Українська драматургиня Поліна Положенцева вже кілька років живе в Лондоні та активно працює на театральних сценах Великої Британії та США.
Її нова постановка — The Village Where No One Suffers — досліджує тему війни через призму утопії, магічного реалізму та дуже впізнаваних людських історій. До цього вона представила британському глядачеві виставу «Фанатка війни» в Barons Court Theatre, режисеркою, якої є Анастасія Торос, яка викликала жваву дискусію та тривалі розмови після показів. Її роботи також ставили у США, де інтерес до українських історій зростає.
У своїх текстах вона часто поєднує кілька шарів: побутові ситуації, родинні стосунки, любовні лінії, внутрішні конфлікти, а поруч — війна, яка або звучить фоном, або раптово проривається в життя героїв. Поліна свідомо обирає такий баланс, адже переконана: іноземна аудиторія краще сприймає українські історії, коли вони подані через гумор, іронію та впізнавані життєві ситуації, а не через суцільний трагізм.
UA-Platform поговорили з Поліною про те, як народилася ідея п’єси, чому важливо говорити про Україну без пафосу та як британська аудиторія реагує на українські сюжети.
Що стало натхненням або ідеєю для створення п’єси «The Village Where No One Suffers»?
В мене була ідея – написати таку собі українську утопію. Я уявила, що десь були люди, які нікуди не бігли 24 лютого 2022 року. Їхні діти поснідали та пішли в школу. Батьки поїхали на роботу. Хтось зайнявся тренування або подивився цікаве кіно… Після цього я уявила, за яких умов це могло б статися. Прийшла до висновку, що тільки за магічних. І вуаля… народився головний синопсис. Відьма зачарувала українське село в Харківській області. Воно зникло з мапи України, тому туди не долітали ракети, не приходили з ТЦК, й не було інших жахів війни. Але через якийсь час відьма померла. Тому все це неочікувано почалося. Й жителям села тепер треба вирішувати: вступати у війну, або знайти нову відьму…
Додаткова ідея тексту – про неявну присутність магії. Ми з режисеркою Валерією Реввою вирішили тримати інтригу до кінця. Підозрюю, що у глядачів можуть розділитися ідеї стосовно цього. Чи дійсно існує відьомство? Чи це просто спроба втекти від складної реальності?
П’єсу покажуть в лондонському театрі The Jack Studio Theatre 24-28 лютого. Квитки можна придбати тут.
У виставі є поєднання війни, любові, містики та родинних історій. Як ви працюєте з такими різними шарами?
В моїх текстах завжди відбувається нашаровування сенсів, бо життя складне. Ніколи не буває єдиної проблеми чи єдиної щасливої миті. Все взаємоповʼязано, все швидко змінюється.
Я б сказала, що саме війни у виставі небагато. Вона йде тлом. Але головні події відбуваються у мирному селі. Головна героїня вирішує, з ким повʼязати свою долю: із достатньо токсичним колишнім, або ідеальним та нудним нинішнім.
Навмисно писала пʼєсу так, щоб англійці відчували з нею конект. Бо ж у кожного з нас в житті рано чи пізно стається момент, коли хочеться сховатися в домі свого дитинства… На глобальному рівні цей текст про війну з життям.
Чому для вас важливо говорити про Україну саме через такі історії?
Це вже моя третя премʼєра в Лондоні, і я кожного разу шукаю різні підходи до того, як говорити про війну з іноземцями. Те, що в пʼєсі її небагато – це не випадково. Зараз я обрала таке бачення своєю стратегією. Англійці стають все більш закриті до теми наших страждань, тому я перейшла в комедійний жанр. Намагаюся описувати життя українців іронічно, максимально без жертовності.
Вважаю своє метою вкинути слово «війна», щоб глядачі пішли з вистави з розумінням, що вона досі продовжується.
Які емоції ви хочете викликати у британського глядача?
Насправді, будь-яка емоція це краще, ніж байдужість. Чекаю все: від злості до радості. Дуже люблю незгоду, бо це дозволяє відкрити діалог. Минулого разу після премʼєри «Фанатка війни» в Barons Court theatre режисеркою, якої є Анастасія Торос, люди залишалися в залі та просто завалювали мене питаннями. Памʼятаю одного англійця, що спитав: «Чому твоя героїня настільки одержима війною?». А правда в тому, що вона не одержима. Її реакція на події була середньостатистичною (знаю, звучить жахливо). Я описувала жінку, якій постійно дзвонить мати та жаліється на прильоту в рідному місті. Вона ж живе в Лондоні та намагається будувати щасливе життя з новим хлопцем… Невже це одержимість? Тоді ми всі одержимі.
Чи змінилася п’єса під час репетицій у Лондоні?
Коли я створювала «Село», вже декілька років жила в Лондоні. Тому я уловили настрої місцевих… Людям реально хочеться сховатися від подій сьогодення, бути в “будиночку”. Через це пʼєсу майже не змінювали. Єдине – внесли деякі правки у переклад. Вся команда акторів – британці. В деяких моментах вони підібрали кращі слова, ніж перекладач.
