Як культура та мистецтво стають інструментами міжнародного діалогу, допомагають пережити досвід війни, зберегти ідентичність та вибудувати взаєморозуміння з іншими спільнотами?
Про це у новому епізоді подкасту «Make Sense | Має сенс» Галина Скворцова говорить із культурною дипломаткою, продюсеркою та кураторкою українських мистецьких ініціатив у Великій Британії та Італії Валентиною Білан.
Валентина розповідає про власний шлях від медіа до культурної дипломатії, про роботу з українськими митцями в Європі, а також про те, як українська громада за кордоном формує новий культурний ландшафт та виборює простір для українського голосу.
Як ти опинилась у Британії? І я, наскільки пам’ятаю, ти розповідала це вже після деокупації Київщини. Чому ти прийняла таке рішення?
Ну, насправді, коли почалась повномасштабна війна, у мене навіть думки не було виїжджати. Коли в Києві почався хаос, я чітко для себе вирішила, що залишаюсь у місті й робитиму все, що можу, щоб допомагати своїм співвітчизникам і друзям. Я долучилась до колег-медійників, і ми створили ініціативу «Деталіон». Тоді її підтримувала одна з українських лідерок думок в Америці. Ми робили таке альтернативне медіа, щоб доносити правду.
російська пропаганда дуже гучно викривлювала все, що відбувалось в Україні, а демократичним інституціям, особливо громадськості, потрібне було альтернативне джерело інформації.
Я була однією з учасниць: ми писали про те жахіття, яке тоді переживав Київ, обробляли відео. Це була моя перша діяльність. Друга – волонтерство на Київському залізничному вокзалі. Така активність дуже мене виснажила зсередини. А коли в країні почався економічний спад, мене звільнили з двох робіт. Тоді в мене не було вже ні ресурсів, ні внутрішнього запалу. Я подумала: «Ну добре, якщо я колись хотіла навчатися за кордоном, зараз і є момент».
Порадившись із друзями, ухвалила рішення поїхати до Ірландії. Їхня історична доля, зокрема гноблення з боку Британії, мені дуже відгукувалася – я відчувала певну спільність досвіду. Рік я там прожила, навчалась у коледжі й отримала диплом із медіа. Але містечко, де я жила, було надто маленьким – реалізуватися там було складно. Просто виживати й отримувати базові соцвиплати – цього мені було замало.
Я думала вже повертатися в Україну, але подруга з Лондона допомогла мені знайти спонсора. До речі, ця жінка – ірландка. Вона й дала мені можливість переїхати до Великої Британії. А Британія для мене стала справжньою «Меккою»: я максимально включилась у волонтерство, підтримку освітніх і мистецьких ініціатив, намагалась знайти свою спільноту – інколи успішно, інколи не дуже.
Поступово до мене почали звертатися друзі, які досягали певних результатів і потребували медіапідтримки, адже в мене залишилися сильні медійні контакти. Так почали надходити запити: «Можеш підтримати з британськими чи італійськими медіа?» І ми почали співпрацю з одним із найкращих митців, з яким я працюю як арткураторка та проджект-менеджерка, – Олександром Лідаговським.
За дуже короткий час він отримав членство в Королівській спілці митців, став учасником і переможцем паперового бієнале в місті Лука. Так почалась наша співпраця. А друзі з України запитували: «А чи можна нам теж реалізуватися?» Бо попри війну бажання передавати біль, досвід і мистецтво нікуди не зникло.
І тут я для себе побачила важливу трансформацію. Працюючи в медіа, я зрозуміла: однією інформацією до іноземців не достукаєшся. Особливо зараз, коли британці – та й інші європейці – втомилися від постійних новин про війну. Вибухи? Знову вибухи? «Solidarity with Ukraine» – і на цьому розмова закінчується. Інформаційно ми вже не пробиваємо.
А от емоційний меседж – працює. І культура тут стає потужним інструментом.
Так я почала працювати з мистецькими проєктами, навіть не плануючи цього заздалегідь. Почали з лімітованої серії портретів Черчилля. Це взагалі було одне повідомлення у LinkedIn до екс-шерифа Лондона Ендрю Марриса. Він одразу захотів придбати портрети. Перший потрапив до правнучки Вінстона Черчилля на закритому заході у Фінляндії. Інший – до Валерія Залужного, де тепер висить у нього на стіні.
Бо лідери такого рівня – це орієнтири, на які ми маємо рівнятися. Нам потрібна не тільки розмова про захист. Потрібні цінності та етика. А культура й правильна стратегія допомагають це вибудувати.
А ще, мабуть, треба зчитувати місцеві наративи: розуміти їхній контекст і через нього входити в комунікацію. Черчилль для них, мабуть, був зрозумілішим.
Так, я на сто відсотків із тобою погоджуюсь. Це – типова помилка багатьох українців. Ми часто не вміємо комунікувати. Ми не можемо просто ходити й розповідати людям про свою біль. Бо це наш біль, а не їхній. Психіка блокує надмір страждання. Ми самі інколи не витримуємо того, що відбувається. А у них – свої конфлікти, свої кризи: міграція, Палестина, інші теми. Україна поступово з’їхала нижче у порядку денному – і це нормально. Не можна постійно тримати суспільство в стані тривоги. Якщо тебе сприйматимуть лише як жертву, то допоможуть трохи – і все. Про рівність не йтиметься.
