«B Bakery» – лондонський фудтрак, який від початку працював не лише як точка продажу, а як пекарня з повноцінним виробництвом усередині. За цим проєктом стоять Олександра та її чоловік Владислав – українці, які після вимушеного переїзду до Великої Британії почали бізнес з нуля.
В інтерв’ю UA-Platform Олександра детально розповідає, як було організоване виробництво у фудтраку на старті, як з часом вони винесли його в окремий цех, чому круасани – це складна технологія, як фудтрак приїхав до Лондона з України і чому майже все, окрім продуктів, у «B Bakery» має українське походження.
Де вас застала повномасштабна війна?
– Ми були вдома. Напевно, як і всі, спали. Я була на 39-му тижні вагітності, ми чекали народження синочка і вранці дізналися, що почалась війна.
У нас у житті завжди був “план Б”. Мене тато дуже до цього привчив: що в житті потрібно мати план Б до всього. Він завжди казав: “А якщо так не буде, а що ти будеш робити?” Ми ще до війни готували документи, таку собі основу в Англії, бо тут у нас є родичі. Ми приїжджали до них у гості, дивилися цю країну – просто щоб знати, що раптом у житті це є як варіант.
Навіть зараз, живучи в Лондоні й будуючи все з нуля, ти готовий до того, що маєш цей план Б. Коли ти знаєш, що він у тебе є, рівень стресу дуже зменшується. А коли в тебе діти – а зараз у нас їх троє – ти просто мусиш його мати. Це дуже класний лайфхак.
Ви одразу зрозуміли, що будете виїжджати?
– В Україні до війни ми дуже добре себе почували. У нас була приватна школа танців. Не лише танці – там була і група розвитку для дітей, і англійська мова. Основна наша робота починалася саме з танців. Мій чоловік – професійний спортсмен, він займався спортивно-бальними танцями.
Але школу ми не змогли делегувати, бо вона трималася повністю на нас. На жаль, школа закрилася. Це було дуже боляче, бо ми її дуже любили.
Рішення ми прийняли миттєво. Я була вагітна – це був абсолютний пріоритет. Ми не розуміли, яка це буде війна і як вона розгортатиметься. І вагітність, яка здавалася б мінусом у такій ситуації, навпаки включила холодний розум. Є я, чоловік, дитина і ще одна дитина в животі – і потрібно просто дбати про сім’ю.
Де саме ви жили тоді?
– Ми жили в Чернівецькій області, смт Глибока, дуже близько до кордону. Ми поїхали до батьків порадитися. Тато сказав мені дуже важливі слова: “Це ваша сім’я. Я не приймаю рішень за вас. Ви окрема сім’я – це ваше рішення”.
Переїзд був дуже складний. Усі кричали, переживали, що я в переймах, куди я їду, як це можливо. Нас у цьому плані ніхто не підтримував, бо це було справді небезпечно. Чоловік поїхав наперед подивитися, що відбувається на кордоні. Він зрозумів, що машиною ми не виїдемо – були страшні черги.
І сталося так, що на кордоні його впізнав мій друг, який бачив його один раз в житті на весіллі. Він саме пропускав такі як емердженсі, наприклад, швидку допомогу, і знав, що я вагітна, бо стежив за мною в інстаграмі. Він сказав: “Нехай вона їде по зустрічній – я її пропущу”.
Мене посадили за кермо, малого посадили назад, і мій тато біг по зустрічній смузі, ставав перед кожною машиною на коліна. І казав, що я вагітна, і ми з цієї дороги не зійдемо. Так ми доїхали.
Ви одразу полетіли в Британію?
– Так. Того ж дня купили квитки й перелетіли. Це було дуже важко. Я нікому не рекомендую літати на таких термінах вагітності – це реально жахливо. Але з документами проблем не було. У нас був settled status. Ми все це готували завчасно, ще до війни, постійно оновлювали документи.
Якими були перші тижні в Лондоні?
– Я народжувала вже тут. Персонал у лікарні був неймовірний. Вони переживали не лише за самі пологи, а й за мій психологічний стан, за те, чи є де жити, чи є все для дитини. Я мала тоді відчуття безпеки – це було дуже важливо. Хоча житла у нас не було. Ми спали на підлозі у родичів. Квартиру зняти без історії – майже нереально. Я ходила в лікарню, а чоловік бігав містом і шукав варіанти.
Після пологів я навіть просила залишити мене ще на день у лікарні, бо мені реально не було куди йти з новонародженою дитиною.
Коли ви почали думати про бізнес у Лондоні?
– Не одразу. Перші пів року ми просто нічого не робили. Чоловік працював на будівництві. Ми жили з відчуттям, що ось-ось повернемося в Україну. Потім ще пів року – і прийшло усвідомлення, що війна не закінчується.
