ти наберешся сміливості».
Алла реєструється як self-employed, і домашня кухня стає її офіційною роботою: home catering, домашній кейтеринг, випічка і кулінарія на замовлення.
«Це моя основна робота: замовлення тортів, солодощів на замовлення. І, що дуже важливо, була підтримка від council, від job centre, від STEP. Нам виділили перші кошти на закупівлю обладнання: холодильник, міксери – все, що потрібно для старту. Це розглядається по запиту, і це абсолютно можливо. Цього не треба боятися людям, які думають, що це нереально».
Коли здається, що в однієї людини вже немає куди додати обов’язків, у Алли з’являється ще одна роль – волонтерка-водійка, яка переганяє машини на фронт.
«Окрім того, що я непогано готую, я ще дуже непогано воджу машину. Це я колись собі так сказала. І тут знайшлася команда молодих людей, які збирали гроші, купляли машини – здоровенні пікапи – і привозили їх в Україну. Є організація Edinburgh Battalion – українська волонтерська, і є Jeep for Peace – шотландсько-українська.
Зараз я активна учасниця обох. Майже кожного місяця виділяю час, сили й гроші, щоб поїхати і доставити машини».
Маршрути – Ньюкасл, Дувр, Кале, далі – Україна: Суми, Ізюм, Полтава, Покровськ.
«Я перестала рахувати десь після тридцятої машини. Зараз уже більше п’ятдесяти п’яти машин, які я особисто відвезла. Машини не нові – по дорозі обов’язково щось трапиться. Треба бути і водієм, і механіком. Але якщо не зробимо ми, це не зробить ніхто».
Перше Різдво в Единбурзі та «найскладніша» ялинка
Різдво для Алли – це не лише святковий стіл.
«Останнім часом для мене це дуже сумне свято. Перше Різдво в Единбурзі після Маріуполя було дуже важким. Коли ми тут уже купили ялинку, це, мабуть, була найважча покупка за все життя. Вдома на ялинці були іграшки від моєї мами і бабусі, ми їх збирали роками. Була традиція: кожного року – одна нова іграшка. А в той самий рік, коли почалася війна, ми з доньками вирішили: складемо старі іграшки в скриню, зробимо все “з нового листа”: купили білу ялинку, повністю білу. Все це згоріло. Купляти нову і знову починати Різдво було… дуже боляче».
Зараз Різдво для Алли – це час оновлення, спільної молитви і прохання до Бога про одне: щоб війна закінчилась, і щоб ще колись можна було зустріти Різдво вдома – в Україні.
«Я розумію, що, скоріше за все, нашого дому в Маріуполі вже ніколи не буде. Навіть коли Маріуполь стане знову Україною – а я в це вірю – ми не зможемо там жити. Я не зможу повернути родину в місто, де в кожному дворі прикопували друзів на два штика лопати. Тому Різдво зараз – це про нове життя. Кожного разу – знайти в собі сили рухатися далі з Божою поміччю».
Попри біль, стіл в Алли – завжди щедрий. Різдвяна кухня – це окрема історія, в якій переплелися Житомирщина, Маріуполь, шотландські ліси й маленькі пакуночки з Waitrose.
«Зараз головна страва буде, звичайно, кутя. Наші люди думали, що тут неможливо знайти крупу для куті. Можливо, все можливо. В мережі магазинів Waitrose є просто от прямо наша-наша каша для куті – пшенична, біла. Маленькі пачечки, але це кутя, як на базарі».
До куті потрібні сушені яблука й груші – Алла бере їх з безкоштовних груп freecycle та free groups:
«Тут дуже розвинена культура, коли люди віддають зайві продукти зі своїх садів: «Заберіть, будь ласка, в мене надлишок яблук». Я маю машину, ми виїхали з Маріуполя на своїй, на ній і сюди приїхали, тому можу доїхати і забрати. Сушу все вдома, в сушці,в квартирі. Виходить така запашна, шотландська, домашня сушка».
Мак, горіхи, мед – проблем немає: це все є в місцевих магазинах, а іноді Алла привозить невеликі баночки меду з України.
«У моєму рецепті є секрет від свекрухи – вона була маріупольською гречанкою, але українкою. Треба обов’язково зробити засмажену муку: борошно обсмажити на сковорідці в сухому вигляді до кольору какао. І цією «затіркою» посипати вже готову кутю. Це надає такого шоколадного, багатого присмаку. Коли кутя зварена, просушена, доданий тертий мак, горіхи, цукати – тоді присипаю цією засмаженою мукою і додаю трошки узвару, щоб кутя не була сухою. Мед обов’язково. Шотландський мед дуже дорогий, але є перевізники, які привозять український. Моя молодша донька, як тільки настають холоди, каже: «Мамо, я так хочу куті. Давай я буду її на сніданок, обід і вечерю їсти».
«Обов’язково роблю вареники. Це житомирська сімейна традиція від бабусі: вони робили вареники з сушеними грушами. Яблучка і грушки з узвару перетираються з маком – і це начинка для різдвяних вареників на пісний стіл».