Саме тому мистецтво й культурні проекти працюють краще. Ми готуємо великий проєкт у St. Paul’s Cathedral, і консультанти одразу пояснюють: на першому місці має бути не війна, а мистецтво. А вже потім – підтримка України.
Мій колега Олександр каже: мистецтво має виходити за межі суто українського контексту. Коли воно ширше – воно заходить краще. Має працювати як «троянський кінь»: ми показуємо красу, майстерність, а вже потім – походження, історію, досвід.
Британці, всупереч стереотипам, зовсім не закриті. Вони хочуть робити добро. Дорогою сюди я бачила, як хтось допомагає безхатькові – і це постійно повторюється. Якщо ти правильно достукаєшся до серця – культурна дипломатія працює. Тоді тебе сприйматимуть не як жертву, а як рівного партнера у складний час.
Так само в Італії: ми з партнеркою, яка 30 років реалізовує мистецькі проєкти, організували виставку в Мілані. І вже за 15 хвилин розмови директорка мистецького коледжу Брера сказала: «Робіть виставку для вашого митця». А потім пояснила: «Я працювала багато років на розкопках Помпеїв. Я відрізняю мистецтво від ширпотребу». І саме українське мистецтво її переконало.
Розкажи більше про митця пана Лідаговського. Про що його мистецтво? Чому воно так відгукується британцям та італійцям?
Він виходить за рамки виключно українського контексту. Його роботи – про глобальні процеси, про трансформацію, яку переживає світ. Але водночас Україна – у центрі цієї турбулентності. Ми в епіцентрі подій, які ламають старі уявлення про стабільність. І саме прожитий досвід дає змогу показувати не лише біль, а й приклади нашої стійкості та адаптивності.
У нього є скульптура «Політ ластівки», з якою він переміг на бієнале в місті Лука. Фігура стоїть на одній нозі, а друга – у повітрі. Це про баланс у невідомості, у зруйнованому минулому й непевному майбутньому.
Європейці дуже чітко зчитують ці меседжі – і це пояснює, чому важливо підтримувати Україну.
Ми також передаємо західним партнерам кейси нашої адаптивності. Подивись на наше ППО, на спеціалістів, на інновації у військових технологіях. Це вже нові стандарти. А британці, наприклад, навіть змінили міграційну політику після того, як побачили, як українки одночасно виховують дітей, вчаться в університетах і працюють.
Мистецтво під час війни – чи може воно розвиватися? Чи потрібні для цього якісь комфортні умови, чи, навпаки, саме зараз воно народжується найгостріше?
Ідеальних умов ніколи не буде. Мистецтво завжди терапевтичне. Я багато спілкуюсь із митцями – графічними дизайнерами, скульпторами – і бачу, як вони проживають біль через творчість. Є митці топ-рівня, як Олександр. Пам’ятаю момент, коли ми презентували його роботу перед професурою та студентами. У людини зруйнували майстерню під час окупації Київщини, а він продовжує створювати мистецтво в реальному часі – і надихає інших.
І таких митців багато. Мій інший друг, Станіслав, – його роботи звучали на Каннському та Венеційському фестивалях. Він створював постери до українського кіно, до Туринського кінофестивалю. Є ще мисткиня, яка працює у стилі Пікассо – її роботи теж знаходять відгук.
Це мистецтво не тільки про травму – воно надихає. Після багатьох років у медіа, де постійний стрес, ця сфера хоч і складна, але дає мені крила і неймовірну гордість за наших людей.
А тепер про неприємне. Росія багато років використовує культуру як зброю й активно просуває своїх митців. У них є ресурси, фонди, дипломатичні інструменти. Як у цій ситуації бути Україні?
Це справді болюче питання. Я працюю з Оксфордським університетом – моя подруга Даша Непочатова очолює українську спільноту там. Вона показувала мені бібліотеку, де величезна полиця російської літератури і маленький стелаж – української. Це яскравий приклад того, як багато років росія вкладала у свою культурну дипломатію – у свою «м’яку силу».
Якщо діяти постійно, системно, це проникає в серця й свідомість. І потім дуже важко переконати людей у протилежному, бо емоція працює сильніше за логіку.
Навіть зараз: нещодавно були протести через виступ російської співачки Нетребко, але вона все одно співала в Королівській опері Лондона. В Італії мої партнери кажуть те саме: російські виконавці все одно «просочуються». Це відбувається тому, що вони роками будували легітимність.
У Британії складно робити повноцінний кенселінг російської культури. Це не Україна – тут інші правила, інші підходи. Але ми маємо діяти в межах демократичних процедур і водночас показувати свої найкращі приклади. Я також працюю у сфері fashion – а це потужний інструмент культурної дипломатії. І росія дуже активно використовує його, особливо в Італії. Вони роблять покази, створюють соціальні та культурні ініціативи – і цим перехоплюють увагу…
Повне інтерв`ю перегляньте за посиланням.
Читайте також: Український бізнес на британському ґрунті: новий подкаст “Make sense”
