Більше ніж рік від початку другої каденції Трампа війна росії проти України триває зі значною інтенсивністю. Чому численні зусилля американського президента щодо її припинення постійно зазнають невдачі? Про це пише Тетяна Сидорук, доктор політичних наук, професорка “Острозької академії” в колонці для NV.
Президент США Дональд Трамп заявив 15 березня в інтерв’ю NBC News, що «Зеленський не хоче домовлятися… путін готовий домовлятися», і що «з Зеленським набагато складніше домовитися». Ця заява, як і загалом його переконання в тому, що він може домогтися врегулювання між росією та Україною шляхом переговорів, відображає фундаментальне нерозуміння цієї війни, її причин і, найголовніше, її ставок. москва воює за те, а Україна боронить те, що неможливо зафіксувати супутниковими знімками або кількісно оцінити в термінах квадратних кілометрів, людей, зисків чи ризиків. Транзакційна дипломатія Трампа несумісна з воєнними і політичними цілями сторін.
Російсько-українська війна — це не лише територіальний конфлікт, це не лише геополітика.
Це конфлікт між двома принципами міжнародної політики — суверенітетом та імперією: суверенна національна держава (Україна) та постімперська держава, яка прагне контролювати регіон (росія). Ці два принципи несумісні.
Логіка першого — кожна держава сама визначає свій курс, логіка другого — великі держави визначають порядок у «своєму» регіоні. Конфлікт стає майже неминучим, коли одна сторона наполягає на повному суверенітеті, а інша — на ієрархії і сфері впливу, що й відбувається в українсько-російських відносинах із 2013 року. Анексію Криму, вторгнення російських військ на Донбас і повномасштабну війну від 2022 року слід розцінювати як віхи в багаторічній кампанії росії з перешкоджання реалізації Україною її реального суверенітету і повернення імперського контролю над нею.
Коротку, але надзвичайно влучну формулу «зіткнення суверенітету з імперією» на означення природи російсько-української війни вживає професор Ендрю Кучінс зі Школи передових міжнародних досліджень Університету Джонса Гопкінса. Близькі концепції розвивають і інші науковці. Історик із Єльського університету Тімоті Снайдер підкреслює «колоніальний характер» цього протиборства. Український професор Гарварду Сергій Плохій описує війну як останню фазу розпаду російської імперії. Історик із Принстонського університету Стівен Коткін говорить про суміш імперської ностальгії та безпекових страхів росії як її мотивацію до вторгнення в Україну. Зрештою, ще в 1990-х роках Збігнєв Бжезінський прорік, що без України росія перестає бути імперією.
Більше ніж рік від початку другої каденції Трампа війна триває зі значною інтенсивністю. Чому численні зусилля американського президента щодо її припинення постійно зазнають невдачі? Трамп припускає, що «спеціальну операцію» можна завершити, щедро обсипавши путіна територіальними поступками й новими діловими угодами зі Штатами, що мало б бути особливо привабливим для кремлівського диктатора на тлі проблем у російській економіці, понад мільйон людських жертв і недосягнення його початкових воєнних цілей.
Адміністрація Трампа провела понад рік, пропонуючи москві низку, здавалося б, привабливих варіантів, зокрема, передачу росії непідкорених земель Донбасу (за принципом «віддайте палію дві кімнати, щоб припинити пожежу»), заборону вступу України до НАТО та встановлення обмежень для українських збройних сил, запевняючи світ, що угоди ось-ось буде досягнуто — протягом 24 годин після вступу Трампа на посаду, або до Дня подяки, або до Різдва. Американський президент постійно залицявся до путіна під час численних телефонних дзвінків, зустрічі на Алясці, політичного туризму спецпосланника Стівена Віткоффа. Він робив пріоритетом червоні доріжки та гучні слова, а не обговорення чогось значущого (переговори навпаки), і наполягав на тому, що Україна є головною перешкодою на шляху до миру.
Такий підхід дозволив кемлю підтримувати інтенсивність бойових дій, зберігаючи Трампа як партнера.
У результаті для росії 2025 рік — це історія про зближення зі США, а не про припинення війни.
