Коли російське вторгнення змусило мільйони українців тікати за кордон, Галина Скворцова опинилась у Великій Британії без чітких орієнтирів та знайомих. Вже за пів року вона спільно з Марʼяною Винярською почала створювати мережу підтримки для сотень новоприбулих. Нині проєкт Facework Ukraine допомагає українцям знайти себе в новому середовищі – через освіту, працевлаштування та об’єднання спільноти.
У розмові з Platform – щира історія сили, ініціативи та надії.
Понад три роки тому тисячі українців були змушені шукати безпеку за кордоном. Як ви вважаєте, як сьогодні почувається українська спільнота у Британії – особливо ті, хто прибув у перші місяці війни? Чи вдалося їм інтегруватися, чи все ще залишаються відчуття невпевненості та вразливості?
– Я, мабуть, якраз можу віднести себе до першої хвилі, тому що я приїхала до Британії наприкінці березня 2022 року і вже понад три роки тут. За цей час, процес адаптації у більшості вже відбувся, але у когось, певна, він досі триває. Зрозуміло, що настрої людей з часом змінюються.
І якщо на початку тренінгів, які ми проводимо, українцям було дуже важко сприймати англійських спікерів, то тепер ми переорієнтовуємося саме на них. Поясню чому. Звісно спершу був мовний бар’єр, проте також важко було сприймати британців через ментальні, культурні відмінності. У них трохи інша подача інформації, інші погляди, учасники нарікали, що “багато води”, “розмови ні про що”. Тому ми шукали українських фахівців, які могли донести ту ж інформацію змістовно, конкретно. Переважно з української діаспори, які вже тут певний час знаходяться і розуміють цю культурну, ментальну різницю між українцями і британцями. На перший час це дуже добре спрацювало.
Згодом ми вже запрошували тих новоприбулих українців, яким вдалося щось зробити після переїзду – запустити успішний бізнес, працевлаштуватись, або вони мають досвід у певній сфері. Тепер, я бачу, зʼявилась зацікавленість у британцях. Тобто, ми вже трохи призвичаїлися, зрозуміли цю країну і проявляємо більший інтерес до спільноти, яка нас оточує. Навіть по тренінгу ми спостерігали невеличкий спад зацікавленості, а зараз люди повертаються, тому що ми почали запрошувати британців – бізнесменів, роботодавців.
Українські спільноти у Британії переважно запрошують саме українців як спікерів. Я теж за те, щоб поширювати і показувати певний досвід та успіх “своїх”. Але потреба в тому, щоб інтегруватися у нове середовище, вона залишається. І якщо англійську більш-менш опанували, культурно теж адаптувалися, хочеться більше налагоджувати зв’язки з британцями.
Насправді це важко, якщо ти не працюєш, не волонтериш в британській компанії, то в тебе по мінімуму цих точок дотику. Якщо ти живеш в сім’ї спонсора – окей, в тебе є якийсь контакт, у цього спонсора є родичі, знайомі, таким чином ти вже включений у цю систему. Але наприклад, я приїхала в березні (2022-року, – ред.), у квітні я вже з’їхала на орендовану квартиру і жила зі своїми дітьми, то в мене не було якихось точок дотику з британцями.
Як я могла вивчити англійську? 3-4 години на тиждень вивчення мови на курсах ESOL абсолютно недостатньо.
Давайте відверто, можна тижнями жити у новій країні і не спілкуватися взагалі. Щоб скупитися в магазині, англійська не потрібна, ти можеш розрахуватися за допомогою картки, а ще там є каса самообслуговування. Тобто, будь-де я могла дати собі раду без англійської мови, без контакту з місцевими.
Я зустрічала “місцевих” (якщо так можна сказати) – мігрантів з різних країн (не буду називати конкретно, щоб нікого не образити) – які прожили 20 і більше років у своєму оточенні, не знаючи англійської навіть на рівні А1. Але для того, щоб працювати, жити тут, ти мусиш знати мову. Я не хочу, щоб українці жили тут у внутрішній ізоляції, а ще гірше – були просто споживачами соціальних виплат. Ми маємо бути фінансово незалежними і самодостатніми тут.
Ви згадували про важливість інтеграції українців у британське суспільство. А як щодо зворотного процесу – чи, на вашу думку, британці зацікавлені в тому, щоб українці стали частиною їхньої спільноти? Як змінилося ставлення до нас за ці роки?