У ваших роботах часто поєднуються гумор і трагедія. Чому для вас важливо тримати цей баланс?
Це мій рецепт тримати фокус уваги на українській реальності. Тексти, яки треба показувати за кордоном, та пʼєси, які ставлять всередині України – дуже відрізняються.
У нас важливо говорити про героїв, наближати українців до реальності. В Англії глядачі не готові «з ноги» до таких серйозних тем.
Їм треба більш тепла ванна: гумор, кохання, знайомство з нашою культурою, й вже потім – військові наративи. Хочу підкреслити, що це моя власна думка.
Я її здобула прикладним шляхом. Бачу, що так мої тексти працюють глибше. Мені вдається залишати якийсь слід всередині людей… І я можу себе за це похвалити. Продовжую, недивлячись на різні обставини. Наприклад, 19 квітня відбудеться перше перформативне читання моєї пʼєси «Бабуня з дідунем займаються сексом» в рамках проєкту Night for Ukraine Джона Фардона та Асі Пшенічної.
Ви багато пишете про жінок, інтимність, сором і свободу. Як ці теми з’явилися у вашій драматургії?
От якраз «Бабуня з дідунею» про жінок та для жінок. Я бачу багато несправедливості в патріархальному світі, яку намагаюся підкреслити, а якщо вийде – виправити. Ці теми випливають з мого власного досвіду та з досвіду моїх подруг. Вперше в 21 рік усвідомила, що світ жорстокий до жінок. Ми в ньому почуваємося не так вільно, як чоловіки. Наприклад, я сама виховую свою доньку, тому що її батько просто дозволив собі бути не при справах. В Англії таке в принципі неможливо. В Україні ж досі це неофіційно дозволено. Суспільство не тисне на чоловіків, які кидають своїх дітей. Для них навіть немає якогось окремого образливого слова. Тож треба його придумати… Можливо, зроблю це в наступній пʼєсі. До речі, я розумію, що не усі чоловіки однакові, є багато гарних батьків. Але паршивих татусів поки що достатньо.
Чи змінилася ваша творчість і як саме після початку повномасштабного вторгнення?
Я більше не займаюся самоцензурою та не брешу собі. Намагаюся писати так, що навіть самій інколи незручно. Але чого тут соромитися? Це ж про життя. Мені часто говорять просто «спасибі», бо я відчуваю настрої людей навколо. Зараз вважаю себе акторкою для українців за кордоном. Я підіймаю болі, що турбують нас тут. Нерозуміння іноземців, холод співвітчизників, що залишилися в Україні, складність еміграційних процесів, вивчення мови… Я, як губка вбираю в себе, про що говорять навкруги. Далі трансформую це в живі історії. Потім ми разом їх проживаємо… в глядацькому залі.
Я дуже люблю сидіти поруч з людьми та відчувати, як бʼються їхні серця. А коли вони сміються там, де я заклала сміх – це взагалі кайф хай левел.
Чи відчуваєте ви відповідальність представляти український досвід на міжнародній сцені?
Ні. Не відчуваю. А що, повинна? Це як в тому жарті, що коли ти займаєшся сексом з іноземцем – ти не просто отримуєш задоволення, а представляєш свою країну на міжнародному рівні.
Насправді ніхто не знає, з якого боку краще показати Україну. Це завжди питання – що спрацює краще. В кожній театральній історії повинен бути нерв. Бажано позачасовий. Й щось спільне – між нами та англійцями (бо ми говоримо саме про Лондон).
Як змінилося ваше творче життя після переїзду до Великої Британії?
Я почала писати про Англію. Згадую про неї майже в кожному тексті після 2022 році… В мене є багато ідей стосовно цього, як почала змінюватися моя ідентичність. Відчуваю багато британського, що прийняла в себе. Й це робить мене унікальною авторкою. Нескромно? Так. Я мислю як українка та британка одночасно. Моя ідентичність набула більш глибоких сенсів, більш ширших горизонтів. Окремий дуже цікавий пласт, що Британія – колишні колонізатори, а Україна – колишня (сподіваюся) колонія. Це ж така сумна іронія. Про неї може ще 100 пʼєс написати.
Чи легко українському драматургу інтегруватися у британську театральну діяльність?
Це неймовірно важко. Вважаю великим везінням, що мені це вдається. Більшість театральних дверей для українських драматургів закриті. Нас майже немає на West End, це щось на кшталт Нью-йорського Бродвею. Проте російських пʼєс там досі багато, бо ті вкладали мільйони на популяризацію своєї культури.
Поки що найближчим театром до West End, з яким я працювала, став Camden people theatre. Але зупинятися я не збираюся. В мене навіть опції «зупинитися» немає. Маю неймовірну потребу говорити про Україну та Англію… вона просто ллється з мене. Буквально через тиждень їду в арт-резиденцію Rikstolvan, де буду писати нову пʼєсу. Про расизм… Думаю, це знов буде смішно, але не зовсім.
Які відмінності між українським та британським театром ви відчуваєте найбільше?
