Що спільного між таксі у Флориді, «Щедриком» і розмовами про Україну з американськими пасажирами? Для Владислава Териха – це частина щоденної реальності. Колишній SMM-керівник Української асоціації футболу, а нині водій Uber у США та блогер iamukrainian24 опинився в Америці через війну.
В інтерв’ю для UA-Platform Владислав розповів, як виглядає життя українського емігранта у США без прикрас і романтики: про дві роботи, реальні заробітки в Uber, сезонні «провали» і чому США – це зовсім не те кіно, яке багато хто уявляє.
Окрема частина цієї розмови – про війну і маленьку, але важливу просвітницьку місію. У своєму авто Влад вмикає пасажирам «Щедрика», пояснює його українське походження і через музику розповідає світу, що Україна – це не «десь поруч з росією», а окрема країна з власною історією, культурою і болем.
Яким було ваше життя до еміграції та чому все ж переїхали за океан?
Моя перша спроба імміграції була в 2017 році до Ізраїлю. Я там прожив рік і три місяці, познайомився з дуже крутими людьми, з якими до сих пір підтримуємо зв’язок. Повернувшись звідти, знайшов себе в SMM і почав працювати в цьому напрямку. В 2020-му році, за декілька місяців до COVID-у, мені пропонують очолити SMM-відділ Української асоціації футболу. Тобто національна збірна України, футбол – це те, що я з дитинства любив. Це суперкрутий досвід. Я працював там до травня 2022 року.
Плани поїхати в Штати в нас були до того, ми хотіли подивитися, як там живуть люди. У нас була можливість отримати туристичні візи, і ми подумали, що варто скористатись цією нагодою. Вони «їсти не просять», коштують десь 150 доларів, тож подали документи. У дружини була віза на той час, у нас із донькою не було.
Швидко поїхати до США не вдалось: то робота, то ковід, маленька донька, то сімейні питання. Через роботу я міг запланувати відпустку або влітку, або взимку, коли немає футбольного сезону. Вирішили, що просто поїдемо недалеко, змінимо обстановку. І ми вирішили поїхати в сусідню Польщу на День закоханих, на два тижні. А вранці 24 лютого я прокинувся і побачив повідомлення від мого керівника «Ти де?». Тоді я відкрив новини і дізнався, що почалась війна. Ми прийняли рішення, що поки повертатись в Україну не будемо. Оскільки в нас були візи в Штати, і старший брат моєї дружини вже давно живе у США, вирішили, що поїдемо, спробуємо певний час пожити там.
Ми не планували, що це буде на 4 роки. Думали, що це на 5-6 місяців – а тоді повернемось.
Тоді уряд Байдена дав українцям «temporary protection», тимчасовий захист. У Штати ми приїхали 25 березня 2022 року, і якраз потрапили «в останній вагон» під цю програму – якби приїхали на день-два пізніше, ми б не підпадали під TPS.
Пів року ми чекаємо схвалення, витрачаємо всі заощадження, які були на той момент. І 25 вересня, якраз коли має закінчитись 6-місячний термін перебування, нам кажуть «Ось, будь ласка, ваші TPS». Так ми й залишились.
В багатьох українців є дещо романтизовані стереотипи щодо життя у США. Коли ви приїхали, наскільки ваші уявлення про цю країну підтвердились або навпаки розбились об реальність?
Ми потрапили в незвичайне місто в Штатах – Нейплз, штат Флорида. І життя тут – це не життя в цілому в Штатах. Тут, коли виїжджаєш на дорогу, побачити «Ламборджині», «Бугатті», «Ролс-Ройс», «Порше», «Мазератті», якийсь ретро-автомобіль – це не те, що просто, це питання декількох хвилин. Люди, які живуть в Нейплз, – це мультимільйонери, мільярдери. Тут приватні літаки можна побачити штук десять-п’ятнадцять за короткий проміжок часу. Тобто, це не звичайна Америка.
При цьому, перших пів року, коли я тут був, я мав тільки велосипед: машини в мене не було, роботи також. І я не знав, що це таке, що таке Америка в цілому, аж допоки не влаштувався на роботу.
Коли тільки починаєш працювати, ти розумієш, що Америка не така солодка, якою ти бачив її у фільмах. Люди тут працюють на двох, трьох роботах для того, щоб прогодувати сім’ю і покрити виключно свої рахунки.
Мова про заощадження, про покупку техніки Apple чи нової машини кожного тижня не йде. Це просто життя для того, щоб оплатити рахунки, школу, їжу, оренду житла, телефон тощо.
Велика кількість американців працюють на звичайних роботах, які оплачуються тими грошима, з якими українці, емігранти, не готові працювати.