– Це треба спитати британців. Та принаймні, з того, що я бачу, вони здивовані українцями, адже на ринок приходять люди висококваліфіковані: одна-дві вищі освіти, PHD, тобто рівень досить високий. Мабуть, буде некоректно порівнювати з іншими біженцями, але ми справді відрізняємося від них. Проте тут є свої виклики. Так склалося, що люди, які працюють руками, вони за місяць-два вже з роботою, вони вже в середовищі. А людям, які побудували кар’єру в Україні і хочуть продовжити свій професійний шлях тут, складніше це зробити.
Наприклад, юристу вивчити мову на достатньому рівні – це зовсім інша справа, ніж перукарю або в іншому сервісі.
Розкажіть, будь ласка, про ваш переїзд до Британії у 2022 році. Що ви тоді переживали? І як народилася ідея створити таку ініціативу, яка сьогодні допомагає такій кількості українців?
– Я приїхала, як і багато хто, щоб отримати перепочинок. Я думала, що за два-три тижні поїду в Україну і саме стільки часу мені достатньо буде, щоб оговтатись, для повернення назад. Приїхала сюди з двома дітьми, з маленькими рюкзаками, ми навіть не брали особливо речей. Я не планувала винаймати житло чи оформлювати дітей до школи. У мене навіть думок про це не було. Але пройшов тиждень, два, три, і я зрозуміла, що таки, мабуть, треба.
Під час кожних канікул я збирала речі, щоб повернутися. Але нові обстріли були гучнішими за мої думки. Постійно “жити на валізах” досить складно. Я зрозуміла, що так я мучаю не лише себе, а й дітей, тому прийняла рішення, “розкласти валізу” і бути тут доти, поки є, наприклад, віза, а потім вирішу. Цей внутрішній дозвіл дав можливість трохи розслабитися і продовжувати життя тут і зараз.
Щодо Facework Ukraine, то для мене все вийшло досить випадково. Я теж шукала роботу, але не знала, чим зайнятися, тому що я – комунікаційниця, починала з журналістики, а потім була організатором конференцій, виставок, але без знання англійської мови на достатньому рівні продовжувати працювати у сфері комунікації не можливо.
Так вийшло, що у цей час ще одна українка, Мар’яна Винярська, запропонувала Lewisham Council допомогти українцям, яких тоді вже було багато, з пошуком роботи. Рада виділила кошти для Facework Group (місцевій організації), і вже наприкінці 2022 року спільно з Мар’яною ми почали розробку цього тренінг-проєкту. Згодом Марʼяна повернулася в Україну, а я ще й досі опікуюся нашою маленькою Україною тут, у Лондоні. За цій час тренінг перетворився на повноцінну інтеграційну платформу для українців.
Кожна велика справа починається з першого кроку. Що стало відправною точкою для вашої ініціативи? І наскільки складно було діяти, коли навколо – війна, емоційна втома, невизначеність, і люди поруч потребують не лише інформації, а й людської підтримки?
– Мені пощастило працювати з українцями, бо я така ж сама, маю ті ж потреби та бажання, стикаюся з тими ж викликами. Спершу ми збирали своїх знайомих, далі запрошували знайомих знайомих, так поширювалася інформація про наш проєкт. Люди приходили навіть не стільки на тренінг, скільки заради можливості зустрітися зі своїми і спільно щось обговорити. Після тренінгів у нас був час саме для спілкування, тоді відчувався справжній голод на живе спілкування. Через це ми почали проводити психологічні зустрічі, люди були вражені, що вони не одинокі у своїх емоціях і схожі стани переживає ще хтось. Підтримка у такі моменти дуже об’єднує.
Направду, Facework Ukraine – це дуже локальна ініціатива, підтримана Lewisham Council. Але так склалося, що люди почали підтягуватися з різних кінців Лондона. До нас навіть приїжджали з Кембриджа, Брайтону та інших місць в радіусі 70-100 миль. Я не знаю, як вони добиралися в один бік 2-3 години, а потім, після 22:00, поверталися додому ще стільки ж. Це на рівні подвигу, що нас дуже мотивувало. Якщо люди приїжджають так здалеку, ти не можеш провалити своє завдання, все має бути на високому рівні.
Коли до вас приходять українці вперше – з чого починається ця взаємодія та яку підтримку вони отримують уже на першій зустрічі? Власне, що найбільше турбує наших людей сьогодні – через три роки після початку повномасштабної війни?
– Основна проблема – працевлаштування. І, на мою думку, воно багато чого вирішує і з ментальним здоров’ям, і з фінансовим становищем, і з можливістю інтеграції в це суспільство. По суті, це – основа. Ми відштовхувалися від того, що потрібно для працевлаштування, які потреби закрити. І перше – це мова. Протягом першого року у кожній програмі була тема «English for Job», хоча тепер ми відмовилися від неї і переорієнтувалися більше на ознайомлення з корпоративною культурою Британії, яка відмінна від української: як має відбуватися адаптаційний процес на новому місці, законодавчі норми та стандарти тощо.