Ми менш традиційні та більш схильні до експериментів. Також ми швидші. Британським театрам потрібен рік на те, щоб зробити виставу. Наша команда (я зараз говорю про «Село, де ніхто не страждає») потребує два місяці. А ще ми працюємо на величезному ентузіазмі, якого, на мій погляд, в місцевих менше. Пробачте, якщо когось цим образила.
Бо робити вистави, які ми робимо, майже без бюджету – це потрібен великий ентузіазм. Ні, на це потрібна магія.
Може, тому тема відьом виникла саме зараз. Хтозна.
Чи допомагає вам Лондон як місто — у творчості, у пошуку нових історій?
Як для мисткині, для мене велике питання – чи вартують всі круті віражі мого життя крутих історій, які з них виходять? Інколи здається, що краще жити спокійно та без театральних перформансів… А потім я сиджу в залі, поряд з усіма, та просто «відлітаю» від того, як оживають мої = персонажі. Які вони дотепні, живі, теплі, зі своїм багажем травм та досвідів… І я аж не вірю, що це написала.
Була нещодавно на репетиції «Села», і чула, як Валерія Ревва розкладає мотивацію всіх персонажів. Сиділа та думала: «Так, так, все правильно», хоча коли писала – взагалі про це не думала. Мої персонажі діють, як інтуїтивно здається правильним. Я інколи сама не можу сказати, що в них за мотивація. Але коли текст завершений – якимось дивом в ньому все логічно.
Ваші п’єси ставлять у Гонконгу, Нью-Йорку, Лондоні. Як різні аудиторії реагують на українські історії?
В Гонконгу ми показували пʼєсу «Зберігайте світло». Її форма – щоденник, написаний на початку повномасштабного вторгнення, частково оснований на моєму досвіді. Але тільки частково. Там мене здивувало, що глядачі взагалі не сміялися над закладеними жартами. Після показу було обговорення (я була присутня онлайн), де я спитала гонконгців, чому їм було несмішно. На це вони сказали, що жарти написані класно, але вони не відчували, що в них був дозвіл з них сміятися.
В Америці з глядачами ми взагалі на одній хвилі. Зараз ведемо перемовини там на постановку одного з текстів. Поки що без подробиць.
Також мій стиль дуже заходить ірландцям (з республіки та UK). До мене після премʼєри «Фанатка війни» підійшов один з Північної Ірландії та сказав, що його мама так само не хотіла виїздити під час безпорядків на тій території.
Чи адаптуєте ви тексти під іноземну публіку, чи залишаєте їх максимально українськими?
В драматургії є таке правило: персонажі ніколи не пояснюють себе та свою мотивацію. Це повинно бути видно з їхніх дій. Тому ніхто не може сказати: «Піду сходжу в сільський ДК, до речі, ДК – це…». Воно так не працює. Тож я одразу пишу так, щоб ці зноски не були потрібні. Але інколи я залишаю простір для «погуглити». Не все розжовую та кладу глядачам у рот. Нехай читають та знаходять інформацію, якщо стало цікаво.
Я тримаю баланс. Точніше в мене є ілюзія, що я тримаю баланс.
Як виглядає ваш робочий день драматургині?
7 годин баристою в «Costa», а потім, якщо пощастить – пару годин щось вдома напишу. На жаль, я не можу присвячувати весь свій час театру. Хоча дуже б цього хотіла. Це в принципі моя мрія – займатися тільки драматургією та закривати всі свої рахунки.
Які проєкти плануєте після лондонської прем’єри?
Я вже про це сказала, 19 квітня відбудеться перший показ «Бабуня з дідунем займаються сексом». До речі, англійською цей текст переклала драматургиня Анна Галас, яку нещодавно від нас забрав рак. Присвятимо цю подію її памʼяті. Анна зробила дуже багато для сучасної української драматургії. Я їй дуже вдячна за переклад. Вона в свій час навіть з мене грошей не взяла.
Після цього буде перформанс в Атланті. І на осінь займуся пʼєсою, яку напишу в резиденції. А, ще в мене є ютуб-канал про драматургію та театр. Скоро там вийде подкаст з Валерією Реввою.
Яку роль, на вашу думку, відіграє театр у часи війни?
Взагалі театр у часи війни стає інструментом пропаганди.
Те, що відбувається в Україні, насправді феномен. Ми осмислюємо реальність в усій різноманітності, підіймаємо незручні теми та знаходимо сенси й надію. Трохи пропаганди є. Але як мені здається, на цьому немає акценту. Глобально в темах я необмежена. Хоча деякі з них театри брати не готові. Але то таке… Сьогодні – не готові, а завтра – одночасно 10 премʼєр.
Яку роль відіграв театр реально, стане зрозуміло вже після війни. Сподіваюся, я це побачу. Бо, говорять, після військові тексти зазвичай радісні та свіжі, як друге дихання. Хочеться відчути – як це, коли просто смішно, без інших контекстів.
До слова, ви можете подивитись п’єсу “Фанатка війни” на YouTube-каналі Поліни Положенцевої
Читайте також: The Guardian – про бойову медикиню, яка стала голосом сучасного українського театру
фото надані Поліною Положенцевою
