Віталій Портников – український журналіст, політичний оглядач, член Українського ПЕН-центру. Висловив думку чому у виборах США переміг Трамп та якою буде майбутня Америка.
“Приголомшливі – хоча, очевидно, й очікувані підсумки президентських виборів у Сполучених Штатах примусили багатьох з нас замислитися не тільки про Україну, а про Америку. Про Америку, яку ми вочевидь мало знаємо – інакше могли би собі без особливих проблем пояснити, чому американець голосує за таку людину, як Дональд Трамп”, – пише Віталій Портников.
Звісно, у ці дні ви почуєте тисячі професійних пояснень. І про економіку, і про аборти, і про міграцію, і про прорахунки істеблішменту Демократичної партії. Але не забувайте, що всі ці пояснення ви чуєте від людей, які переважно живуть у тій Америці, яка не голосувала за Дональда Трампа (навіть якщо самі вони за нього голосували). Це Сполучені Штати великих міст, це держава узбереж, це світ, розрахований на вічні зміни, на прогрес як сенс. І переважна більшість людей, які відвідують Америку або просто про неї думають, уявляють собі саме таку державу. Навіть серед самих американців Нью-Йорка, Сан-Франциско, Лос-Анджелеса чи Чикаго Америка саме така.
А вона – інша. Є Америка, над просторами якої пролітають літаки, що поспішають з одного великого міста континенту до іншого, на величезній швидкості проносяться машини і потяги… Тут майже ніхто не зупиняється – але тут живуть люди, мільйони людей, для яких Нью-Йорк чи Лос-Анджелес – навіть не просто інша країна, а інший світ, з яким вони не бажають мати нічого спільного.
Я відкрив для себе таку Америку як читач, а не як турист. Для мене найкращою її авторкою залишається акторка і письменниця Фенні Флеґґ з її знаменитим (і, до речі, екранізованим) романом «Смажені зелені помідори в кафе „Зупинка“. Через роки після успіху цього роману Фенні створила навіть справжню сімейну сагу цієї двоповерхової, маленької, але все ж таки великої Америки – Америки простих добрих людей, які не поспішають у великі міста, життя яких повільно минає з першого візиту до церкви й останнього на міський цвинтар, де вони опиняються в оточенні родичів і знайомих. Людей, розгублених шквалом змін, що вриваються в їхнє життя зі швидкістю, якої вони не можуть осягнути і сприйняти. Ці люди не хочуть, щоби світ змінювався. Вони прагнуть комфортно і спокійно жити у тому світі, який є. З самої появи цієї нової цивілізації – Сполучених Штатів Америки – ані вони, ані їхні дідусі й бабусі, ані їхні прадіди і прабабці не прагнули нічого іншого, окрім спокійного й гідного життя. Той, хто прагнув іншого, просто зникав з мапи цієї двоповерхової Америки й опинявся на вулицях, забудованих хмарочосами. Й, до речі, хочу нагадати вам, що «довоєнні» українці у своїй більшості були налаштовані саме так, як мешканці двоповерхової Америки, і швидше зрозуміли б їхній вибір, ніж вибір прихильників Камали Гарріс.
Сила Дональда Трампа саме в тому, що він зміг – щиро чи ні, це вже інше питання – достукатися до цих людей і продемонструвати розуміння цієї розгубленості. Трамп, поза сумнівом, не один із них і ніколи не був одним із них. Але вони сприймають його як свого – і цього достатньо для перемоги. Саме тому Трамп з такою легкістю переміг і Гілларі Клінтон, і Камалу Гарріс – бо обидві ці жінки (кожна по-своєму, звичайно) були справжніми символами змін, які відбулися навіть не в американському суспільстві, а з американським суспільством в останні десятиріччя. І саме тому Дональд Трамп програв Джозефу Байдену – бо Байден усі десятиріччя своєї політичної карʼєри сприймався як один із них, нехай давно вже став своїм радше в американському політичному істеблішменті. І саме це й намагався донести Байден до своїх соратників по партії – що він і тільки він може перемогти Дональда Трампа. Тому що тими, що голосують за Трампа, може сприйматися як інший варіант «свого хлопця», здатного зрозуміти їхні турботи і страхи. Трампа і Байдена – при всій їхній несхожості – можна уявити за столиком кавʼярні «Зупинка». Принаймні завсідники цього кафе можуть собі їх там уявити і вирішити, за кого ж із цих дідуганів голосувати. А от Камала Гарріс, з їхньої точки зору, взагалі навряд чи завітає до цього кафе…
При цьому Америка майбутнього, звичайно ж, буде Америкою саме Камали Гарріс, а не Трампа чи навіть Байдена. За минуле можна проголосувати, але у нього просто немає можливості повернутися – українці тут багать чого могли б розповісти американцям. Але історична перемога Трампа – щире бажання мільйонів людей повернутися, а не просто повернути Трампа до Білого дому.
І, як це завжди буває з будь-якою спробою надати своїм мріям про минуле інституційного характеру, наслідки цього повернення будуть приголомшливими саме для цих простих добрих людей – тих, хто вірить у дива і в Дональда Трампа.
Джерело:zbruc.
Читайте також, Перемога Трампа: якою буде допомога Україні та чи зможе зупинити війну.