Звісно у нас є стандартний набір необхідний для працевлаштування: як писати резюме, як проходити інтерв’ю, але з британським контекстом.
Проте ми розширили цей набір за рахунок «Self-employment» – як почати власний бізнес. Бо якщо ти не можеш знайти роботу на когось, то можливо варто почати працювати на себе.
Навіть коли існує мовний барʼєр і поки що складно працювати з британцями, ти можеш працювати з українцями у Британії, яких досить багато.
«Meet Employer» – це знайомство з роботодавцями. Українці часто мають завищені очікування, що от «ми прийдемо, зустрінемо роботодавця і отримаємо роботу». Насправді це так не працює. Представники компаній більше розповідають про особливості процесу найму працівників, про те як організовано роботу у компанії, як подати резюме, щоб його побачили фахівці з відбору персоналу. Насправді це дуже цінна інсайдерська інформація і той, хто вміє слухати, отримує перевагу і швидше рухається до своєї мети.
Ми також зрозуміли, що оптимальна модель – це не лише тренінги, а й допомога в культурній інтеграції. В нас є Speaking Сlub із британцями, бо навичка говорити англійською, мабуть, дається найважче. Та це не лише про мову, а й про спілкування в ширшому розумінні. Тут народжується дружба, контакти, знайомства. Люди запрошують один одного на якісь заходи, обмінюються інформацією: так британці краще починають розуміти українців, а українці – британців.
Як я вже казала, ми додали ще психологічну групу підтримки, тому що всі ці карколомні, травматичні процеси даються взнаки. Попри те, що українці в Британії знаходяться у фізичній безпеці, кожен з нас починає свій день з новин в Україні, там наші близькі і рідні. Емоційний стан дуже нестабільний попри тисячі кілометрів від зони бойових дій. Крім того непевність з роботою, проживанням та майбутнім додають психологічних проблем. Найскладніше мабуть тим, хто приїхав сюди сам і немає близьких для підтримки. Такою підтримкою стає наша психологічна група.
І якщо повернутися до теми працевлаштування, то ми буквально створюємо робочі місця. Наприклад, MeetMe Community Club, який ми проводимо по неділях. Тут люди збираються, щоб провести час корисно та цікаво: тут є пілатес, різні майстерки, шахові турніри, навчальні сесії з фінансів, штучного інтелекту, карʼєрного коучингу тощо; тут також можна відпочити та поспілкуватися з друзями за чашкою кави та домашньою випічкою.
MeetMe – це, по суті, наша ідея, яка перетворилася у грантове фінансування та part-time працевлаштування для двох людей. Згодом, щоб бути спроможними надавати різні сервіси, ми провели цілу грантову кампанію і дев’ятеро людей отримали маленькі гранти від Lewisham Counsil, а це значить – заробіток для них і користь для громади. Таким чином MeetMe став нашим полігоном для тестування нових ідей та можливістю для створення робочих місць. Ви б знали скільки талантів мають українці!
Українці вміють допомагати один одному, рости, вони повинні отримати силу впливу. Особисто я певна, ми маємо витрачати час у Британії із сенсом, бути адвокатами та голосом України тут.
Так, я багато вже казала про те, наскільки важливо українцям інтегруватися у нове суспільство, проте у нас є ще один, здавалося б, взаємовиключний напрямок, нам потрібно не розчинитися, а гуртуватися та зберегти свою ідентичність тут. Тому ми намагаємося одночасно дотримуватися обох напрямків – зростання на новому ґрунті, не забуваючи про власне коріння. Ось саме для цього ми створюємо нашу екосистему проєктів.
На вашу думку, чи досі українці у Британії стикаються з труднощами у пошуку роботи? Які основні бар’єри стоять на їхньому шляху сьогодні – мова, досвід, документи, емоційний стан?
– По-перше, не лише українці стикаються з цією проблемою у Британії, не забуваймо, що це дуже конкурентний, глобальний ринок. Навіть британці нарікають, що знайти роботу складно. Звісно, новоприбулим це зробити складніше, бо є додаткові перешкоди – мовний барʼєр, відсутність місцевого досвіду роботи та кола знайомств.
По-друге, все залежить від типу зайнятості. Знайти просто роботу – не проблема. А ось знайти якісну – так. Тобто на ринку повно пропозицій з прибирання, складських операцій тощо, а ось висококваліфікованому фахівцю знайти роботу у своїй галузі та мати достатній рівень заробітку, складно. Лікарям, юристам важко почати з нуля в новій країні. Наприклад, інженерам, архітекторам складно інтегруватися, тому що тут зовсім інші дозвільні документи, нормативні системи. Дехто просто перевчається, дехто на джуніор посади йде.
