Після переїзду до Британії українка Міра Брінклі пройшла шлях від різних підробітків до роботи, яка стала для неї справжнім покликанням. Сьогодні вона працює у спеціалізованій школі з нейровідмінними дітьми — учнями з аутизмом, РДУГ та іншими складними освітніми потребами, пише УП. Життя.
Її досвід поєднує українську інклюзивну освіту та британський підхід, де в центрі — не програма, а дитина. В інтерв’ю Міра пояснює, як влаштована така школа зсередини, чому тут уникають заборон, як працюють із кризами та що насправді допомагає налагодити контакт із дітьми, яких суспільство часто не розуміє.
“Колись я взагалі не знала, як поводитися з дітьми, у яких аутизм, синдром Дауна чи інші діагнози. Я відчувала до них жаль, страх, бо елементарно не знала, як реагувати на них”, – зізналась Міра.
Шлях до роботи у британській школі
Працювати з такими учнями вона почала ще в Україні, у інклюзивній школі. Саме тоді стало очевидно, що суспільство часто не готове до прийняття дітей з особливими освітніми потребами. Згодом це розуміння лише поглибилося.
“Всі люди різні. Ми всі різні – і ці діти також”
Після переїзду до Британії у 2015 році Міра працювала в різних сферах. Повернутися до освіти її змусили обставини — сім’я, дитина і потреба знайти роботу з гнучким графіком.
Звернувшись до освітньої агенції, вона планувала почати з позиції асистента у звичайній школі. Однак доля привела її до спеціалізованого закладу для дітей із комплексними потребами.
Перший робочий день став визначальним — школі вона підійшла так само, як і школа їй. Зараз Міра вже працює напряму та готується перейти на позицію вчителя.
Британська система спеціальної освіти, за словами Міри, побудована навколо потреб учня. Простір школи організований так, щоб кожна дитина почувалася безпечно, “максимально підточений під учнів”.
Замість класичних класів — сенсорні кімнати, індивідуальні простори, можливість усамітнення чи активності залежно від стану дитини. Уроки не прив’язані до дзвінків чи кабінетів — їх проводять там, де дитині комфортно: “Ми буквально носимо уроки за дітьми”.
Чому тут не кажуть «ні»
У школі застосовують методику Positive Behaviour Education, яка базується на підтримці, а не заборонах.
“Ми не кажемо: “Ні!”, “Не можна кидати важкі предмети!” чи “Вже йди чистити зуби!”. Замість цього дітям пропонують альтернативи, пояснюють безпечні варіанти і дають відчуття контролю через вибір. Навіть прості дії — як почистити зуби чи вмитися — оформлюють як варіанти, серед яких дитина обирає.
Такий підхід допомагає уникати стресу і поступово навчати дітей саморегуляції.
Як працюють із кризами
Одне з головних завдань — навчити дітей розпізнавати власний стан і керувати ним. Для цього використовують спеціальні інструменти, зокрема візуальні шкали емоцій.
Якщо дитина переживає кризу, урок відкладають — спочатку важливо стабілізувати стан. Фізичне втручання застосовується лише у крайніх випадках, коли є загроза безпеці. В інших ситуаціях педагоги шукають індивідуальні підходи — через спостереження, аналіз поведінки і взаємодію.
З часом ставлення Міри до дітей змінилося кардинально — від жалю до глибокого прийняття.
“Я люблю кожну дитину. Раніше я бачила у них жаль, а тепер – індивідуальність”
Вона підкреслює, що ці діти дуже щирі і не приховують емоцій: “Ці діти не вміють брехати. Якщо вони тебе люблять, вони це покажуть”.
Робота з нейровідмінними дітьми — це не лише виклик, а й постійне навчання. За словами Міри, саме тут вона навчилася краще розуміти не лише учнів, а й себе. Вона також визнає, що ця професія емоційно виснажлива, але водночас дає відчуття сенсу і важливості. Попри складність роботи, вона відчуває, що перебуває на своєму місці.
Читайте також: “Волонтерство, яке додає цінності”: як українка в UK стала менторкою для підлітків з прифронтових областей
фото з архіву Міри Брінклі