Друга обов’язкова начинка – гриби й квасоля. Тут Алла особливо вдячна Шотландії:
«Якщо ви знайомі з грибами в Україні, в Шотландії їх дуже багато. Дуже багато білих. Я все літо, починаючи з кінця червня, тут збираю гриби. Коли ми жили в Highland, в Stirling Council, у нас був один дім і навколо – ліс. Місцеві мало що про це знають, рідко збирають. А я виросла в селі в бабусі на Житомирщині – я знаю, що це таке. Тому, коли кажуть «млинці або вареники з грибами», у мене це обов’язково будуть з білими грибами. Це по-чесному».
На пісний стіл у родині Алли завжди є й інші страви – пиріг із маком і сливами, рибний пиріг:
«Дуже строгий піст у нас якось не виходило тримати прямо по всіх церковних канонах, бо люди працюють. Моя бабуся казала: працювати не гріх. Якщо тобі треба, ти працюєш, треба з’їсти – Господь на тебе не образиться. Але рибний пиріг на пісну вечерю – обов’язково. Рисовий, високий, гарний».
Різдвяний стіл у шотландській родині Алли тепер завжди спільний:
«Ми збираємося з нашою шотландською родиною. Коли ще не змінили календар, було й українське Різдво, і шотландське Різдво. Зараз уже другий рік поспіль наш різдвяний стіл об’єднаний і має включати 12 страв. Ми обов’язково міксуємо: це будуть і українські, і шотландські страви».
У меню – кутя, вареники, голубці, пироги, а ще смажені каштани, брюссельська капуста з каштанами, морква в апельсиновому соці.
«Мені дуже подобається, як шотландціготують овочі. Морква в апельсиновому соці виварюється, стає дуже м’якенька, солоденька. Брюссельська капуста з каштанами – теж дуже смачно. Це страва, якій нас навчили шотландці, і вона на пісний стіл дуже підходить, додає родзинки».
На «багатий» стіл уже йдуть м’ясні страви:
«Ми печемо нашу різдвяну качку за сімейним рецептом – качка, начинена гречкою і яблуками. І обов’язково буде хагіс – це щось на кшталт дуже пряної м’ясної начинки, яка готується з подрібнених субпродуктів (печінка, серце, легені), вівсяної крупи, цибулі, спецій). Нам, з українськими традиціями, він здається дуже подібним до наших домашніх м’ясних страв. Моїй родині це дуже сподобалося».
Солодке – окремий культ.
«Чесно скажу, коли ми жили в Україні, я не так часто готувала медівник чи «Наполеон». А тут українці за цим просто неймовірно скучили. Саме за бабусиними стравами. Найбільше на всіх ярмарках та івентах замовляють медівник і «Наполеон». Зараз уже київський теж, хтось дуже скучив за ним, але медівник і «Наполеон»– це традиційно, це як символ свята Нового року і Різдва».
Алла пече й імбирне печиво, й різдвяні будиночки з «ліхтариками» всередині. Шотландцям це теж дуже заходить.
«Якщо в Единбурзі сказати «Ukrainian honey cake», усі вже розуміють. А інколи кажуть просто «Алла honey cake»– і це вже, мабуть, зухвальство, але приємне. Це дуже подобається шотландцям, це правда».
Що замовляють українці та шотландці на Різдво?
«Обов’язково українці наші, багато дівчаток, хочуть кутю. Часто тому, що ніколи не варили, або не знають, де це все зібрати. Я бачила одну дівчину у фейсбуці, яка зробила класну бізнес-ідею: набір для куті в одному пакетику – крупа, мак, горішки, цукати, інструкція. Дуже поважаю такий підхід».
Найчастіше в Алли замовляють:
- голубці;
- вареники;
- налисники;
- кутю;
- «шубу» і домашні салати;
- різдвяні пироги
«Голубці замовляють дуже часто. Багато родин їх люблять, але не люблять з ними возитися. Я вже це роблю давно. Вареники – з картоплею, грибами. Дівчата дуже люблять. Налисники різні. Просять і шубу – звичайний домашній салатик».
Особливе місце в меню – пиріг шмуш.
«Маріуполь – це завжди була змішана кухня, дуже велика грецька діаспора. Шмуш – це грецький пиріг: слоєне тісто, а всередині гарбуз із м’ясом. Він дуже подобається і місцевим, і нашим українцям. Я їх познайомила з цим пирогом, і тепер шмуш у мене дуже часто замовляють на свята».
Місцеві ж на Різдво замовляють тільки солодощі.
«Наші страви для них – це щось екзотичне, але у святковому меню вони намагаються триматися своєї шотландської кухні. А от солодке – торти, медівники, імбирне печиво, імбирні будиночки – це моє поле».