Приходить розуміння, що для працевлаштування потрібна відповідна репутація та коло знайомств у певній галузі, той самий нетворкінг та LinkedIn. В Україні ця соціальна мережа не популярна, бо спілкування йде переважно англійською, орієнтована на зовнішні ринки та й мало хто шукає за її допомогою роботу. Якщо ти приїжджаєш сюди, виявляється, що це чи не перша соціальна мережа, де можна налагоджувати бізнес контакти і стати видимим для рекрутерів. Багато хто боїться LinkedIn, тому що там треба проявлятися і писати англійською. Мова теж трішки зупиняє.
За кожним сильним проєктом стоїть команда однодумців. Хто ці люди поруч із вами, хто допомагає розвивати Facework Ukraine? Які цінності об’єднують вашу команду?
– Сильній підтримці українців ми маємо подякувати, перш за все, засновнику та керівнику компанії Facework Group Стівену Керік-Девісу, який всіляко допомагав тому, щоб проєкт Facework Ukraine відбувся.
Рік тому до нас приєдналася Таїна, спершу як інтерн від Islington Concil, що мав навчатися у нас проводити подібні тренінги, проте зараз вона є чи ненайбільшим драйвером та генератором ідей у нашій команді. Маючи досвід з оцінки та відбору грантових пропозицій, вона допомогла нам провести навчання з написання грантів і врешті залучити мікрофінансування для втілення ідей в рамках MeetMe.
Також у нас є Аббі, британка. Це цікава історія. Коли я приїхала в Британію, Аббі була моєю вчителькою ESOL, яка щиро переймалася долею українців. Ми з нею подружилися, і згодом я запросила її на наші тренінги у якості волонтера на спікінг-клаби, щоб допомогти українцям опанувати англійську. А потім вона залишилася з нами і тепер жартує, що колись навчала мене, а тепер я стала її босом. Щоправда, у нас дуже дружні стосунки і немає ієрархії. Аббі – наш криголам, вхід до британського середовища, вона знає локальні «фішки» та шукає британців, які могли б із нами співпрацювати та допомагати з працевлаштуванням.
Ще є величезна українська спільнота, направду мені не вистачить часу перехувати всіх – бо це не десятки, а сотні людей, які приходять зі своїми неймовірними ідеями і наше завдання лише знайти спосіб реалізувати їх. Таким чином вони підживлюють цю екосистему взаємопідтримки.
Чим ваша команда може пишатися найбільше? Які досягнення або моменти стали для вас справді важливими?
– Мабуть коли люди приходять і кажуть, що тут є відчуття дому. Це дуже цінно.
Мені пощастило з людьми, яких я зустрічаю, які погодилися, повірили, прийшли і щось зробили разом з нами. Наша цінність будується з людьми і заради людей.
Як ви бачите майбутнє українців у Великій Британії? Якими, на вашу думку, є перспективи – як у контексті візового статусу, так і з точки зору інтеграції, професійної реалізації та місця української громади в британському суспільстві?
– Мене дуже зачіпає фраза, що українці приїхали, щоб навчитися тут і згодом мати можливість відбудовувати Україну. Звісно не в контексті відбудови України, це безсумнівно, а стосовно навчання, для мене це про меншовартість. Та українців не треба вчити, вам не треба витрачати свої ресурси. Британії та іншим країнам пощастило, що українці вже навчені, це дуже цінний людський капітал, загартований у кризових ситуаціях, з неймовірною мотивацією – вони можуть використати ці знання, досвід і зробити колосальний внесок в економіку. Просто їм треба допомогти інтегруватися.
Щодо майбутнього українців у Британії, у кожного своя особиста історія. Моя особиста адаптація не мала ось цього періоду «honeymoon» («медовий місяць», – ред.) – закоханості у Британію, мені було важко, все навколо тригерило і хотілося додому. Я пройшла цю депресію, прийняття і все решта. Зараз я можу сказати, що я люблю цю країну, і це буде щиро, справді. Але я хотіла б повернутися в Україну.
Так, я свою “валізу” розклала, але я дуже швидко її зберу. Бо в Україні – моя сім’я, у мене – чоловік, а у дітей там батько. Мій брат у ЗСУ виборює Україну для моїх дітей. Тому ми обовʼязково повернемося.
Попри те, що війна триває, ваша діяльність не втрачає своєї актуальності. Розкажіть, будь ласка, про ваші плани на найближче майбутнє. Як ви бачите розвиток підтримки української громади тут, у Британії?