Лише після року ми зрозуміли, що якщо ми тут, то потрібно жити і рухатися далі.
Ми почали моніторити британський ринок: як працює бізнес, оренди, система. І зрозуміли, що найважче – це приміщення. Воно неймовірно дороге і майже недоступне без історії.
Ви з чоловіком заснували цей бізнес разом?
– Так. Ми з чоловіком заснували цей бізнес разом. Але взагалі бізнес у нас почався ще в Україні, і він у нас досі є. Просто так як ми тут, ми дуже мало про це говоримо – через війну і всю ситуацію. Бізнесу вже майже п’ять років. Він працює без нас. Слава Богу, ми на той період часу прийняли дуже правильні рішення: повністю його делегували, зробили правильний менеджмент і вибудували систему всередині. Це було буквально за місяць до війни. Ми це зробили – і він досі працює на цій системі.
Як з’явилася ідея фудтраку?
– Мій чоловік гуляв у районі Паддінгтона, де дуже багато фудтраків, і його просто “вдарила” ця ідея. Фудтрак – це твоє. Це свобода. Це така метафора життя на колесах: у будь-який момент ти можеш його забрати і поїхати.
Але ми одразу знали, що не хочемо просто продавати. Ми хотіли виробляти.
Сам фудтрак ми пригнали з України до Лондона. Він їхав уже повністю начинений технікою – духовками, обладнанням. Плюс ми ще довозили окремо техніку з України. Фактично все, що є у фудтраку, – це все з України.
Перевезення було дуже складним. Це була аномальна спека – понад 40 градусів. Через вагу техніки по дорозі кілька разів тріскали колеса. Людина, яка його везла, міняла колеса просто на трасі.
У фудтраку кожен сантиметр був прорахований. Нам потрібні були вода і повноцінна електрика. 90% фудтраків працюють на генераторах, а нам це не підходило.
Локацію шукали майже рік. Знайти місце, де нам могли б дати повноцінне підключення – і до електрики, і до води, – було майже неможливо. Але ми розуміли: немає нічого неможливого, і таке місце ми мусимо знайти. Написали близько 500 листів в кансіл. Щодня – відмови: немає води, немає світла, ви завеликі. Найважче було не здатися. І ми знайшли приватну територію.
На початку фудтрак у нас був не просто точкою продажу, а повноцінним цехом. Вночі він працював як виробництво, а вдень – як місце, де ми продавали продукцію. Мій чоловік і мій брат працювали там ночами. Вони готували тісто, робили заготовки, займалися круасанами. Вони просто спали у фудтраку, в спальниках, бо фізично не було можливості їздити додому. Вранці вже приходила я, о 4.00 ранку.
Зараз виробництво ми вже винесли в окремий цех. Там готуємо всі заготовки, заморожуємо, а у фудтрак продукція приїжджає в правильній температурі – для цього ми інвестували в професійну морозильну машину для транспортування. У фудтраку залишається випікання і продаж, щоб клієнт отримував круасан свіжим і теплим.
З чого складається ваше меню та чому саме круасани – ваша фішка?
– Основна позиція – це круасани. Це те, за чим до нас їдуть спеціально. Далі – неаполітанська піца, солодкі й солоні позиції, еклери, чізкейки, брауні, сезонні десерти. Є солоні сендвічі з круасанів, сендвічі з неаполітанського тіста, салати, боули. Є кава, чаї. Для такої маленької точки меню в нас досить широке.
Щодо круасанів – це дуже складно. Це не просто випічка. Тут важлива температура, ферментація, обладнання. Це фактично повноцінний цех.
У нас з України їде майже все, крім продуктів. Чаї – з України. Склянки, коробки, пакування – з України. Я би сказала, що приблизно 80% усього, що не є продуктами, – українського походження. Це питання якості і ціни. Але для нас це ще й принципова позиція.
Звідки у вас взагалі цей досвід? Де ви навчалися готувати?
– Ми вчилися на майстер-класах. Постійно. І це було ще в Україні – тоді, коли ми тільки думали відкривати свій перший заклад. Ні я, ні мій чоловік до цього взагалі не мали жодного професійного досвіду в кулінарії. Навіть вдома ми особливо не пекли – максимум якісь дуже прості речі.
Ми почали шукати майстер-класи, людей, у яких можна вчитися, і навчатися з нуля. Помилок було дуже багато. Тисячу разів не виходило, і лише один раз виходило. Але саме так і напрацьовується досвід. Я взагалі не дуже вірю в талант.
Я бачила багато талановитих людей, але доходили ті, хто просто працював. Якщо ти довго і вперто б’єш в одну точку, все обов’язково вийде.
