«Це теж був їхній дім»: фотопортрети українських біженців у Великобританії

Два роки тому, коли перші переміщені українці прибули до Великої Британії, фотографка стежила за невеликою групою жінок і дітей, які оселялися в сільській місцевості Девону. Вона та дві задіяні українські жінки розповідають нам про фотопроект, пише Telegraph.

Віддалене село Мурхейвен, що за 15 миль на схід від Плімута, є місцем, далеким від війни. З одного боку відкритий, безплідний болотистий край, а з іншого – горбиста місцевість, навколишній ландшафт усіяний бродячими вівцями та кіньми. Тому, коли два роки тому туди прибули дюжина українських біженців, Френкі Міллз, фотокореспондент місцевої газети, не міг не не звернути увагу на них. 

«Це невелика, тісно згуртована британська спільнота. Люди, які прийшли, були дуже помітні».

Коли Міллз опублікував на сільському форумі Facebook прохання сфотографувати деяких біженців, виник певний опір. 

«Люди вважали це справді нечутливим. Вони були дуже обережні, і спонсори вважали своїм обов’язком захистити своїх гостей».

Але одна особа надіслала повідомлення, щоб сказати «давайте побалакаємо». Це була Валентина Романчук, яка щойно приїхала з Харкова, що на сході України, часто ставала мішенюю російських нападів. Протягом півтора років Романчук познайомила Міллз зі своїми співвітчизниками в селі та сусідньому місті Айвібрідж, спілкуючись через додатки для перекладу. Далі був «Добрий вечір, ми з України», фотопроект, який розповідає про те, як невелика спільнота жінок і дітей перебудовує своє життя. Назва, взята зі слів, які Міллс бачив на футболці молодого хлопця, була гаслом війни, яке використовувалось по всій Україні. Тепер вона увійшла до короткого списку Sony World Photography Award за цю серію.

Понад 200 тисяч українців прибули до Британії вперше після Другої світової війни. Британська громадськість масово прийняла біженців у своїх домівках. Коли про цю схему було вперше оголошено, Сполучене Королівство вважалося повільним у діях і був складний процес подання зявки, але люди в Мурхейвені хотіли долучитися будь-яким способом.

 «Це було схоже на ефект доміно», — каже Міллс. «Одна людина була за це, і раптом усі захотіли допомогти».

У багатьох відношеннях це не було чимось незвичайним у такому місці, як Мурхейвен, яке має історію спільного життя. Колись лікарня, а тепер розділена на окремі будинки, розташовані на 65 акрах ландшафтної території, тут проживає близько 440 мешканців. «Це тісна громада, і є відчуття, що люди там пов’язані», — каже Міллс, який описує стару величну архітектуру так, ніби вона «просто стирчить з Дартмура». Але проект не стосувався ландшафту чи історії місцевості. Саме особистості та те, як вони співвідносилися, зробили образи сильними. «Кращі показують особистий досвід людей і їх характер».

Улюбленим, за словами фотографині, є ніжний момент між мамою та донькою, Пауліною та Оленою. На ньому зображено Пауліну, коли вона виходить із комори з двома баклажанами. Потім Олена манить її підійти і витирає щось з її обличчя, і з-під столу вискакує їхній пес, який приїхав з ними. 

«Мені подобається цей зв’язок між ними. Це показало, наскільки важливими можуть бути ці жести, коли ви проходите через щось таке велике, як це».

Для українки участь у фотосеріалі було наче втеча. Була незліченна кількість одноденних поїздок, прогулянок по болотах і зупинок з морозивом. «Ми провели багато чудових годин на лоні природи в заповіднику», — каже вона. 

«Я часто згадую смішні випадки та розмови, і думаю, що цей проект був як маленьке, нове та щасливе життя, яке допомогло нам забути про всі жахи, які ми залишили в Україні». 

Для українки Тетяни Володимирівни Дробот (Тані), вчительки математики, яка довго хворіла на Ковід і залишила чоловіка та двох синів, це стало нагадуванням про старе життя. Їй завжди подобалося фотографувати та бути на них.

Груповий знімок Олени, Пауліни, Валентини та Валерії, які сидять на болоті, а Таня стоїть на колінах, щоб зробити селфі, викликає у неї сміх. «Мені це подобається», — каже Міллс. «Це було наприкінці їхнього першого літа у Великобританії. Почуття гумору Тані було непохитним протягом усього часу».

Майже два роки в селі лунала українська мова з дитячих майданчиків, синьо-жовті прапори вивішували на хатах, щорічно святкували День Незалежності України. Господарі Дробот, Фіона та Девід, познайомили її зі своїми друзями, родиною та онуками. Романчук залюбки відгукується про шашлики та вечірки, які нагадали їй пікніки вдома. Багато жителів громади допомагали з покупками, відвідуванням лікаря та підйомом. 

«Я знайшла справжніх друзів, — каже вона. «Я зрозумів, що мені потрібно змінити свої старі звички і почати звикати до життя в Англії. Я хотів, щоб люди прийняли мене як особистість».

Звичайно, інколи виникала напруга. Деякі стосунки зіпсувалися і розпалися, інші закінчилися раптово. Хоча багато людей перебудовують своє життя, щоб залишитися у Великій Британії, інші, особливо молоді, розглядають можливість повернення додому. Через два роки Романчук живе в Плімуті. Її англійська покращується, вона працює волонтером і співає в українському хорі. Наразі лише Таня Дробот залишилася жити в Мурхейвені. Оскільки кінця не видно, а національні інтереси згасають, вона вважає, що світ втомився від того, що відбувається в Україні. Вона не знає, що її чекає в майбутньому, але вона вивчає мову та почувається позитивно. 

«Думаю, я з цим впораюся. Головне, щоб не було війни».

Незалежно від результату, проект підкреслює універсальну потребу відчувати себе десь удома та мати мету. «Навіть коли обидві сторони не мають спільної мови й мають абсолютно різні історії, усе одно було відчуття взаємозв’язку», — каже Міллс. «Це теж був їхній дім».

Читайте також, Британська освіта: українка ділиться враженнями від навчання дітей у школі.