– За два з половиною роки ми зробили цілу підбірку класних сесій та відеозаписів стосовно працевлаштування. Я дуже пишаюся цим і дякую тим людям, які зробили свій внесок.
На майбутнє ми хочемо зробити курс по LinkedIn, плануємо вчити людей вести цю соціальну мережу і шукати роботу з її допомогою. А також як заробляти гроші за допомогою LinkedIn, як шукати навчальні можливості. Думаю, що це може бути корисно, цікаво і перспективно. На одній з останніх сесій місцева фахівчиня, британка, розповідала, що її п’ять разів “хедхантерили” ддя різних компаній через LinkedIn, тобто не вона їх шукала, а вони її. Усе через те, що вона дуже активна в цій соцмережі, показує там всі свої досягнення. Маю віддати належне, мабуть, вона дуже хороший фахівець. Але з іншого боку, LinkedIn – це спосіб показати себе.
Нещодавно до мене прийшла українка із запитом «як вести LinkedIn, якщо я в принципі не публічна? Мені важко розкриватися і писати про себе щось». Я це дуже добре розумію. LinkedIn я використовувала в Україні ще 2016 року, почала працювати з міжнародними компаніями. Я шпигувала, підписувалась на компанії і стежила за їхніми новинами, шукала виходи на топ-менеджерів. Я це сприймала буквально, як роботу і була здебільшого непомітною. А коли треба проявлятися і писати про себе, це важче, значно важче. Це «совдепія» – не висувайся, будь непомітним – ці риси заважають знайти себе в новому світі.
Я можу бачити по своїх дітях, які у британській школі вчаться змалечку презентувати себе. Для них це просто, як дихати. Вони себе «продають» скрізь і всюди. Українцям же це важко.
Можливо не всім, але великій кількості українців, в тому числі мені, важко себе продавати. Восени ми зробимо сесію із психологом про те, як проявлятися.
А ще у нас великі плани стосовно грантових проєктів: ми продовжимо навчати українців готувати проєкти, писати грантові заявки, щоб втілювати мрії в життя.
Що б ви сказали тим, хто щойно приїхав до Британії і відчуває розгубленість? З чого варто починати інтеграцію, і які кроки справді допомагають знайти себе та реалізуватись у новій країні?
– З власного досвіду, я б порадила інтегруватися спочатку в українську спільноту, роздивитися, зрозуміти, знайти інформацію, яка вже напрацьована. Дуже корисною буде Opora, яка на своїх ресурсах розклала все по поличках стосовно оформлення документів, пошуку житла, юридичних питань тощо. Facework Ukraine підкаже щодо працевлаштування, інші організації закривають решту напрямків.
Тобто знайти ці контакти, скласти ці пазли і тоді обирати стратегію, куди рухатись. А потім обовʼязково інтегруватися у британську спільноту, без цього ніяк.
І не втрачати віру, бути активним і діяти.
Те, що хтось просто приходить і слухає лекції, – так воно не працює. Той, хто прийшов, сам рученьками написав резюме, проконсультувався, проаналізував, розробив кар’єрну стратегію, хто стукав в усі двері, той знаходив роботу.
Так, наприклад, наша учасниця Юлія з досить посереднім знанням англійської (це її власна оцінка) за 4 місяці після приїзду до Британії отримала декілька пропозицій роботи за своїм фахом і мала з чого обирати. Тому що вона скористалася інформацією нашого тренінгу і сама діяла активно. Зараз вона повертається до нас із запитами на фахівців для своєї компанії: “Нам потрібен маркетолог, ІТ – фахівець, кого порадиш?” Розумієте, це такий кругооберт – колись ми допомогли їй інформацією, тепер вона є цінним спеціалістом для своєї компанії, її рекомендаціям довіряють, вона допомагає компанії швидко і якісно закрити вакансію, водночас допомагає українцям працевлаштуватися. Ось це для мене ідеальна модель взаємопідтримки українців у Британії.
Яким ви особисто уявляєте завершення цієї війни?
– Я боюсь чіпати слово «перемога», щоб не наврочити. Але я в неї дуже глибоко вірю. Для мене перемога – це не просто завершення війни, бо завершення може бути різним, як ми всі розуміємо. Я поділяю думку, що перемога – це про мир на кращих умовах, ніж попередні. Для мене мир – це зникнення загрози для України.
Читайте також: Від свічок для ЗСУ до UBWIS club для українок у Британії: історія Анни Андрієвської
Автор: Дмитро Заня
фото надані Галиною Скворцовою
