В останні тижні в інформаційному просторі відбувається запекла дуель між Україною та її західними союзниками щодо подальшого ведення війни, зазначає філософ та член PEN Ukraine Олексій Панич.
У Байдена вирішили, що для нього “піти красиво” і “залишити по собі вікопомну спадщину” – це змусити Україну до того, щоби вона “добровільно-примусово” визнала свою часткову поразку у війні з росією, після чого наші західні союзники проголосять це спільною перемогою України та Заходу “в межах реально досяжного”.
А якщо вдасться оголосити про це вже зараз, до дня виборів у США – так це ще й великий козир у руки Гарріс, і одночасно вибивання великого козиря з рук Трампа.
Під це готують західну публіку, “качають” українців, проводять опитування, публічно й непублічно зондують реакцію різних суспільних груп, збирають аргументи.
Втішним призом водночас називають “вступ до НАТО”, скромно замовчуючи той факт, що насправді Україні пропонують лише почати процес вступу, який цілком може ніколи не завершитися. В обмін на це Україна має домовитися з росією не просто про припинення вогню, але й про фіксацію лінії протистояння, тобто має де-факто визнати за росією всі території, які вона наразі захопила і ще встигне захопити на момент укладення домовленості.
У разі початку процесу вступу в НАТО – і ще до всякого його завершення! – в України будуть надійно зв’язані руки щодо питання повернення цих територій силою: будь-який рух у цьому напрямку гарантує, що процедура вступу до НАТО не завершиться ніколи, або й взагалі буде формально зірвана. Хоча вона цілком може тривати вічно і без будь-яких додаткових рухів з боку України.
Кіссінджер в труні лагідно посміхається. Зараз все готують саме під його сценарій; нічого ліпшого за цього небіжчика живі у Вашингтоні так і не винайшли.
Таким чином, завойовані росією території залишаться російськими, доки не розпадеться рф – так само, як країни Балтії залишалися радянськими, доки не розвалився СРСР. Різниця лише в тому, що будь-якого розпаду рф наші союзники мають твердий намір не допустити (тоді як у 1980-ті вони схаменулися, коли було вже надто пізно: хотіли просто економічно послабити СРСР, а воно он як обернулося, хто ж знав).
Кажучи зовсім просто, нас розводять, і не на “Мінські домовленості – 3”, а на “Будапештський меморандум – 2”. Все заради “спадщини Байдена” (і сприяння перемозі Гарріс), але за цей проєкт радісно схопилися й інші західні партнери (сподіваюся, що не всі).
Тиск на Україну зростає і вочевидь досягне кульмінації на черговому Рамштайні на рівні лідерів. Якщо там виникне ситуація “всі проти Зеленського / Зеленський проти всіх”, нашому Президенту не позаздриш. Поки що в публічній площині Україна щодня відкидає будь-які ідеї “торгівлі територіями”, і це правильно.
В результаті від Рамштайну, який відбудеться цього тижня, можна чекати одного з трьох підсумків:
– або Зеленський поступиться задля зручності союзників,
– або він змусить союзників погодитись на свій план відповідно до “формули миру”,
– або сторони розійдуться, “не домовившись”.
Чи може гіпотетичне запрошення до НАТО не бути для України пасткою? Так, може. Пастка, власне, не в запрошенні, а в двох деталях:
1) на які території України будуть (якщо взагалі будуть) поширюватися якісь “тимчасові гарантії” окремих членів НАТО до завершення ратифікації протоколу про вступ;
2) як буде прописано ставлення до українських територій, підконтрольних росії.
Визначення першого може передбачати протокольне виокремлення українських територій, підконтрольних росії, з географічними координатами. І ось тут виникає головна пастка: “повернення цих територій Україні можливе тільки дипломатичним шляхом” (інакше Україна втягне НАТО у війну з росією, а це те, чого НАТО хоче уникнути за будь-яку ціну). Бо з росією “дипломатичним шляхом” означає “ніколи”, допоки росія не розвалиться.
Тому гіпотетичне запрошення до НАТО може не бути пасткою для України в двох сценаріях.
1. Запрошення – це акт “політичної волі”, а протокол про вступ України до НАТО буде оформлено лише після завершення бойових дій з росією (за адекватної допомоги Заходу – з виходом на кордони 2013 року). Це має сенс, якщо західні лідери на це наважаться.
2. Запрошення і протокол про вступ не будуть жорстко обмежувати Україну в тому, щоби вона (а) чітко окреслила, які саме свої території вона не контролює, і (б) зобов’язалася за жодних умов не повертати ці території військовим шляхом.
Останнє – це той самий ганебний “мир в обмін на території”, про який я вже писав.
Як при цьому все юридично оформити так, щоби подальше відвоювання Україною своїх територій не втягувало НАТО у війну з росією – завдання з двома зірочками для дипломатів. Але тут або є цей вузький прохід, або взагалі немає жодного.
Читайте також: Україна і спадщина Байдена: колонка Тімоті Снайдера
Джерело: Олексій Панич
Публікації в рубриці “Блоги” є винятково точкою зору автора.