Наприклад, мінімальна зарплата зараз у Флориді, приблизно 13-15 доларів, але якщо мені хтось запропонує таку роботу, я від неї відмовлюся, тому що мені цих грошей не вистачить для того, щоб прогодувати сім’ю та якось існувати.
Крім того, я хотів якось допомагати нашим військовим. На початку війни я створив телеграм-канал, в якому ми намагались «бомбити» по російським медіаресурсам, кидати скарги і т.д, бодай щось робити, не маючи зброї в руках. Коли я приїхав в Штати, я вирішив спробувати заробляти на монетизації в YouTube. Недалеко від нас був океан, я зранку виїжджав на прогулянку, знімав відеоролики на різні теми – про життя у Штатах, про свою роботу, знімав контент на будівництві, поки керівництво не заборонило. За той період монетизація принесла біля 1000 доларів, які я перераховував на різні збори – і машини були, і тепловізори.
Була й дуже трагічна історія. Нас попросили купити тепловізор, гроші ми назбирали, YouTube їх вивів, тепловізор купили – але та людина, якій ми мали його передати, загинула. Звісно, тепловізор передали його побратимам, виконали його бажання, але отак трапилось. Я цю історію ніколи не забуду.
Наскільки легко або складно знайти роботу в Штатах, з вашого досвіду?
Насправді, в кожному штаті історія з пошуку роботи своя, навіть в кожному місті вона може відрізнятись, тому що в кожному місті є якісь свої ком’юніті: мексиканські, польські, українські і тому подібне. І кожна з цих ком’юніті плюс-мінус закриває певні напрямки. Наприклад, у Флориді стрижкою загонів, гіпсокартоном, бетоном займаються мексиканці. А українців у цьому місті, де я живу, майже немає.
Тому з першою роботою на будівництві мені дуже пощастило, взяли по рекомендації.
Зазвичай, якщо ти працюєш понад 40 годин на тиждень, кожну понаднормову годину рахують з коефіцієнтом півтора по зарплаті. Але мені не давали більше 40 годин на тиждень, і я працював не погодинно, а на зарплаті. Відповідно, тієї зарплати, яку я отримував, було недостатньо, і я почав шукати, думати, де заробити додаткові гроші для родини.
Так я влаштувався водієм Uber у другій половині дня. До 24 листопада я працював на двох роботах, зараз – тільки в таксі.
Що потрібно, аби стати водієм Uber?
Для роботи в Uber є певні умови. Потрібно мати один рік водійського досвіду в Штатах, без аварій та інших інцидентів.
У Штатах можна пів року їздити з українським водійським посвідченням. Але захотів отримати американське посвідчення, це було досить легко. Я пошукав в інтернеті якісь тести, книжку з правилами дорожнього руху, і через кілька днів поїхав спробувати здати на права. І тут, скажімо так, історія з анекдота. Коли ти приїжджаєш на здачу екзамена, у тебе має бути свій автомобіль, на якому ти будеш здавати практику – вони авто не дають, як у нас це зазвичай. І якщо я не здав би, я після цього просто поїхав би додому на свому автомобілі.
Після складання іспитів, перші права я отримав на шість місяців, тому що в мене була туристична віза. Коли отримав TPS, прийшов їх продовжувати, і для цього не довелось здавати ніяких тестів. Одразу сказали: «Будь ласка, ось тобі права на рік і декілька місяців».
Яким був перший робочий день в Uber?
Я пам’ятаю, в перший день у мене було бажання заробити як мінімум 100 доларів. Для мене була це якась нереальна цифра, хоча я не знав, наскільки це популярно.
Помив машину, виїхав, і першу годину просто катався по місцях, де думав, що є клієнти, але їх не було. Через годину отримав замовлення і заробив 8 з копійками доларів плюс 5 доларів чайових. Потім другий клієнт, третій… Так за перший день вдалося заробити трохи більше ста доларів, тобто планку, яку я собі поставив, я в принципі виконав.
Але специфіка мого міста в тому, що із закінченням школи робота в Uber тут повністю вмирає.
Всі роз’їжджаються, розлітаються по світу в сезон відпусток – і робота повністю зупиняється. Але коли я тільки починав, я ж цього не знав, я думав, що кожного дня буду заробляти 100-150 доларів. Але наприкінці травня, через чотири тижні після початку роботи – будь ласка, ось тобі холодний душ, ось так ти будеш заробляти по 20-30 доларів за зиму. Тож влітку я припинив працювати в Uber і повернувся вже у вересні.
Що бісить у цій роботі?