Чи проходили ви якісь перевірки? Як це відбувалося?
– Так, ми проходили всі необхідні перевірки. На перший погляд це виглядає складно, але коли починаєш розбиратися, процес досить чіткий і структурований. Ми поетапно збирали всі документи, з’ясовували, які саме ліцензії нам потрібні, і напряму контактували з council.
Частину інформації ми знаходили самі – навіть елементарно через ChatGPT: вводили, який саме бізнес плануємо відкривати, і отримували перелік дозволів і посилання на офіційні ресурси.
Звісно, були нюанси, бо весь фудтрак і обладнання спочатку були зроблені за українськими стандартами, і багато чого довелося переробляти вже тут, на місці, під британські вимоги. Але всі перевірки ми пройшли. Інспекція з гігієни була задоволена рівнем чистоти й організацією процесів, і ми поступово довели все до повної відповідності правилам.
Як наразі реагують британці на вашу випічку?
– Реакція дуже хороша. Про нас вийшла стаття.Написали про наш фудтрак в Canary Wharf – і це було повною несподіванкою. Ми навіть не знали, що в нас був ресторанний критик. А потім люди почали приходити і говорити, що бачили нас у газеті.
У тій самій публікації поруч із нами були відомі ресторани району, і нам дали дуже сильний відгук саме за якість продукту. Єдине зауваження було навіть – що круасани занадто великі. Для нас це радше комплімент. Він навіть радив зробити менший формат, щоб було зручніше їсти на ходу.
Чи були негативні відгуки?
– У нас є одна зірка на Google – і я нею, чесно кажучи, пишаюся. Вона була за те, що наші круасани занадто інстаграмні і що в них багато крему. Для когось це мінус, для нас – ні.
Які позиції найпопулярніші?
– Фісташка. Абсолютно все, що з фісташкою. Ми просто зрозуміли: окей, якщо люди так реагують, значить, це треба винести в окремий проєкт. Саме тому, відкрию вам секрет, у нас вже готується наступний проєкт. Це буде менший фудтрак, більш мобільний, більш flexible. Такий, який повністю підходить під Лондон і під усі їхні вимоги. Там уже не буде виробництва – він працюватиме на генераторі, і цього достатньо для кави та продажу. Цей проєкт матиме окрему назву – B Bakery Pistachio. Він буде повністю у фісташковому напрямку. Сам фудтрак буде фісташкового кольору, дуже яскравий та впізнаваний. Там буде акцент на солодке: круасани, випічка, морозиво. До запуску ми також плануємо випустити власну фісташкову пасту – спеціальні баночки B Bakery Pistachio. У нас уже є фісташкове морозиво власного виробництва, і цей проєкт логічно продовжує те, що ми вже робимо.
Чи прибутковий у вас бізнес?
Цей бізнес не є мінусовим, але й не дає нам прибутку як власникам, у класичному розумінні. Тут дуже великі податки. 20% VAT ти віддаєш з кожної позиції, ще до того, як починаєш рахувати інші витрати. Якщо подивитися збоку, може здаватися, що фудтрак – це щось просте і швидке, але насправді це постійні витрати.
Ми не витягуємо гроші з бізнесу. Усе, що він заробляє, ми реінвестуємо. В техніку, у виробництво, у цех, у наступні проєкти.
Дуже часто виходиш просто в нуль, і це нормально на цьому етапі. Бізнес для нас – це не про швидкий заробіток, а про перспективу і розвиток. Якщо просто “забрати все і закритися”, це можна зробити. Але ми так не працюємо. Ми будуємо далі.
Що б ви порадили українцям у діаспорі, які хочуть почати свою справу?
– Перше і найважливіше – це оточення. Правильні люди і правильна інформація. Коли ти робиш перші кроки, буде дуже важко, і саме люди поруч або тримають тебе, або навпаки – ламають.
Зараз є дуже багато можливостей: українські бізнес-клуби, спільноти, зустрічі. Нас часто запрошують бути спікерами, до нас постійно звертаються люди з питаннями, і ми завжди стараємося допомагати. Але доходять зазвичай ті, хто справді шукає – хто тягнеться до правильного середовища.
І ще дуже важливо робити те, що від душі. Це звучить банально, але коли стає максимально важко, тебе тримає тільки те, що справді твоє. Якщо твоя єдина мета – гроші, такий бізнес довго не живе. А коли в ньому є сенс, цінності, власник і душа – це відчувають і люди, і клієнти.
Читайте також: Українські традиції в британському домі: історія Владислави та її Різдва в Лондоні
Авторка: Марина Юрченко
фото надані Олександрою