А оскільки Україна є захисником, рішучість росії продовжувати атаки не залишає Києву іншого вибору, окрім як продовжувати боротьбу.
Війна сталася тому, що путін вирішив воювати. Мир настане тоді, коли росія вирішить не воювати. Для кожного, хто намагається зрозуміти, що для цього потрібно, надзвичайно важливо усвідомити вибір російського диктатора і його мотивацію. Вибір путіна — імперія. У своєму есе Про історичну єдність росіян і українців (2021 рік) він заявляв: «Україна для нас не просто сусідня країна. Це невід’ємна частина нашої власної історії, культури та духовного простору». Ця фраза майже дослівно повторює стару імперську формулу ХІХ століття про «триєдиний російський народ». Вона також має коріння у пізніших практиках радянського союзу. З такого погляду сам акт ведення війни може бути самоціллю. Вона розглядається як виправдана, навіть якщо коштує мільйонів жертв, виснажує економіку та зменшує суверенітет самої росії, ставлячи її у все більшу залежність від Китаю.
Вашингтон не може ефективно домовитися з тими, кого він не розуміє. путін веде війну ідентичності і будує уявну імперію, хоч і не дуже успішно.
Цей імперський проєкт, будучи надзвичайно погано спланованим, послаблює Росію, а не зміцнює імперію (величезні військові витрати, економічні санкції, посилення НАТО і ЄС, утрата впливу в регіонах). Тим часом головним його досягненням, схоже, стало встановлення пам’ятника Сталіну в московському метро Таганська. Однак, попри це, прораховувати поведінку Ппутіна в термінах зисків, утрат чи ризиків — марна справа. москві просто недостатньо Криму, Донбасу й нейтралітету України, їй потрібен повний контроль над Києвом.
Якщо ця війна — це імперія проти суверенітету, тоді компроміс майже неможливий. Конфлікт може тривати довше, ніж очікують політики. Ніякі зовнішні гравці не можуть просто «вимкнути» його. Російсько-українська війна не лише про території — вона про те, чи змушена буде росія визнати Україну як повністю незалежну державу. Тому її завершення залежить не тільки від подій на фронті (те, що дипломатично можливо, завжди визначають реалії на полях битв), а й від зміни політики або режиму в Москві й загальної життєздатності України.
Найімовірнішими в середньостроковій перспективі є сценарії продовження виснажливої війни або часткового «замороження» конфлікту, а не швидкої перемоги однієї зі сторін чи примарного «миру в обмін на території».
Поточний дипломатичний цирк Трампа не здатен зупинити війну. Він тільки ускладнює роботу з підтримки та зміцнення бойових можливостей України та підриву спроможностей росії.
Лише системне виснаження росії або внутрішні зміни в москві, з одного боку, і довгострокова функціональна стійкість української держави, з іншого, зроблять припинення війни можливим.
Політична реальність майже завжди складніша за абсолютну перемогу чи поразку. Доки росія не стане якщо не демократичною, то хоча б раціонально організованою, вона дивитиметься в дзеркало заднього виду: продовжуватиме війну проти України, залишатиметься загрозою для Європи і агентом хаосу на міжнародній арені. Зміна розуміння кремлем своїх перспектив вимагатиме постійного реального тиску на нього з боку міжнародних партнерів Києва, а не нових спроб домовитися з ним.
Доки Україна підтримуватиме військову й інституційну спроможність, росія не перемагатиме. Але вона не може чинити спротив нескінченно. Його тривалість і результат залежатиме від трьох фундаментальних чинників — матеріальних засобів, людей та волі. Замороження ж конфлікту (де-факто перемир’я без справжнього миру), якщо воно й станеться, буде не менш складним, ніж сама війна. Протистояння просто продовжиться у гібридній та холодній формі до нового витка ескалації. Поки москва воює за імперію, а Київ — за свій суверенітет, блукання манівцями замирення — це ритуальні танці для виклику дощу. І з нього приблизно стільки ж ефективності.
Читайте також: Як Трамп відкинув українські дрони – і це грає на користь Україні на Близькому Сході
Публікації в рубриці “Блоги” відображують винятково точку зору автора. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди.
фото: Shutterstock