Бісить ставлення самого Uber до водіїв. Тому що я знаю, скільки Uber платить, а скільки бере собі відсотків, і це дратує. Мені траплялись кілька разів україномовні клієнти, російськомовні, американці, з якими в мене був конект, я їх запитував, скільки вони платять за поїздку. Був випадок, коли я привіз людину в аеропорт за 28 доларів, наприклад. Їхали ми 40 хвилин часу. Це насправді гарна ціна за таку відстань. І в той же момент мені дає Uber поїздку назад у те саме місце за 32 долари. Це був україномовний клієнт, який приїхав по роботі, на конференцію. Ми розговорились, і виявилось, що клієнт заплатив 100 доларів за поїздку, а Uber мені дав 32. Тому ось цей момент, він не сильно приємний. Але робота потрібна, і, на жаль, ти з цим нічого не зробиш.
А скільки можна заробити на роботі таксиста у вашому штаті?
Усе залежить виключно від міста, де ти працюєш. Це дуже-дуже важливо.
На своєму авто – Kia Sportage – я можу працювати в тарифі «X», це найдешевший тариф, і в тарифі «Комфорт». Якщо дивитися з вересня, то за 12-годинну зміну мені найбільше вдавалось заробляти біля 370 доларів. Це непоганий заробіток для Флориди. Але я знаю, що за 12 годин в Чикаго чи Нью-Йорку можна зробити набагато-набагато більше.
Власне, історія, яка стала популярною в соцмережах, це «Щедрик», який ви вмикаєте пасажирам і розповідаєте про цю пісню і про Україну. Таким чином ви проводите маленьку, але важливу просвітницькуроботу. А як це взагалі сталося вперше? І які ще історії запам’ятались?
Через те, що тут багато дивних водіїв на дорогах, я хвилювався щодо своєї безпеки, і вирішив поставити відеореєстратор. Згодом дійшов висновку, що краще поставити ще один в салон, щоб контролювати і будівлю навколо, і людей, які сідають до мене в машину. Так і почав записувати цікаві розмови.
Зазвичай стандартне запитання, коли пасажири сідають в авто, – «Як тебе звати і звідки ти?» І коли вони чують «Україна», десь половина клієнтів починає розпитувати, а що там, а як там. І я подумав, що скоро Різдво і всі знають пісню «Carol of the bells», знають мелодію. Я вирішив, що було б класно, мабуть, включати їм цю музику і пояснювати, розказувати, що Україна – це не тільки війна, корупція, про яку вам розказують, а Україна – це родина, це любов, це мир. Окрім того, що я вмикаю їм послухати українською «Щедрика», я розказую, як ця пісня потрапила в Штати. Я розказую про наш хор, який відправили на мирну конференцію в Парижі після першої світової війни – щоб розказати світу, що Україна – це не росія.
Як там сталося на тій конференції – це вже інше питання. Але крута мелодія і неймовірні сильні слова – вони доїхали до Америки. І зараз ця пісня – це гімн Різдва, гімн родини.
Днями в мене були клієнти, які запитали мене, звідки я, ми поговорили про моє ім’я, тому що іноземцям тяжко вимовляти «Владислав». І я включив, звісно, «Щедрика», спершу український оригінал, потім англійську версію, поговорили, і їм дуже сподобалась ця історія.
В цілому, коли я вмикаю американцям цю пісню, вони зазвичай дивуються: «Це українське, серйозно? Круто!»
Запам’яталося багато клієнтів, які чують про Україну, які висловлюють слова підтримки, переживають. Багато з них кажуть: «це все путін». Я їм на це кажу: «Пам’ятаєте часи Кеннеді або період холодної війни? путіна ж не було. А у вас все одно проблеми були з росією? То може питання не в путіні, а в людях?». І вони починають задумуватись, мовляв, напевно, ми щось робимо не так.
Зважаючи на ці роки життя в Штатах, чи відчуваєте ви, що ви і ваша сім’я вже інтегрувалась?
Донька, так, тому що вона пішла в садочок, розмовляє переважно англійською мовою.
Я – десь посередині, тому що багато чого не розумію, багато що мені не подобається. Я знаю, наскільки в Україні крутий сервіс і наскільки все розвивається, а тут досі стоїть все наче в кам’яному віці. Тут до сих пір користуються чеками, а для того, щоб закрити кредитну карту, треба телефонувати в банк, просити її закрити. Карти тобі безпосередньо в банку ніхто не дає, вони надішлють її по пошті, й багато інших таких дрібних деталей. Я не розумію, чого така сильна, могутня і багата країна не може налаштувати собі медицину. Тому що в нас у приватній клініці ти швидко отримуєш неймовірно крутий сервіс. В цілому багато запитань.
Попри роки у США, питання майбутнього залишається для чоловіка відкритим: «Хотілося б повернутися в Україну, побачити рідних, близьких – їх найбільше бракує тут. Чи лишатися там жити, я не знаю. Поки все дуже-дуже неясно».
Читайте також: Українка Юлія та її британець Джош: історія кохання, що підкорила TikTok
Авторка: Марина Кавкало
фото та відео з соцмереж Владислава Териха