На запитання, як вона все це встигає, Алла відповідає: «Робота людини, яка працює на кухні вдома, – це робота нічна. Коли ти маєш родину і працюєш вдома, вдень працювати дуже важко і майже неможливо. Замовлення порахувати неможливо, але приблизно так: щодня до Різдва я роблю одне-два замовлення. Хтось хоче страви замороженими, хтось – свіжими й навіть гарячими. Маючи машину, я це доставляю сама. Вареники я, наприклад, сама пропоную замороженими – так вони краще доживають до столу, ніж розігріті готові».
«Кухня – найпростіший спосіб пояснити дітям, чому українські традиції – це круто»
Для Алли Різдво – це ще й про те, як зберегти українські традиції для дітей, які ростуть у Шотландії.
«Будучи в Маріуполі, я все життя розмовляла російською. Українську в школі взагалі не вивчала – у нас був клас без української мови. Після війни я перейшла на українську і намагаюся говорити так із дітьми. Безумовно, в школі й університеті вони розмовляють англійською, але вдома я прошу, щоб відповідали українською. Привожу книжки українською. Друзі привозять».
В Единбурзі – вже друга українська школа. Донька Алли ходить до суботньої школи Святої Маргарити, є український клуб для дітей.
«Батькам не можна лінуватися. Треба возити дітей у ці українські клуби, як би важко не було по часу. Наприклад, сьогодні в Ocean Terminal збирають дітей на репетицію різдвяного вертепу. Буде Різдвяний концерт. Але щоб він стався, батьки мають привезти дітей хоча б двічі ввечері протягом тижня, знайти місце, де вони потренуються. Іншого способу зберегти традиції немає».
Алла впевнена, що кухня – найпростіший шлях пояснити дітям, чому українські традиції – це круто.
«Коли це смачно, воно краще доходить. Коли український борщ, пампушки, кутя, вареники – це не лише про поїсти. Це про культуру. У нас обов’язкові збори по неділях на борщ. Моя шотландська «діаспора», яка навколо мене, вже з придиханням і з м’якою літерою каже «борщ». Це так мило».
Звідки у цієї жінки стільки сил на все це – родину, волонтерство, кухню, машини? Алла зізнається:
«У мене особисті рахунки з нашими окупантами. Ми з чоловіком усе життя намагалися дати дітям усе, думали, що зробили це, забезпечили їм майбутнє. Війна перевернула все з ніг на голову. Ми втратили абсолютно все, починали з нуля – з одягу, їжі, фудбанків».
«Я ходила тут два-три роки без манікюру, до якого звикла кожної неділі, без особистого м’ясника, перукаря, масажиста – до всього того, що було в Маріуполі. Але я завжди казала про себе: я та жабка з байки, яка не втопилася в сметані, а збила масло. Я обов’язково зіб’ю це масло ногами».
Її ресурс – це природа Шотландії, діти й молоді люди довкола, команда Edinburgh Battalion, волонтери, які вірять, що цю війну виграють люди.
«Я дуже часто виїжджаю в будь-яку вільну хвилину в ліс, до річки, в озеро. Купаюся в холодній воді, не можу зупинитися. Місцева вода, місцева природа дає сили. А ще – мої діти. Життя відібрало в них те, що мало би бути. Вони зараз усе виборюють самі з нуля. Я маю їх підтримувати. І молодь навколо мене – хлопці й дівчата віку моїх дітей. Коли вони кажуть: «Пані Алло, окрім вас це ніхто не зробить», я розумію, що не маю права зупинитися. Якщо не зробимо ми, це не зробить ніхто».
За словами Алли, раніше вона думала, що, заробляючи й працюючи все життя, маючи нерухомість, статки, буде й майбутнє. Війна кардинально змінила її погляди: «Головне в житті – не статки і не робота. Головне – спілкування і люди. Твоє ставлення до людей і до світу. Матеріальне не може бути ціллю. Ціль – це люди і те, щоб життя людей ставало кращим. Якщо ти можеш щось для цього зробити – зроби. Зараз просто щось заробити «для себе» мені навіть не цікаво. Радість і задоволення мені приносить те, що допомагає іншим».
Різдво в Алли – це не тільки кутя з обсмаженим борошном, голубці, шмуш, медівник і імбирні домики. Це ще й дім, який згорів, і дім, який прийняв. Це шотландський прикордонник в аеропорту, який, беручи її український паспорт, всміхається і каже: «Welcome home».
Це діти, які стають білінгвами, ходять у українську суботню школу й репетирують вертеп у шотландському торговому центрі. Це пікапи, які вирушають із Единбурга, щоб працювати на фронті.
І це жінка, яка вночі ліпить вареники й пече медівник, удень зустрічає волонтерів і сусідів на борщ, а між святами сідає за кермо машини, щоб довезти її до Сум чи Покровська.
«Коли ти робиш щось не для себе, що рятує когось, допомагає комусь, – оце головна ціль у житті. Різдво для мене зараз – про це. Про те, щоб жити не даремно».
Читайте також: Шлях нечуючого українця в UK: адаптація, англійська мова жестів і підтримка британців
Авторка: Марина Юрченко
фото надані Аллою
